Тибет знаходиться між двома центрами найдавнішої культури — Індією і Китаєм, але географічне положення Тибету таке, що він практично ізольований від них. Немає даних про те, що тибетці є вихідцями з Центральної Азії або з Східної Азії, але на підставі того, що їх мова входить в сино-тибетські мови разом з китайським і бірманським, можна будувати гіпотези про спільне походження цих народів. Тим не менше всі історичні свідоцтва починаються з часів, коли тибетська культура вже існувала незалежно від сусідів.
Передісторія Вік найдавніших артефактів, знайдених на території Тибету (Тингрі), датується в 50 тис. років, і вони представлені кам'яними рубилами і шкребками. Неоліт датується VI століттям до н.е. і представлений керамікою, слідами скотарства і мотижного землеробства (Каруй — поблизу Чамду). Культура Чойгун маркує собою початок бронзового століттяАрхеология Тибета.
На плато Чангтан були знайдені доісторичні зміцнення на пагорбах залізного століття і поховання, але поки немає переконливого пояснення їх походження. Згідно ученням текстів, спочатку тут розташовувалася країна Шангшунг, від якої почалася релігія бон.Чогьял Намкай Норбу. Драгоценное зеркало древней истории Шанг-Шунга и Тибета. Москва, изд. Шечен-Ганга
Ранній історичний період В кінці VI — початку VII століття так звана Ярлунгська династія тибетських царів поступово підпорядкувала собі сусідні племена і створила царство Тубо. Період Ярлунгської династії слабо висвітлений у літературі. Династична хронологія викликає суперечки.
Між тибетськими правителями і танським Китаєм були укладені династичні шлюби, завдяки їм, а також завдяки неофіційним обмінам між населенням Китаю і Тибету політичні, господарські та культурні зв'язки внутрішнього Китаю з Тибетом отримали подальший розвиток. У другій половині IX-го століття царство Тубо прийшло в занепад. У тибетській історії передував цьому період правління «гамбо», а наступні 300 років — періодом розколу. У період розколу в силу увійшли місцеві родові правителі, ворогували один з одним. У Китаї цей час також був невиразним (Епоха «п'яти Династій і Десяти царств» і наступна династія Сун), коли в країні то і справа мінялася влада і йшли нескінченні війни. У середині XIII століття Тибет потрапив у залежність від Монгольської імперії. Після того, як Китай вийшов зі складу Монгольської імперії, китайська династія Мін безуспішно вимагала від Тибету встановити порядок призначення вищих тибетських релігійних вождів та районної адміністрації.
Легендарне походження Тибету Згідно з деякими тибетським історичним творам, початок тибетського народу поклав бодгісаттва Авалокітешвара у вигляді мавпи, який вступив у шлюб з гірською демоницею, щоб приборкати її жорстокий норов. Нащадками цього союзу були перші тибетці.
Перший цар Тибету Ньяти-ценпо (Gnya'-khri-btsan-po) спустився з неба чи прийшов з Індії і вшановувався як божество. Він увесь час підтримував контакт з небом за допомогою мотузки і не помер, а повернувся по мотузці на небо. Легендарний цар Дигум-ценпо (Dri-gum-brtsan-po) спровокував свого конюха на бійку, під час якої його небесний шнурок обірвався, і він був убитий. Дигум-ценпо і всі наступні царі помирали як звичайні люди, і їх кремували.
У правління Лхатоторі Ньянцена (Lha tho-tho-ti gnyan-btsan) з небес впали священні тексти tsinta ma ni'i gzungs («Чінтамані-дхарани») і spang bkong phyag rgya ma. У Синьому Літописі зазначено, що, можливо, це було придумано для бонців, які шанували святе небо, а насправді тексти були привезені Буддгаракшитою (Лосемцо) і перекладачем Литесе.
Тибетська імперія
Більш детально тибетська історія відома з VII по ХІ століття, коли імперія поширювалася від Бенгалії (і Індійського океану) на півдні до Монголії на півночі. В період максимальної могутності імперії входила також територія, яку займають зараз Бангладеш, Ассам, Бутан, Аракан.
Тибетці протистояли більшою мірою Китаю, ніж Індії.
Перша згадка в історії Першу згадку Тибету в історії можна зустріти в «Географії» Клавдія Птолемея під назвою βαται, у грецькій транскрипції названі як Bod. Наступна згадка Тибету зустрічається в китайських текстах, як Fa. Перший запис в історії Тибету, отримала підтвердження з інших джерел про царя Намрі Сонгцене(Gnam-ri-slong-rtsan), який відправив посла у Китай на початку VII століття (Beckwith, C. Uni. of Indiana Diss. 1977).
Ярлунгська династія Детально події Ярлунгської династії відомі, починаючи з правління царя Сронцанагамбо.
Правління Сронцанагамбо (617—650)
Цар Сронцанагамбо відомий тим, що при ньому в Тибет прийшов буддизм. Про нього складено багато суперечливих і фантастичних легенд, від чого відновити історично хід подій непросто.
Сронцанагамбо зажадав від китайців дати йому в дружини принцесу, але отримав відмову. Тоді він провів вдалу військову операцію проти китайців в районі озера Кукунор на північний схід від Тибету, китайський імператор зрештою дав згоду на шлюб. Після шлюбу в 640 році встановився довгостроковий мир між Тибетом і Китаєм.
