Письмова історія Шрі-Ланки налічує понад 25 століть і є тісно пов'язаною з історією Індії.
Давні часи Першими людьми на Шрі-Ланці були племена культури Балангода, які переправилися на острів близько 34 тис. років тому. Перші свідчення про заселення і господарське освоєння території нинішньої Шрі-Ланки стосуються VI ст. до н. е.
Тоді з північної Індії мігрували індо-арійські племена, на базі діалектів яких сформувалася сингальська мова. У багатьох районах острова прибульці підкорили місцеве населення. У III ст. до н.е. тут виникла рання держава сингалів зі столицею в Анурадхапурі (377 до н. е., перше Сингальське королівство). Її правитель Деванампія Тіссе прийняв буддизм.
З прийняттям буддизму й етнічною консолідацією сингалів відбувається централізація політичної влади, що затвердилася в Анурадхапурі. Династія, що влаштувалася в цьому місті, підпорядкувала собі весь острів, його територія була розділена на ряд адміністративних одиниць, куди були направлені урядові чиновники. Ядром держави стала область Раджарата, яка охоплювала північні і північно-центральні райони і управлялася безпосередньо з Анурадхапури. Раджарата була найбільш густонаселеною і найрозвиненішою в економічному відношенні частиною країни.
Середньовіччя Південні і південно-західні райони складали адміністративну область Рухунарата, на чолі якої, як правило, стояв спадкоємець престолу. Третя область Дакхинадеса, на заході острова, була обжита пізніше і знаходилася під юрисдикцією віце-короля. Територіально-адміністративний розподіл завершувався на низовому рівні селом (грамою), яким керував сільський староста. У I тисячолітті н.е. королям Анурадхапури доводилося битися з тамілами, що вторглися з південної Індії. За короткий термін тамілам вдалося захопити центральну частину країни і стати впливовою силою на острові. У 1070 р. сингали були вимушені перенести столицю своєї держави далі на схід, у місто Полоннаруву.
При королях Анурадхапури і Полоннаруви сингали створили розвинену цивілізацію. Регулювання поверхневого стоку зіграло дуже важливу роль в розвитку поливного землеробства. Спочатку дамби зводилися на малих ріках, щоб забезпечувати водою село і живити сільські водоймища-танки. Потім дамбами стали перегороджувати великі ріки, що призвело до виникнення величезних водосховищ, з яких за допомогою каналів і навіть підземних тунелів зрошувалися поля. Поступово в області Раджарата сформувалася складна система резервуарів і зрошувальних каналів, в яку поступали атмосферні опади. Держава проводила та заохочувала іригаційні роботи і мала великий штат чиновників, що виконували різноманітні обов'язки, пов'язані з розподілом водних ресурсів. Мережа резервуарів забезпечувала існування численного сільського населення і збір великих урожаїв рису, частина якого йшла на експорт. За рахунок оподаткування рисоводів, влада отримувала основну частку прибутків і тому була зацікавлена в підвищенні врожайності основної зернової культури. Крім того, чималі грошові надходження приносила зовнішня торгівля.
Сингальська держава активно підтримувала буддизм, виділяючи для цієї мети великі кошти. У країні функціонували численні монастирі, де ченці проводили час за вивченням буддійської теології і філософії, вивчаючи тексти мовами палі, санскрит та сингальською. Королі щедро обдаровували ці монастирі, а також будували буддійські храми й інші культові об'єкти, часто величезні за розмірами і мальовничо оформлені.
