Керолінн Мері («Лінн») Гілл (; 3 січня 1961, Детройт, США) — американська скелелазка, наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років одна з найкращих у світовому спортивному скелелазінні. Перша людина, яка пройшла вільним лазінням скельний мультипітчовий маршрут на скелі Ель-Капітан в долині Йосеміті. Рік по тому Лінн Гілл пройшла цей маршрут менш як за 24 години, поставивши новий стандарт в скелелазінні. За словами письменника і спортивного журналіста Джона Кракауера, Гілл — одна з найкращих жінок-скелелазок у світі і одна з найкращих клаймберів усіх часів».
За свою спортивну кар'єру Гілл понад 30 разів ставала володаркою різних титулів міжнародних змагань, зокрема здобула п'ять перемог на Rock Master — найпрестижнішому турнірі в світовому скелелазінні. Вона стала однією з перших жінок, що досягли настільки значних успіхів у цьому, переважно чоловічому, виді спорту. Зробила кілька першосходжень за новими маршрутами. Крім скелелазіння, Гілл у молодості також досягла успіху в гімнастиці і бігу, майже побила світовий рекорд у пауерліфтингу.
1992 року вона перестала брати участь у спортивних змаганнях і повернулася до традиційного скелелазіння (на природному рельєфі), з якого починала. Гілл стала широко відомою популяризаторкою цього екстремального виду спорту, знялася в кількох документальних фільмах і телевізійних шоу, написала автобіографічну книгу «Скелелазіння — моя свобода. Моє життя у вертикальному світі» (опублікована англійською 2002 року).
Живе в Боулдері (штат Колорадо, США), виховує сина, має невеликий бізнес у сфері навчання скельної техніки.
Дитинство і юність Лінн Гілл народилася в Детройті (штат Мічиган), виросла в місті Фуллертон (Каліфорнія). В родині була п'ятою із семи дітей. Її мати була лікаркою-гігієністкою, батько — інженером в галузі аерокосмонавтики Вона зростала дуже рухливою і активною і вже з дитинства намагалася піднятися на все, що могла: від дерев до вуличних ліхтарів. З 8 років Гілл почала займатися гімнастикою, її прийняли в команду Християнської асоціації для юнаків (YMCA), яка успішно брала участь в змаганнях в Південній Каліфорнії і виступала в перервах матчів бейсбольного клубу «Лос-Анджелес Ейнджелс з Анагайма». Але у спортивній гімнастиці Лінн Гілл не сподобалося те, що «доводилося посміхатися і робити манірні рухи на підлозі». Тому в 12 років вона припинила займатися цим видом спорту. Як вона зазначила у автобіографії, в цьому віці вона відчула прагнення всіляко «чинити опір правилам», яке вважала цілком нормальним і для свого віку, і для тієї епохи, на яку припали її підліткові роки; саме тоді вона «стала краще розбиратися в таких питаннях, як права жінок і боротьба за расову свободу». Вона також поставила під сумнів прийнятий в її родині розподіл обов'язків, згідно з яким хлопчикам давалися щотижневі завдання, а дівчаткам — щоденні, звертаючи увагу на цю дискримінацію жінок.
В старших класах середньої школи Гілл повернулася в спортивну гімнастику і стала однією з найкращих гімнасток у своїй категорії. Набуті в цьому виді спорту навички і прагнення долати труднощі допомогли їй потім і в обраному нею виді спорту.
Скелелазіння Вперше в долині Йосеміті — найпопулярнішому місці серед скелелазів США — Лінн Гілл побувала 1974, коли їй було 13 років, приїхавши туди з батьками. Свій перший досвід скелелазіння в цьому гірському районі вона мала наступного, 1975 року, коли вирушила в похід разом з сестрою Кеті (Kathy) і нареченим сестри Чаком Бладвортом (). Гілл швидко освоїлася на скелях, і скелелазіння сподобалося їй набагато більше, ніж спортивна гімнастика. Воно ж стало для Гілл порятунком від переживань, пов'язаних з розлученням батьків, а друзі-скелелази частково замінили їй рідну сім'ю, яка розпалася. У Чака Бладворта Гілл почерпнула основи альпінізму, брала журнали і книги, які з великим інтересом читала одну за одною. Великий вплив на неї мала, зокрема, книга альпіністської етики , в якій автор закликав дбайливо ставитися до довкілля і здійснювати сходження в .
