Нижній Вербіж

Нижній Ве́рбіж — село в Україні, у Коломийському районі Івано-Франківської області. Адміністративний центр Нижньовербізької сільської громади.

Населення

Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: МоваКількістьВідсотокукраїнська274599,78%російська40,15%румунська20,07%Усього2751100%

Сучасність Центр Нижньовербізької об'єднаної територіальної громадиhttps://nvotg.gov.ua , що утворена 30 грудня 2016 року. У селі протікає 4 гірські річки, найбільша з них Прут.

Діє амбулаторія загальної практики сімейної медицини.

З історії села від найдавніших часів до XVIII ст Історія села розпочинається не тоді, коли його вперше згадали, а значно раніше. Про те, що жили тут люди з давніх-давен свідчать знайдені неподалік села камінні сокири. На південній околиці Нижнього Вербіжа археолог Богдан Томенчук 1987 року виявив слід поселення, що належать за своїм типом до голіградської культури. Це — свідчення археологічні.

В «Актах гродських і земських» зазначено, що 9 грудня 1375 року у Львові Владислав князь Опольський надає села Стрільче, Вербіж і Михайлинці Васкові Тептуховичеві правом ленним під певними умовами. На той час, тобто XIV ст. Вербіж належить до Коломийського повіту. 1443 року уже згадується не просто Вербіж, а Нижній Вербіж.

В актах XV століття в усіх повітах Галицької землі зустрічаються прізвища української шляхти, зокрема, Васько Пантукович, який у Коломийському повіті володів 17 маєтками, один з яких був і у Вербіжі. У податковому реєстрі 1515 року документується млин і 5 ланів (близько 125 га) оброблюваної землі та ще 3 лани тимчасово вільноїZródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 173 — Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. — 252 s.. У селі на цей час панують феодально-кріпосницькі відносин. Серед відомих сільських людей можна відзначити Воронюків-Маляревих.

За татарського лихоліття «Над Дніпром орда спалила 270 містечок, тисячі церков лягли в попелищах, у тому числі й церква у Вербіжі,- писав сучасник тих подій. — Татари погнали до Криму тисячі людей, а в боях загинуло ще більше. У яму скидали по дві сотні трупів, а на полях залишалися незакопаними вбиті. Тоді загинули всі монахи з монастиря у Вербіжі, на місці кутка Чернич, а монастир татари спалили. Залишилася лише дзвіниця». Монастир було обкопано глибоким ровом, заповненим водою. Той рів є і нині. В землі під монастирем були ходи і печери з виходом до ріки та лісу. В горбі, неподалік від монастиря, також було багато печер, де ховалися люди при появі татар. У селі здавна побутував переказ про напад татарів на місто Коломию й околиці. Згідно з цим переказом, татарський загін заночував у лісі Мочара. Мешканці Вербіжа і сусідніх сіл оточили ворога. Після битви вціліло лиш декілька загонів татарських зайд. Сільчанин Михайло Гаєвий (Максимів) оповідав, що бачив іконостас з давнього монастиря, спаленого ворогом, а також два образи, мальовані на дошках. Михайло Гаєвий, який був дяком, у 1920-30-х роках мав книгу-літопис, у котрі ченці з монастиря записували події. Цей літопис-хроніку за великі гроші придбав заїжджий австрійський збирач старовини. Один з двох образів зі слідами від шабель продали у Познанський музей. Популярності серед сільського люду набув вірш-пісня «Дума про напад татарів на місто Коломию та її околиці», написаний сільським дяком і поетом Миколою Тулікою і опублікований в «Народному руському місяцеслові». Автор присвятив свій твір сільському парохові Левицькому. Описані тут події охоплюють 1585 і 1589 роки, бо саме тоді двічі побували татари у місцевості даного населеного пункту. Тут розкривається дані про соціально-економічне становище селян у селі на II п. XVI ст.

У часи визвольної боротьби 1648-57 років добровольці з Коломийщини допомагали військові Богдану Хмельницьку, вже по дорозі на Львів проходило через місто над Прутом, відпочивало у Надвірнянському передмісті Коломиї. Священники, які були при війську, спільно зі священниками коломийськими, молилися у монастирській церкві за перемогу над ворогом. Воронюки-Маляреві з Нижнього Вербіжа, які добре вміли писати й малювати, переписували відозви, накази та універсали Богдана Хмельницького, чим уславилися на цілу округу. Пам'ять про це дійшла до наших днів. Нащадок Воронюків — Іван розмалював нинішню церкву у Нижньому Вербіжі.

