Халде́йська католи́цька це́рква (; ; ) — східно-католицький патріархат sui juris, який знаходиться в повному євхаристійному спілкуванні з Латинською церквою, так і з 22 іншими східно-католицькими церквами, утворюючи разом Католицьку церкву. Одна з гілок Церкви Сходу. Очолює церкву халдейський католицький патріарх Вавилона. Використовує у своїй літургії східносирійський обряд сирійською мовою та григоріанський календар, вона є частиною сирійського християнства. Штаб-квартира в соборі Марії-Матері Скорботи, Багдад, Ірак, з 1950 року очолює Католикос-Патріарх Луї Рафаель I Сако. У 2010 році членство в ньому становило 490 371, з них 310 235 (63,27%) проживали на Близькому Сході (переважно в Іраку).
Комісія США з питань міжнародної свободи віросповідання повідомляє, що, за даними Іракського християнського фонду, агенції Халдейської католицької церкви, приблизно 80% іракських християн належать до цієї церкви. У власному звіті за релігійну свободу за 2018 рік Державний департамент США визначив частку халдейських католиків у приблизно 67% від іракських християн. Керівництво Єврокомісії з питань притулку у 2019 році щодо Іраку надає ту саму інформацію, що і Державний департамент США.
Походження Халдейська католицька церква виникла після розколу в Церкві Сходу. У 1552 р. встановлені «лінії Елії» патріархів виступив суперник-патріарх Сулака, який ініціював те, що називається «лінією Шимуна». Він і його ранні наступники увійшли в спілкування з Католицькою церквою, але протягом більш ніж століття послабили зв'язок з Римом, і за Шимуна XIII Дінка відкрито відмовився від нього в 1672 році, прийнявши віросповідання, яке суперечило Риму, тоді як вони зберігали свою незалежність від «лінії Елії». Потім керівництво тими, хто бажав спілкуватися з Римом, перейшло до архієпископа Аміда Йосифа I, визнаного католицьким патріархом спочатку турецькими цивільними властями (1677), а потім самим Римом (1681). Півтора століття пізніше, у 1830 році, Рим присвоїв керівництво католиками Йоханнану Хормізду. Член сім'ї «лінії Елії»: він виступив проти Елії XII (1778–1804), останнього з цієї лінії, який обирався звичайним чином патріархом, сам був обраний нерегулярно в 1780 році, як і Сулака в 1552 році, і переміг до спілкування з Римом більшість послідовників лінії Елії. «Лінія Шімуна», яка в 1553 році вступила в спілкування з Римом і розірвала її в 1672 році, тепер є церквою, яка в 1976 році офіційно прийняла назву «Ассирійська церква Сходу», тоді як член «лінії Елії» є частина серії патріархів Халдейської католицької церкви.
Опис «халдейський» Протягом багатьох століть, принаймні з часів Єроніма (бл. 347-420), термін «халдейський» вказував на арамейську мову і все ще був звичайною назвою в XIX столітті. Лише в 1445 році це стало вживатися в значенні носіїв арамейської мови у спілкуванні з Католицькою церквою на підставі указу Флорентійського собору, який прийняв сповідання віри, яке Тимотей, митрополит арамейських носіїв на Кіпрі, зробив арамейською мовою, який постановив, що «ніхто в майбутньому не наважиться називати [...] халдеїв, несторіян». Раніше, коли ще не було носіїв католицької арамейської мови месопотамського походження, термін «халдейський» застосовувався з явним посиланням на їх «несторіанську» релігію. Так Жак де Вітрі писав про них у 1220/1 р., Що «вони заперечували, що Марія була Богородицею, і стверджували, що Христос існував у двох особах. Вони освячували квашений хліб і використовували «халдейську» (сирійську) мову». Указ Флорентійського собору був спрямований проти використання «халдеїв» для позначення «некатоликів».