У Таборі IV (наметовому таборі скелелазів у долині Йосеміті) Лінн Гілл отримала посвяту в альпіністки, там же вона зустріла Чарлі Роу (), з яким почала зустрічатися. Разом з ним вона пройшла маршрут категорії складності 5.11 за шкалою YDRS і свій перший Big Wall.
Потім Гілл займалася альпінізмом і скелелазінням у Південній Каліфорнії, переважно в національному парку Джошуа-Трі. Вона заробляла гроші для одноденних поїздок у парк, працюючи в ресторані швидкого обслуговування мережі «carl's Jr.».
Іншим авторитетом і прикладом для наслідування для юної Гілл стала американська скелелазка ; Гілл захоплювалася її сходженнями, особливо десятиденним одиночним сходженням за маршрутом Dihedral Wall (категорія Big Wall) на скелі Ель-Капітан. В автобіографії Гілл написала про Джонсон: «я була в захваті не лише від її майстерності і працьовитості, які вона виявляла на сходженні, але також від її відваги і впевненості, з якими вона працювала на маршруті, здійснюючи щось безпрецедентне — піднімаючись на одну з найбільших у світі стін одним з найбільш складних способів: наодинці. Вона досягла успіху і вселила у жінок-скелелазок, таких як я, величезну впевненість, що дозволила бути собою і не відчувати себе обмеженою, опинившись у меншості в цьому переважно чоловічому виді спорту».
Беверлі Джонсон також стала однією з тих, хто в Таборі IV заявили про спроможність жінок у цьому виді спорту, але й після неї цей альпіністський табір залишався переважно чоловічим і досить гомосоціальним співтовариством. Дослідник Джозеф Тейлор (), який займався історією Табору IV в Йосеміті, називав стосунки, які панували в ньому, «різкими» () і стверджував, що в цьому альптаборі був наявний тиск на жінок з метою змусити їх відповідати чоловічим стандартам, і що там «жінкам довелося боротися з цілою армією чоловіків, які намагалися зберегти Табір IV як вотчину хлопців». Усталеного жіночого скелелазного співтовариства там не існує; навпаки, скелелазки схильні переймати чоловічі цінності і стосунки від своїх співвітчизників.
Гілл у своїй книзі пише, що сходженнями «тоді керувало братерство чоловіків, які не надто схвалювали участь у них жінок, а відверто кажучи — були не схильні брати їх з собою. І все ж жінки-скелелазки там були». У віці від 18 до 22 років вона кожні вихідні ходила в парі з однією з них — ; разом вони здійснили сходження на Ель-Капітан за маршрутом Ніс, а потім перше чисто жіноче сходження за маршрутом The Shield (Щит), яке тривало 6 днів.
Крім сексизму, в поведінці скелелазів обох статей, що мешкали в Таборі IV, Лінн Гілл не подобалося те, що вони «нагадували пошарпану окупаційну армію, вели себе, як цигани, зловживали гостинністю та ухилялися від сплати кемпінгових зборів, чим дратували рейнджерів парку». За її словами, наприкінці 1970-х і на початку 1980-х альпінізмом і скелелазінням займалися переважно люди, які не були конформістами і виявилися вигнанцями суспільства. Більшість із них ледве зводили кінці з кінцями, заробляючи лише на їжу і походи — як і сама Гілл у ті роки: вона пише, як одного разу примудрилася прожити на 75 доларів ціле літо в Таборі IV, харчуючись приправами та їжею, яку залишали туристи, як збирала і здавала жерстяні банки, щоб купити альпіністські мотузки. Втім, Гілл згадує «ці злиденні дні ... [як] одні з найкращих і найбільш безтурботних в моєму житті, і хоча мої друзі часто виявлялися негідниками, я вірила в їхню дружбу».