У XVII ст. (прибл. 1618—1619 року) сюди приходить найстаріша родина в селі з Воскресінців — Ласійчуки. 1739 у с. Нижній Вербіж діяли довбушеві хлопці на чолі з Михайлом Малярчуком, а значить мешканці села брали участь у опришківському русі. Ось документ допиту Малярчука.

1742 р., вересня 15. Станіслав. Добровільні зізнання ув'язнених бойових побратимів Олекси Довбуша — сільського побратима Михайла Малярчука перед станіславським міським шляхетським судом, де вони розповідали про свій виступ у загін опришків та участь у ньому.

Був ставлений арештант на ім'я Михайло Малярчук Мельник із села Нижнього Вербіжа. Був питаний, звідки був родом, відповів, що з Поділля, з Рудки із-за Кам'янця. Був питаний, як називався його отець. Відповів, що Леско Стрілець. Був питаний, чий був підданий. Відповів, що їх милостивого пана Малаховського, старости Смотрицького.

Був питаний: чим у молодості займався. Відповів, що займався школами. Був у Кам'янці рік у руській школі. І так за школами ходячи — в одну, то в іншу, дістався тут до Вербіжа і почав рік у маляра навчатися малярства, а потім узяв дочку у мельника, зостався там мельником і досі сам сидить. Був питаний: "Що тебе до того привело, що церкву обкрав у Вербіжі? «. Відповів: „Я тільки відкрив, а Юлійка з сином забрав хліба, а мені тільки пів таляра дав. Але вже був декрет і дали ми за те 15 талярів і по 3 фунти воску, по 30 київ отримали“. Був питаний про пограбування їх милостивого пана Добросельського і їх милостивого пана Рушицю. Відповів, що не грабував і не був там. Зізнав, що ходив з рушницею на качки і зустрів двоє опришків, які відібрали йому ту рушницю. Потім я дав знати до села, скочили ми туди але вже не знайшли нікого. Один мій шурин Василь, а інший Михайло Гунюк — то ходили самі там дивитися.

Був питаний про їх милостивого пана Юрковського, про коня, вола, і всі шкоди заподіяні. Відповів, що не знає. А то зізнав, що вже за ті шкоди бито їх трьох і запитували про ті шкоди, однак не зізнали. Був питаний: „За що тебе тут посаджено?“. Відповів: „Жиди коломийські мене перед смоляками представили, нібито Добощук мав бути у мене на хрестинах, а смоляки обскочили, мене питали, де Добош, і мене взяли“.

Вирозумівши з добровільних зізнань, і те добре обміркувавши, судом нашим його було визнано винним і був відданий на тілесні зізнання і 3 рази або підтягнений за свічками 3 рази причеплений через майстра тутейшого публічного Міхала Козловського. Окрім, Михайла Малярчука відомим місцевим опришком був Григорій Семенюк. Про нього більш детально в розділі „Про церкву“.

Історія села XIX—XXI ст. Участь краян у світових війнах. Сучасне село Вояками австрійської армії і учасниками Першої світової війни були: Антоняк Іван, воїн; Воронюк Дмитро фельдфебель, три медалі; Воронюк Іван, вояк; Воронюк Михайло, фельдфебель, медаль; Гаєвий Кость, фельдфебель, дві медалі, інвалід; Гаєвий Михайло, вояк, медаль; Грицюк Іван, вояк; Данилюк Василь, вояк; Дибелко Іван, вояк, дві медалі, інвалід; Дивнюк Дмитро, вояк, дві медалі, інвалід; Дивнюк Ілько, вояк; Кернер Федір, поручник, дві медалі; Ковбаснюк Андрій, поручник, дві медалі; Ковбаснюк Федір, вояк, дві медалі, інвалід; Ковбаснюк Яків, вояк, дві медалі; Куник Микола, вояк; Ласійчук Дмитро, старший десятник, медаль; Ткачук Михайло, десятник, дві медалі, інвалід; Урдейчук Василь, старший десятник, дві медалі; Федориший Василь, вояк; Ющак Іван, фельдфебель, медаль; Туліка Петро, фельдфебель, три медалі; та ін.

