Первісність, первісне суспільство — перша стадія розвитку людства, що визначається колективною формою володіння основними засобами виробництва й відносно рівною часткою суспільного продукту, яку отримують повноправні члени його кровноспоріднених колективів, суспільними формами, в основі яких лежать сімейно-родові відносини, та світоглядом, базованим на ритуалі і магії, міфології та інших ранніх формах релігії. П. охоплює період історії від виникнення людини сучасного типу (тобто людини як такої — Homo sapiens) до переходу до цивілізації як ступеня всесвітньо-історичного розвитку людства. На відміну від цивілізації первісному суспільству не притаманні станово-класовий поділ, державність та міста, і воно володіє таким обсягом інформаційно-культурного потенціалу, який у вигляді традиції передається від покоління до покоління.
Стадії первісності П. поділяється на два основні періоди: ранньопервісний — стадію привласнюючого суспільства — та пізньопервісний — стадію відтворюючого суспільства. Така періодизація відображає загальну спрямованість всесвітньої історії, але абстрагується від істотних явищ саме первісної доби. По-перше, сам перехід від привласнюючих до відтворюючих форм господарювання тривав багато століть, а подекуди розтягувався на кілька тисячоліть, коли ранні форми землеробства і скотарства вже були в наявності, але відігравали другорядну роль в економічному житті й не виконували системоутворюючих функцій. Такими були численні неолітичні культурири помірної смуги Півн. Америки та Євразії, зокрема — Півд.-Східної Європи 6 тис. до н. е.: Старчево, Кріш, Кереш, буго-дністровська культура та ін. По-друге, упродовж тисячоліть поруч і в контакті із землеробсько-скотарськими суспільствами і навіть сталими цивілізаціями існували етноси високорозвинутих спеціалізованих рибалок та мисливців на морського звіра (моржів, китів, дюгонів тощо), які, попри цілком іншу господарську спеціалізацію, також вели осілий спосіб життя й отримували надлишковий (а інколи, за умов регулярної масштабної торгівлі з розвинутішими сусідами, навіть додатковий) продукт, відзначалися високими приростом і густотою населення, мали подібні до ранньоземлеробсько-скотарських суспільств соціальні інститути (генеалогічний рід, родову та/чи гетерогенну общину, статево-вікову стратифікацію, ради родових старійшин тощо) й релігійно-культові форми життя (зародкові форми пантеонів, культ предків, шаманізм, нагуалізм тощо), перебували на тому ж техніко-технологічному рівні розвитку. Це дає підстави виділяти окрему стадію середньої первісності, у межах якої ранньоземлеробсько-скотарські та високоспеціалізовані рибальсько-мисливські суспільства мають розглядатися як основні стадійно-історичні флуктуації. При такому підході історія П. поділяється на ранній, середній та пізній етапи, які приблизно співвідносяться з археологічними періодами: по-перше, палеоліту і мезоліту; по-друге, протонеоліту й неоліту; по-третє, доби палеометалів, бронзової та залізної доби. На таких засадах періодизація первісної історії була докладно розроблена В.Генінгом.
Найдавніший період людської історії Оскільки найдавніші антропологічні рештки людини сучасного типу, зафіксовані в найвіддаленіших одна від одної точках Азії, Африки та Європи, мають вік прибл. 40 тис. років і демонструють уже цілком сформовані расові відмінності, маємо припускати, що вид Homo sapiens утворився принаймні за 150—200 або навіть більше тисяч років до того. Про це свідчать і численні дані ін. наук, зокрема генетики й археології. Таким чином, можемо говорити про наявність певного найдавнішого періоду людської історії, майже не документованого антропологічно й археологічно. Він припадає на час найбільшого поширення неандертальців, коли ще мізерне за кількістю людство поступово поширювалося просторами Старого Світу з ареалу свого виникнення, котрий, як прийнято вважати, містився десь на сході Африки.