Наприкінці 1970-х Гілл навчалася в , але жоден з навчальних предметів не викликав у неї особливого інтересу; її захоплювали тільки сходження. Скелелазіння вона вивчала не в навчальному закладі, а в команді , одним з лідерів якої був , який незабаром став партнером, а потім і чоловіком Гілл. Їхні стосунки розпочалися влітку 1978 року, після того, як Гілл почула вірш Лонга про альпіністку і чоловіка, на якого вона чекає. Гілл і Лонг разом здійснювали сходження, разом працювали, а також займалися бігом і важкою атлетикою. Лонг подав Гілл ідею побити світовий рекорд у жимі лежачи в її ваговій категорії 48 кг, і Гілл майже зробила це: на тренуванні вона легко піднімала вагу 68 кг, але чомусь не змогла це зробити на змаганні
Гілл «перейнялася» властивим для ставленням до скель і стилю лазіння з мінімальним використанням на маршруті стаціонарних точок страхування типу шлямбурів і максимально можливим використанням орендованого альпіністського спорядження, яке не ушкоджує скелі. Гілл найбільше подобалися скелелази, здатні пройти новий для них маршрут з першої спроби і без зупинок («онсайт» ()). Вона також стала прихильницею — стилю і техніки сходження, при якому весь маршрут проходиться без використання штучних точок страхування або опори (ІТО). Спочатку Лінн Гілл була схильна до надмірного ризику, але після кількох смертельно небезпечних випадків на маршрутах, які спричинили вихід скелелазів з ладу на тривалий час вона стала більш обережною.
У 1976-1978, і на початку 1980-х Гілл часто приїжджала влітку в долину Йосеміті, стала «своєю» в місцевому скелелазному співтоваристві, а потім вступила волонтеркою у .
Своє перше видатне сходження Лінн Гідб зробила ще до того, як почала брати участь у змаганнях зі скелелазіння. 1979 року вона першою пройшла вільним лазінням маршрут Ophir Broke II складністю 5.12 d в Колорадо (у зв'язці з Лонгом). Це був найскладніший скелелазний маршрут, пройдений жінкою. Крім цього, це був найскладніший у Колорадо, а в Йосеміті були лише один чи два маршрути більшої складності. Здібності Гілл у цьому виді спорту вразили навіть її партнера по сходженню; Джон Лонг заявив: «ось тоді-то я точно дізнався про те, який надзвичайний талант має ця жінка». Однак це досягнення регіональний путівник приписує одному Лонгу і не згадує Гілл; причину цього Гілл вбачає у тому, що тоді вона була нікому не відомою скелелазкою, а якщо її й знали, то лише як партнерку і протеже Лонга.
У «Моєму житті у вертикальному світі» Гілл пояснила, що в тому сходженні були важливі не лише зріст і фізична сила, але й творчий підхід:
Зиму 1981 року Гілл і Лонг провели в Лас-Вегасі, вдень займаючись скелелазінням, а вночі працюючи на різних «безперспективних роботах», наприклад, рознощиками піци. Наступного року Гілл і Лонг переїхали з Лас-Вегаса до Санта-Моніки (Каліфорнія), де Гілл навчалася в на біологічному факультеті. Там тренер з бігу звернув увагу на Гілл і став з нею займатися, попри відсутність у неї до того часу значних результатів у цьому виді спорту. Вже через кілька місяців тренувань Гілл посіла третє місце на змаганні з бігу на 1500 метрів і четверте місце з бігу на 3000 метрів і допомогла Коледжу Санта-Моніки перемогти на чемпіонаті штату. Але при цьому Гілл, як і раніше, ледве зводила кінці з кінцями, працюючи то продавчинею в спортивно-туристичному магазині, то вчителькою фізкультури або беручи участь в небезпечних зйомках для екстремальних телешоу.
1983 року Лінн Гілл дала інтерв'ю норвезькому спортивного журналу . Видання зацікавилося її досягненнями і запропонувало їй безкоштовний переліт до Нью-Йорка для інтерв'ю в популярному серед скелелазів районі . Гілл настільки сподобалися ці гори, що вона вирішила влаштуватися неподалік від них і оселилася в містечку Нью-Пальц штату Нью-Йорк.
Багато скелелазних маршрутів хребта Шванганк Гілл першою пройшла вільним лазінням. Так, у 1984 році вона стала першою людиною, яка пройшла онсайт маршрути Жовта тріщина () (категорія складності 5.12 c) і Вандали (Vandals) (категорія 5.13 a); останній був на той час найскладнішим на Східному узбережжі США. Лінн Гілл лідирувала під час проходження ключової ділянки Жовтої тріщини, а її партнер Русс Руффа () високо оцінив майстерність Гілл, заявивши, що вона була «однією з найбільш відважних лідерів, яких я колись бачив... Я пробував бути лідером. Я знаю, що там потрібно повністю зосередитися на правильності рухів, інакше шанси вижити будуть мінімальними. Це були воістину видатні моменти — коли ти бачиш когось, хто дійсно стоїть на грані».