Січові стрільці: Бойчук Петро Федорович. Син середньо заможного господаря (дуки). Закінчив чотири класи гімназії. Сотник УГА. У Києві спілкувався з сотником Петром Кузиком з Коломиї та Борисом Антоненком. Досить упертий, прямолінійний. Згодом — Член ОУН. Бліндарчук Микола. Серцем та розумом відданий справі відродження України, її армії. З війни повернувся інвалідом (утратив праву ногу повище коліна). Аж до смерті жив без пенсії, бо воякам УГА не платили. Туліка Юрій Михайлович. Виходець із звичайної селянської родини, досить самобутній, любив своє „я“. Після війни господарював. Воронюк Павло Васильович. Син заможного господаря. Старший десятник УГА. Самовпевнений та впертий. Сміхованець. Гаєвий Онуфрій Миколайович. Син добре освіченого селянина. З восьмого класу гімназії — доброволець у січові стрільці. Сотник УСС. Після війни залишився на Великій Україні. За перших совітів 1939 року перебрався у Нижній Вербіж. Був баптистом. Прожив 94 роки. Ласійчук Андрій Михайлович (у деяких джерелах — Власійчук). Син досить відомого, начитаного селянина. У 16-річному віці зголосився добровольцем до лав стрільців. Спочатку через молодий вік не прийняли, але згодом зачислили у підготовчий курінь. Служив на бронепотягу „Вільна Україна“. У часи німецької окупації був солтисом. Ткачук Петро Юрійович. Брат Василя Ткачука. Устрільці пішов з шостого гімназійного класу. По війні привіз дружину з Великої України. працював громадським писарем. Ткачук Тома Іванович. Син бідного селянина, вивчився на священника і як катехит УГА. 1916 року загинув на фронті в селі Гнилів. Туліка Павло Федорович. Син заможного селянина. Гімназист четвертого класу. Учасі навчався військовій справі у Відні взяв напрокат в антикварній крамниці генеральський мундир. Винаймив фіакра і зробив турне Віднем, за що його було відраховано з кадрів і відправлено додому. Однак, скоро знову поновився в навчання. До старості залишався філософом. Угринчук Максим Васильович. Син лісника. Стрункий, вольовий хлопець, начитаний, патріот України та ін. Вояки, які служили у польський армії: Сіранюк Іван, Туліка Гнат, Шургалюк Йосип, Ласійчук Михайло, Удрейчук Яків, Ласійчук Стефан, Свищук Павло, Залуцуький Юра (ст. стрілець), Семенюк Петро (ст. стрілець), Панкевич Дмитро (ст. стрілець), Залуцький Петро (Капрал) підофіцер, Козак Петро (Капрал), Ласійчук Семен (ст. стрілець), Олексюк Іван (ст. стрілець), Брустурняк Михайло (ст. стрілець) та ін. (ст. — старший).

Перші жертви більшовицького терору, члени ОУН с. Нижнього Вербіжа, арештовані 18 грудня 1940 року, потім розстріляні у Дем'яновому Лазі. Туліка Констянтин, Ковбаснюк Юра, Бучацький Микита, Онофрійчук Констянтин, Урдейчук Яків, Семенюк Павло, Бауман Володимир, Повернувся після Арешту Тимошишин Андрій Григор.

Вояки, мобілізовані в Червону Армію в 1939 року. З війська повернулося живими Ковбаснюк Михайло, Туліка Василь, Ласійчук Михайло, Дебелко Василь, Панкевич Дмитро, Довірак Микола. Загинули Лудчак Василь, Грицюк Василь, Грицюк Іван, Лановий Михайло, Гончарук Василь. Звання старшини мав Туліка Михайло.

Штаб самооборони. 22 червня 1941 року як відомо, гітлерівські війська нестримним потоком ринули на схід. Добре вишколена, озброєна до зубів армія нищила все на своєму шляху, отож сільські люди швидко зрозуміли, яку політичку веде Гітлер і чого добивається. Хоча спочатку, коли німецькі і мадярські війська зайняли наші території, був заклик братися за зброю і допомоги громи Союз в ім'я незалежності України.

У Нижньому Вербіжі організували вишкіл добровольців, які з часом мали воювати із Союзом. Вишколом у селі керував Гнат Семенюк, син Івана, колишній поручник січових стрільців. Та недовго тривав цей вишкіл. Уже восени показали німці свої „гнилі зуби“ — поарештували студентів, які вишколювалися на майбутніх офіцерів, освічених людей. До німців почали придивлятися з підозрою. А потім взагалі взялися розстрілювати, висилати людей на роботу до рейху…