Перша стадія Рання П., або перша стадія розвитку первісного сусп-ва, характеризується пануванням привласнюючого мисливсько-збиральницького госп-ва. Люди були здатні забезпечити себе необхідним і, періодично, надлишковим харчовим продуктом. Ставлення до природного середовища здебільшого мало хижацький характер, оскільки усвідомлення того, що ресурси довкілля можуть бути вичерпані, ще не існувало. Це вело до скорочення поголів'я промислових тварин, що (у поєднанні із кліматичними зрушеннями на межі плейстоцену та голоцену) зумовило зникнення багатьох із них. Мисливсько-збиральницька орієнтація госп-ва передбачала досить мобільний спосіб життя, за умов якого невеличкі колективи відповідно до пори року та наявності в тих чи ін. місцевостях харчової бази періодично змінювали місця свого проживання. Зв'язки між людьми ґрунтувалися переважно на родинно горизонтальні. Гол. роль відігравали відносини між родичами одного покоління (здебільшого рідними та двоюрідними братами й сестрами) і їхніми шлюбними партнерами, їхніми батьками та дітьми; уявлення про рід генеалогічний ще не існувало. Причетність людей до певних духовних традицій забезпечувалася й усвідомлювалася приналежністю їх до певних тотемічних груп, які вносили культурно-інформаційну дискретність у досить аморфне поле споріднених груп певного регіону. Елементарною соціально-вироб. групою була кровно-споріднена община, яка об'єднувала шлюбних партнерів з різних тотемічних груп.
Між найближчими за проживанням, походженням, діалектами, звичаями, віруваннями, формами господарювання тощо ранньопервісними общинами традиційно існували шлюбні та культурно-інформаційно-культові зв'язки, відносини обміну, взаємодопомоги тощо. Завдяки цьому в межах окремих компактних регіонів мешкали відносно сталі асоціації кровноспоріднених общин, представники яких належали до кількох тотемічних груп. Таким асоціаціям були притаманні спільний діалект, певні риси к-ри, специфічні релігійно-міфологічні уявлення, пов'язані з відповідною обрядово-культовою практикою. Складалися вони переважно з 5–10 найближчих общин, серед членів яких інколи простежуються ознаки спільної самосвідомості. Це, разом з ін. обставинами, дає підстави розглядати їх в етнічній площині. Називати такі спільноти племенами немає підстав, тому що власне племінних інститутів вони не мали і суспільно-владно-організаційних функцій не виконували. В.Генінг називав їх «етнічними групами, що формуються», Я.Чеснов — «передетнічними спільностями», а В.Шнірельман — «протоетносами». Останній термін нині найпоширеніший. Межі таких протоетносів здебільшого (якщо вони не визначаються чіткими геогр. кордонами — гірський хребет, море тощо) досить аморфні. Общини, що проживають на їхніх периферіях, можуть активно спілкуватися із представниками сусідніх прото-етносів, чому сприяє й мобільний спосіб життя. Унаслідок цього в межах великих географічно компактних й екологічно однорідних регіонів (як, скажімо, Австралія) певна множина кровноспоріднених общин, згуртованих у взаємопов'язані протоетноси, складає первісну етномовну безперервність, у межах якої простежується виразна господарсько-культурно-діалектна спорідненість груп людей, причетних до спільного інформаційного поля. В її межах окреслювалися контури майбутніх груп споріднених мовних сімей (індоєвропейської, семітської та ін.).
Залежно від конкретних умов і форм життєдіяльності окремих ранньопервісних колективів на різних територіях у різні часи переважали різні види мисливства й збиральництва, статевовікового розподілу праці, шлюбних, внутрішньообщинних і міжобщинних зв'язків, форм обрядової практики та міфологічних уявлень, а відтак — і різні типи людей із характерними для них рисами. Тому маємо виділяти не тільки окремі етапи, а й певні варіанти (шляхи) істор. руху первісного сусп-ва, пов'язані з окремими природно-кліматичними зонами. Серед них найпоширенішими були сусп-ва: тропічних збирачів, загінних мисливців відкритих просторів та мисливців і збирачів переважно закритих ландшафтів.