Вже з XI ст. почастішали набіги з Південної Індії. Могутня індійська держава Чола захопила острів у 993 і утримувала його до 1070. У 1070 ланкійський король Віджаябаху I з успіхом звільнив Полоннаруву, вигнав загарбників з острову і відновив сингальський суверенітет. У 1073 р. він формально зайшов на престол в Анурадхапурі, але затвердив Полоннаруву адміністративною столицею острова. За правління короля Паракрамабаху Великого (1153–1186 рр..) Шрі Ланка стала відома як одна з найбагатших країн сходу. Його філософією було: жодна крапля, що впала з неба, не повинна потрапити в море, не принісши користі людині. Величезні сили та засоби король направив на будівництво складної іригаційної системи в посушливому районі Полоннаруви і місцевість стала сприятливою для життя людей. Його називають творцем 163 великих водосховищ (зокрема. «Паракрама самудра» — «Море Паракрами») та 2376 малих, 3910 іригаційних каналів, до 341 кам'яного шлюзу. Досі збереглися штучне озеро, канали, басейни. Використовуючи військову силу, договірні процеси та династичний шлюб, Паракрамабаху I зібрав у своїх руках владу над усім островом. Як правителя його вирізняли енергійність, цілеспрямованість, величезну працьовитість. Сприяв зближенню трьох гілок буддійської чернечої громади (махавіхара, абхаягірі та дакхіна віхара), встановленню загальних правил її життя. Заохочував розвиток національних мистецтв та ремесел. Здійснив реставрацію стародавніх (Тхупарама, Руванвелі, Міх'нтале) та будівництво нових (університет Алахана піривена, Кам'яний храм — Гал віхара) великих релігійних споруд, лікарень (сам був лікарем), палаців. Вів експансивну зовнішню політику (кампанії у Південній Індії та Бірмі), підтримував торговельні зв'язки з Китаєм, Камбоджею, країнами Близького Сходу.
Після відновлення сингальської держави вторгнення ззовні продовжувалися, виснажуючи внутрішні ресурси країни. Прибульці з Південної Індії осіли на острові і, поріднившись з сингальською королівською родиною, утворили впливову групу при дворі, яка контролювала центральну владу. На початку XIII ст. сингальська цивілізація зазнала різкої кризи. Приблизно в 1215 Поланнарува була розграбована, і сингальська цивілізація змістилася на південь і південний захід від столиці. Столичні функції послідовно виконували Курунегала, Гампола, Райігама, Котте і Канді.
У 14 ст. на півночі виникла тамільська держава, яку заснували вихідці з Південної Індії; її столицею було місто Джафна.
Політична нестабільність призвела до деградації аграрних структур на північно-центральній рівнині. В результаті система водопостачання земель на рівнинах занепала. Мешканці були вимушені переселитися в райони незрошуваного землеробства на півдні і південному заході країни. Протягом двох століть колись родючі орні угіддя на півночі перетворилися на джунглі.
Сингали мігрували до вологих районів на південь і південний захід і до Центральних гірських масивів. Рис, як і раніше, залишався основною культурою, але його збори були вже не такими високими. Зовнішня торгівля орієнтувалася на збут кориці, чорного перцю та інших прянощів.
Слабкість держави стала причиною занепаду культури. Буддійські обряди зазнали сильного впливу індуїзму, а на мові та літературі сингалів відбилися контакти з тамілами. До того ж на півночі і сході острова, в ареалі розселення вихідців з Індії, переміг індуїзм, що супроводжувалося будівництвом індуїстських храмів. Для проведення в них релігійних церемоній з південної Індії прибули ченці-брахмани.
Колонізація європейцями
Перші португальці приплили в Коломбо в 1505 р. і високо оцінили багаті ресурси і стратегічне значення острова. Вони увійшли в договірні відносини з сингальським государем в Котте в 1518 р. Політична дезінтеграція держави Котте і внутрішні війни на острові дозволили португальцям укріпити свої позиції на західному узбережжі. Завдяки перевазі у флоті і військовій техніці вони подолали опір місцевого населення і захопили територію держави Котте. Лише в Канді сингалам вдалося зберегти незалежність. У 1619 р. португальцям вдалося підкорити тамільську державу на півострові Джафна, так що під їх контроль потрапив увесь острів, за винятком центральної частини і районів на східному узбережжі.