Поза використання Католицької церкви, термін «халдейський» продовжував застосовуватися до всіх асоційованих зі східною традицією Церкви, незалежно від того, були вони в спілкуванні з Римом чи ні. Він вказував не расу чи національність, а лише мову чи релігію. Протягом XIX століття він продовжував використовуватися східносирійськими християнами, будь то «несторіанці» чи католикиWilliam F. Ainsworth, Travels and Researches in Asia Minor, Mesopotamia, Chaldea and Armenia (London 1842), vol. II, p. 272, cited in John Joseph, The Modern Assyrians of the Middle East (BRILL 2000), pp. 2 and 4 і це використання продовжувалось і в XX столітті.Ely Banister Soane, To Mesopotamia and Kurdistan in disguise : with historical notices of the Kurdish tribes and the Chaldeans of Kurdistan (Small, Maynard and Company 1914) У 1852 році Джордж Персі Барсук відрізняв тих, кого він називав халдеями, від тих, кого він називав несторіанами, але лише за релігією, ніколи не за мовою, расою чи національністю.
Патріарх Халдейської католицької церкви Рафаель I Бідавід (1989–2003), який прийняв термін «ассирійський» як опис своєї національності, прокоментував: «Коли частина Церкви Сходу стала католицькою в XVII столітті, назва до церкви був «халдейський», заснований на царях волхвів, які, на думку деяких людей, походили з колишньої землі Халдеїв, до Вифлеєму. Назва «халдейська» не означає етнічну приналежность, а лише церкву [...] Ми повинні відокремити, що таке етнічна приналежність, а що релігія [...] Я сам, моя секта халдейська, але за етнічним принципом я асирієце». Раніше він сказав: "До того, як я став священиком, я був ассирійцем, до того, як стати єпископом, я був ассирійцем, я асирійцем сьогодні, завтра, назавжди, і пишаюся цим".Mar Raphael J Bidawid. The Assyrian Star. September–October, 1974:5.
Історія
Церква Сходу
Халдейська католицька церква веде свій початок від Церкви Сходу, яка була заснована в Парфянській імперії. У «Діяннях Апостолів» згадується парфян як тих, кому апостоли проповідували в день П'ятидесятниці (Дії 2: 9. Апостол Тома, Тадей з Едеси та апостол Варфоломій вважаються його засновниками. Одна з сучасних Церков той похвальник, що походить з нього, каже, що про «Церкву у Вавилоні» говориться в 1 Петра 5:13 і що він її відвідав.
Під владою Сасанідської імперії, що скинула парфян у 224 році, Східна Церква продовжувала розвивати свою відмітну ідентичність, використовуючи сирійську мову та сирійську писемність. Один «перський» єпископ був на Першому Нікейському соборі (325). Немає жодної згадки про участь персів у Першому Константинопольському соборі (381 р.), В якому також не була задіяна західна частина Римської імперії.
Собор Селевкиї-Ктезіфон 410 р., що відбувся в столиці Сасанії, визнав єпископа міста Ісааком Католикосом, який має повноваження у всій Церкві Сходу. Постійні військові конфлікти між сасанійцями та тодішньою християнізованою Римською імперією змусили персів запідозрити Церкву Сходу у співчутті ворогу. Це, у свою чергу, спонукало Східну Церкву дедалі більше віддалятися від церкви в Римській імперії. Хоча в мирний час їх 420 собор чітко прийняв укази деяких "західних" рад, включаючи Нікейський, у 424 р. Вони визначили, що відтепер вони будуть посилатись на дисциплінарні чи богословські проблеми ніякій зовнішній владі, особливо не будь-якій «західній» єпископ чи собор.Cross, F.L. & Livingstone E.A. (eds), Oxford Dictionary of the Christian Church, Oxford University Press, 1997, p. 351
Богословська суперечка, що послідувала за Ефеським собором у 431 р., стала поворотним моментом в історії Східної Церкви. Собор засудив як єретичну христологію Несторія, небажання якої присвоїти Діві Марії титул Богородиці «Богоносець, Богородиця» було сприйнято як свідчення того, що він вважав, що присутні дві окремі особи (на відміну від двох об'єднаних натур) всередині Христа. Сасанійський імператор надав притулок тим, хто в несторіанському схизмі відкинув декрети Ефеського собору, що були запроваджені у Візантійській імперії. У 484 році він стратив проримського католикоса Бабовая. Під впливом Барсауми, єпископа Нісібіського, Східна Церква офіційно прийняла як нормативне вчення не самого Несторія, але його вчителя Теодора Мопсуестійського, чиї праці Константинопольський Собор 553 року засудив як несторіанські, але деякі сучасні вчені вважають їх як правовірні. Посада, призначена таким чином Теодору в Східній Церкві, була підкріплена в кількох наступних синодах, незважаючи на протилежне вчення Генани Адіабемського.
