Іменьківська культура — археологічна культура залізної доби Середнього Надволжя.

Час існування — 400-700 рр. Була поширена у Середньому Надволжі від правобережжя Нижнього Покам'я до впадіння річки Самара, від середньої течії річки Сура до середньої течії річки Біла.

Названа за городищем у села Іменькове Лаїшевського району Татарстану.

Дослідження Виділена Н. Ф. Калініним у 1953-54 роках у окрему «східнобуртаську культуру». Наприкінці 1950-х років Володимир Генінг ввів термін "ієневська культура" за матеріалами з розкопок Н. Ф. Калініна в 1953-54 роках. Сучасне розуміння іменьківської культури базується на працях П. Н. Старостіна й Г. І. Матвєєвої. Галина Матвєєва обґрунтувала приналежність іменьківської культури до ранньослов'янського кола культур.

Опис

Територіальний поділ південна (Самарська Лука); ульяновська (Надволжя Ульянівської області); сурська (у сточищі Сури у Мордовії й Чувашії); нижньокамська група (Татарстан); північно-східна (Удмуртія); романовська (північно-західний Башкортостан).

Поселення й житла Городища і селища, розташовані «гніздами».

Напівземлянки, часто зрубні з центральним стовпом є слабо заглибленими прямокутними будинками стовпової конструкції. Могли мати декілька приміщень, опалювалися вогнищами. Присутні багато господарських ям.

Господарство Основне господарство — орне землеробство, тваринництво.

Розвиненіша за сусідні культури чорна металургія та металообробка.

Поховання Ґрунтові могильники. Переважають трупоспалення на стороні. Очищені кістки зсипали в ямку та супроводжували керамікою, їжею, прикрасами та інше. Також присутні трупопокладення, що частіше багатші за трупоспалені. Трупопокладення підкреслюють іншокультурну присутність, або вплив.

Вироби Кераміка ліпна й виготовлена ​​з використанням гончарного кола. Здебільшого колобокі та рідше ребристі горщики, миски, мініатюрні посудини, диски з бортиком й без нього. Зрідка посудини прикрашалися втисненням й насічками по обідцю, кужелі (здебільшого двоконічні), звіроподібні (рідше людиноподібні) фігурки.

Прикраси належать різним типам і відбивають зв'язки іменьківців з іншими культурами.

Ранній етап культури Д. А. Сташенков виділив ранньо-іменьківську групу Сиделькине-Тимяшеве 3-4 сторіччя, що була пов'язана з традиціями кола київської культури, яка контактувала з сарматами.

Досліджені Галиною Матвєєвою ранні поселення іменьківської культури — типу Лбище (300-420 роки) на Самарській Луці та типу Славкине (ймовірно, дещо раніше 4 ст.) також підтвердили зв'язок з зарубинецькою культурою.

Д. А. Сташенков трактує іменьківську культуру, як продовження традицій перших слов'янських переселенців Сидельникове-Тимяшево й Лбищенського типу та додачу новоприбулого неслов'янського населення.

Поява ранньоіменьківської культури в результуті міграції пост-зарубинецького (слов'яноподібного) населення із заходу. Поряд з прийшлим пост-зарубинецьким компонентом у складенні іменьківської культури простежуються також місцеві пост-городецькі, пізньоскіфські й сарматські елементи.

Пізній етап культури Приблизно у 500-650 роки іменьківська культура досягла найбільшого поширення. Загальна чисельність пам'яток культури сягає понад 500, у тому числі біля 100 городищ.Городище и селище Новая Беденьга: эпоха Великого переселения народов в Ульяновском Предволжье . — Ульяновск: НИИ истории и культуры им. Н. М. Карамзина, 2016. — С. 82—83. — (Археология Симбирского-Ульяновского Поволжья. Вып. 1).

Згасання іменьківської культури припадає на 650-700 роки й пов'язане з просуванням булгар з півдня до Середнього Надволжя.

Спадщина іменьківської культури відслідковується до доби Волзької Булгарії.

Валентин Сєдов вважає, що іменьківські слов'яни Надволжя під тиском булгар частково рушили лісостепом на захід у горішнє Подоння і увійшли до складу волицівської культури.

Етнічна належність Найближчою до іменьковської культури є поліський лісовий варіант зарубинецької культури.Максим Жих. Арабская традиция об ас-сакалиба в Среднем Поволжье и именьковская культура: проблема соотношения // Страны и народы Востока / Институт восточных рукописей РАН; Восточная комиссия РГО. — М.: Восточная литература. Вып. XXXIV: Центральная Азия и Дальний Восток / под ред. И. Ф. Поповой, Т. Д Скрынниковой. - 2013. С. 165—186.Матвеева Г. И. О происхождении именьковской культуры // Древние и средневековые культуры Поволжья. Куйбышев, 1981. С. 58.

Тривалий час іменьківців ототожнювали з поволзькими слов'янами, балтами, угро-фінами, угро-мадярами, тюрками, готами та пізніми сарматами. Тільки 1981 року Г. І. Матвєєва обґрунтувала приналежність іменьківської культури до культур ранньослов'янського кола, що ведуть своє походження від зарубинецької й пшеворської культур. Таке обґрунтування стало загальноприйнятним серед археологів за деякими виключеннями.

Валентин Сєдов вважає, що волинцівська культура (690-850 роки) з'явилася переселенням з середнього Надволжя племен іменьківської культури, які він вважає нащадками антів. До волинцівської культури існувала колочинська культура. Волинцівська культура була поширена у Подесінні, Посем'ї верхів'ях й середніх течіях Сули, Псла та Ворскли, горішнє Подоння до впадіння річки Вороніж, а також просунулася у горішнє Пооччя у 690-720 роках.Краеведческие записки. Выпуск 5. Археология Орловской области. С.Д. Краснощекова Л.Н. Красницкий Орел «Вешние воды» 2006 год

С. Г. Кляшторний та М. І. Жих пов'язують з іменьківцями згаданий у арабських джерелах народ ас-сакаліба, який, на їхню думку, локалізується на Середній Волзі.Кляшторный С.Г. Праславяне в Поволжье // Взаимодействие народов Евразии в эпоху Великого переселения народов. Материалы международного научного симпозиума и международной научно-практической конференции. Ижевск, 2006М.И. Жих Ранние славяне в Среднем Поволжье (по материалам письменных источников). СПб.; Казань, 2011

Мовні свідчення Р. Ш. Насібуллин доводить приналежність носіїв іменьківської культури до праслов'янських племен на підставі запозичень в удмуртській мові, пов'язані з сільським господарством та рибальством.Насибуллин Р. Ш. К проблеме этнической принадлежности носителей именьковской археологической культуры // Вестник Удмуртского университета. – 1992. – № 6. – С. 76–79

В. В. Напольський на підставі ряду запозичень у волзько-фінських й пермських мовах бачить в іменьківцях носіїв якогось ізольованого балтослов'янського діалекту, який специфічно близький, але не тотожній праслов'янському.

Джерела ИМЕНЬКОВСКАЯ КУЛЬТУРА • Большая российская энциклопедия Старостин П. Н. Памятники именьковской культуры. М., 1967; Матвеева Г. И. Среднее Поволжье в IV-VII вв.: именьковская культура. 2-е изд. Самара, 2004; Сташенков Д. А. Оседлов население Самарского лесостепного Поволжья в Ι-V вв. н.э. М., 2005.

Примітки