Португальська колоніальна влада на Цейлоні підкорялися віце-королю, резиденція якого знаходилася в Гоа (Індія). Основні адміністративні структури, успадковані від сингалів, були збережені. Вищі посади зайняли португальці, інші — лояльні по відношенню до колоніальної адміністрації сингали і таміли. Торгівля корицею і слонами була оголошена державною монополією. Португальці зайнялися також прибутковими комерційними операціями з чорним перцем і горіхами арекової пальми.
При португальцях активну діяльність розгорнули католицькі ченці. Францисканці, єзуїти, домініканці й августинці утворили на острові свої місії, які отримували значну фінансову допомогу від португальської адміністрації. Їм часто відводили землі, що належали буддійським й індуїстським храмам. Представники сингальської земельної аристократії переходили у християнство і при хрещенні брали португальські прізвища. У багатьох приморських общинах на заході і півночі сталося масове звернення населення в католицтво. У верхніх прошарках тубільного суспільства набула поширення португальська мова.
З початку XVII ст. голландська Ост-Індська компанія виявляла цікавість до торгівлі гвоздикою на острові і до його стратегічного положення. У 1638 р. офіційний представник цієї компанії укладає союз з кандійським правителем проти португальців, і останні до 1658 р. (після ряду битв на морі і на суші, виграних голландцями з допомогою кандійців) були вигнані з Цейлону. Голландці зуміли встановити контроль над прибережними територіями, Кандійська держава залишилася в межах Центрального масиву.
Голландське управління Цейлоном здійснювалося через губернатора і резидента в Коломбо, які підкорялися відповідно генерал-губернатору і Раді у справах Індії в Батавії (нині Джакарта), де розміщувалася штаб-квартира колоніальних володінь Нідерландів в Азії. Коменданти в Джафнеі і Галле, підзвітні губернатору, контролювали території на півночі й півдні Цейлону. Голландці зайняли вищі адміністративні пости, але нижчі посади залишилися за сингалами і тамілами з числа тих, хто лояльно ставився до колоніальної влади. Подібно до того, як було за португальців, збереглися форми земельної власності й оподаткування. Була введена монополія на торгівлю рядом товарів. Голландці інтродукували деякі нові культури, наприклад, каву; заохочувалося також плантаційне виробництво чорного перцю, кориці, кардамону.
За голландців на Цейлоні була створена добре організована система відправлення правосуддя. Голосні суди розмістилися в Коломбо, Джафні і Галле. Спеціальний сільський суд, Ланд Раад, розбирав позови, що поступали з сіл. Використовувалося римсько-голландське право, а на півночі застосовувалися також тамільські закони. Голландці впроваджували протестантську релігію, і цій церкві були передані багато католицьких храмів, побудованих при португальцях. При протестантських церквах стали діяти початкові школи для сингалів і тамілів з викладанням рідними мовами.
Британська колонія (1796-1947) Британська Ост-Індська компанія встановила контроль над приморськими районами острова в 1796 р., коли в Європі велися війни, що почалися за Великою Французькою революцією. Чиновники цієї компанії, які управляли підвладною територією з Мадраса, неуважно ставилися до традиційної системи організації сингальського суспільства. Тому в 1802 р. Цейлон був оголошений британською колонією. У 1815 р. Велика Британія, користуючись внутрішньою нестабільністю в Кандійській державі, змістила її правителя і, незважаючи на могутнє повстання 1818 р., встановила владу над островом. Британці зуміли створити мережу шляхів сполучення, які з'єднали воєдино всю країну, і поступово побудували єдину адміністративну систему. Була відмінена система феодального землеволодіння, ліквідовані всі монополії, зняті обмеження на пересування людей і товарів, що гарантувало сприятливий клімат для британських інвесторів. Земля надавалася в розпорядження комерційним сільськогосподарським підприємствам, які стали виникати на початку 1830-х років.