Після розколу із Заходом та прийняття теології, яке деякі називали несторіанством, Східна Церква швидко розширювалася в середньовічний період завдяки місіонерській діяльності. Між 500 і 1400 рр. його географічний горизонт простягався далеко за межі його центральної частини в сучасному північному Іраку, на північному сході Сирії та південному сході Туреччини, створюючи громади по всій Центральній Азії та до Китаю, про що свідчить Несторіанська стела, табличка династії Тан китайською мовою датована 781 роком, що задокументувала 150 років християнської історії в Китаї. Їх найтривалішим доповненням стали християни Святого Томи з узбережжя Малабара в Індії, де вони мали близько 10 мільйонів послідовників.
Однак занепад вже настав за часів Яхбаллахи III (1281–1317), коли Церква Сходу досягла найбільших географічних масштабів, вона мала в Південному та Центральному Іраці, та в Південній, Центральній та Східній Персії лише чотири єпархії, коли наприкінці ІХ століття в ньому було принаймні 54, а сам Яхбаллаха загинув від рук мусульманського натовпу.
Близько 1400 р. турко-монгольський кочовий завойовник Тимур вийшов з Євразійського степу, щоб очолити військові кампанії по Західній, Південній та Центральній Азії, остаточно захопивши більшу частину мусульманського світу після розгрому мамелюків Єгипту та Сирії, Османської імперії та занепадаючого Делійського султанату. Завоювання Тимура спустошили більшість єврейських єпископств і зруйнували 4000-річну культурну та релігійну столицю Ассура. Після руйнувань, спричинених Тимуром, масивна та організована структура Несторіанської церкви значною мірою була зведена до регіону її походження, за винятком християн Святого Томи в Індії.
Схизма 1552
Церква Сходу бачила багато суперечок щодо становища Католикоса. Синод у 539 р. Вирішив, що жоден із двох заявників — Єлисей та Нарсай, яких обрали конкуруючі групи єпископів у 524 р., Не є законним. Подібні конфлікти відбулися між Барсаумою та Акацієм із Селевкії-Ктезіфона, а також між Гнанішо І та Йоханнаном прокаженим. Конфлікт 1552 року відбувся не просто між двома особами, а поширився на дві конкуруючі лінії патріархів, подібно до розколу 1964 року між тим, що зараз називають Ассирійською та Стародавньою Церквою Сходу.
Незгода щодо практики спадкової спадкоємності Патріархату (як правило, від дядька до племінника) призвела до акції в 1552 р. Групою єпископів із північних областей Аміду і Салмас, які обрали своїм суперником патріарха абата монастиря Равбан Хормізд (який була резиденцією Патріарха) Йоханнан Сулака. «Для зміцнення позиції свого кандидата єпископи відправили його до Риму для переговорів про новий союз». За традицією патріарха міг бути рукоположений лише хтось архієпископського (митрополичого) рангу, чину, до якого підвищувались лише члени цієї однієї родини. Тож Сулака поїхав до Риму, де, представлений як новий обраний патріарх, він вступив у спілкування з католицькою церквою і був висвячений Папою Римським і визнаний патріархом. Титул або опис, під яким він був визнаний патріархом, по-різному дається як «патріарх Мосула у Східній Сирії»; «Патріарх церкви халдеїв Мосула»; «Патріарх халдейський»; «патріарх Мосула»; або «патріарх східних ассирійців», останньою є версія, подана П'єтро Строцці на другій останній ненумерованій сторінці перед сторінкою 1 його «De Dogmatibus Chaldaeorum», переклад з якої англійською мовою подано в «Мала східна церква» Адріана Фортеску. «Східних ассирійців», яких, якщо не католиками, вважали несторіанами, відрізняли від «західних ассирійців» (тих, хто знаходився на захід від річки Тигр), на яких сприймали якобітів. Саме як патріарх «східних ассирійців» наступник Сулаки Абдішо IV Марон був акредитований для участі у Тредентському соборі.