На території України мешкали спільноти ранньопервісних верхньопалеолітичних колективних мисливців відкритих ландшафтів, передусім прильодовикової зони Євразії. Вони не могли обійтися без списа з кам'яним наконечником, теплого одягу, взуття, без уміння будувати тепле житло типу чуму тощо. За умов мисливського способу життя (збиральництво в холодному кліматі ніколи не відігравало істотної ролі) при полюванні на великих стадних ссавців (мамонт, бізон, кінь, північний олень) необхідна була чітка організація праці, що мало сприяти посиленню позицій лідера. Порівняно із тропічними збирачами общини колективних мисливців мали бути значно згуртованішими. Їхні ядра складали групи пов'язаних кровною родинністю чоловіків-мисливців, котрі діяли спільно під кер-вом лідера. Спільна праця зумовлювала й спільну власність на здобич (чого не могло бути у тропічних збирачів), яку потім, знов-таки переважно спільно, переробляли їхні жінки, що походили із сусідніх общин. Це перешкоджало формуванню нуклеарної сім'ї як первинної клітинки сусп-ва, оскільки чим міцніша община, тим слабше подружжя. За умов колективного полювання кровноспоріднена община, її ядро чоловіків-родичів мали домінувати над шлюбною парою. Але порівняно з подружжями тропічних збирачів остання була міцнішою, бо на побутовому рівні існував розвинутий статевий розподіл праці. За суворих умов життя у прильодовикових тундростепах взаємопідтримка розпорошених по величезних просторах общин була життєво необхідною. Тому общини були зацікавлені мати своїх представників серед сусідів. Це досягалося тим, що дівчат видавали заміж у сусідні общини, звідки, за принципом реципрокації (еквівалентного обміну), брали жінок. Така практика вела до утвердження екзогамії — заборони на шлюбні, а потім і взагалі статеві зв'язки між кровними родичами. Утвердження принципу екзогамії сприяло зміцненню та структуруванню міжобщинних зв'язків у межах окремих компактних регіонів і становленню протоетносів, які утворювали етномовні безперервності. В останніх циркулювала й накопичувалася культ. інформація.
Порівняно із сусп-вами, про які вже йшлося, значно ширші можливості мали мисливсько-збиральницькі групи пізньоплейстоценових закритих узбережно-лісово-передгірських ландшафтів помірно-субтропічної смуги, яка в той час охоплювала Середземномор'я й анклавно продовжувалася на сх. Мешканці цих територій добували їжу переважно індивідуально: чоловіки сам-один чи удвох-утрьох — полюванням на не дуже великих лісово-гірських тварин (олень, косуля, муфлон, кабан), а жінки в такій самій кількості — збиральництвом (дикі плоди, горіхи, молюски тощо). Однак з огляду на негарантованість удачі кожного продукти полювання в общині розподілялися серед чоловіків-родичів приблизно порівну, незалежно від того, хто скільки приніс, тоді як серед жінок (які не були між собою кровними родичами) така практика не була обов'язковою. За такої системи добробут общини залежав передусім від якості промислових знарядь та особистого досвіду й хисту кожної людини. Пануючі реципрокативні відносини, за яких кожний вносив до «комори» громад. споживання якомога більше заради того, щоб отримати звідти також більше, але вже у вигляді вшанування та свідчень власного престижу, стимулювали особисті пошуки засобів удосконалення трудової діяльності. Повсякденні потреби разом із сусп. заохоченням до підвищення продуктивності праці забезпечували відносно швидкі темпи тех. прогресу, і вже наприкінці плейстоцену такі сусп-ва, принаймні в Пд. Європі, володіли луком та стрілами.