У 663 році тибетська армія розгромила державу Тогон (у тибетській традиції 'A-zha) в районі озера Кукунор.
Після смерті Сронцанагамбо формально влада перейшла до його онука, але реально країною став правити міністр, а буддизм прийшов в занепад.
Правління Тисрондецана (755—797) Цар Тисрондецан відновив у країні Вчення Будди, запросивши для цієї мети з Індії великих індійських гуру Шантаракшіту і Падмасамбхаву, які організували переклад з санскриту текстів Вчення і створили буддійську сангху Тибету. У Центральному Тибеті був побудований монастирський університет Сам'є, який до цих пір є одним з найважливіших центрів буддизму.
Під час правління Тисрондецана відбулася знаменита дворічна дискусія в монастирі Сам'є між китайським ченцем Хешаном і Камалашілою, вчителем тантричного буддизму. Цар Тисрондецан визнав, що переміг у диспуті Камалашіла, і з тих пір в Тибеті міцно встановився тантричний буддизм. (див. також Дискусія в Сам'є)
На початку правління імперія була в занепаді, відпали або бунтували околиці, з заходу підступали араби. У 763 Тисрондецан у відповідь на тиск з боку Китаю зібрав армію в 200 тисяч вояків і направив її на північ, дійшовши до китайської столиці Чанань. Китайський імператор був змушений тікати. В 783 був укладений мирний договір між Китаєм і Тибетом, за яким за Тибетом закріпилися землі в районі Кукунора.
Тисрондецан уклав союз з царем Наньчжао Імобсуном, і в 778 здійснив атаку на китайську територію в провінції Сичуань.
Тисрондецан влаштував також походи на захід, досягнувши річки Оксус, і зіткнувся з арабським халіфом Гарун аль-Рашида. Халіф зміг домовитися з китайським імператором про альянс проти Тибету, в результаті чого експансія Тисрондецана була зупинена. У наступні роки свого правління Тисрондецан був зайнятий війною на два фронти — з арабами на заході і з китайцями на півночі і на сході, аж до 797.
Правління Ралпачана (815—838) Ралпачан, онук царя Тисрондецана, запросив майстрів, скульпторів, художників з Непалу, Індії, Китаю, Кашміру для виконання задуманого їм плану будівництва буддійських храмів і монастирів. Він ввів в органи управління країною ченців, давши їм права вирішального голосу нарівні з головними міністрами, прирівнявши статус ченця до статусу вищого чиновництва.
Під час його правління держава активно підтримувало переклади буддійських творів з санскриту на тибетську мову.
У 822 був укладений мирний договір з Китаєм, що підтверджує право тибетців на зайняту територію.
Під час правління Ралпачана імперія слабшала, уряд занурився в заплутані інтриги, активність проявили прихильники релігії Бон.
Правління Ландарми (838—841) В результаті перевороту цар Ралпачан був убитий, владу отримав Ландарма, який спирався на бонських прихильників і жорстоко переслідував буддизм. Ченці і науковці змушені були сховатися в далеких провінціях або бігти в сусідні країни.
Після смерті Ландарми імперія розпалася на багато малих царств: Гуге, Ладак, Пулань та ін. З цього моменту на кілька сотень років відсутній систематичний виклад тибетської історії.
Роздроблений Тибет (842—1247) Зі смертю Ландарми, виникла суперечка через трон між спадкоємцем Юмтеном (Вайлі: Yum brtan), і іншим сином (або племінником) Весуном (Вайлі: Od-srung) (843—905 або 847—885). Почалася громадянська війна, яка тривала до того часу, коли школа Сак'я отримала контроль над країною. Весун і його союзники контролювали Лхасу, а Юймтен завоював Ярлунг, і встановив свою династію.Tsepon W. D. Shakabpa, Tibet, a Political History (New Haven: Yale, 1967), 53. В 910 гробниці імператорів були спаплюжені.
Сином Весуна був Пелкорцен (Пел Корцен) (Вайлі: Dpal 'khor brtsan) (893—923 або 865—895). Він контролював більшу частину центрального Тибету, і виростив двох синів, Таші Ценцана (Вайлі: Bkra shis brtsen brtsan) і Тік'їмдіна (Вайлі: Khri khyi lding), його називали Кайде Ньїґон [Вайлі: Skyid lde nyi ma mgon] в деяких літописах. Тік'їмдін поїхав у верхню Нгарі (Вайлі: Stod Mnga ris) і одружився з дівчиною з центрально-тибетської знаті, від них пішла західна династія.Petech, L. The Kingdom of Ladakh. (Serie Orientale Roma 51) Rome: Instituto Italiano per il Medio ed Estremo Oriente, 1977: 14-16
Після розпаду Тибетської Імперії 842, Ньїма-Гон, нащадок древнього тибетського царського роду, заснував Ладакську династію. Царство Ньїма-Гона розташовувалося на сході сучасного Ладакха. Кайді, його старший син, став правити в Мар-юл (Ладакх), а два молодші сини отримали Західний Тибет, заснувавши царство Гуге і Пу-ран. Пізніше старший син царя Гуге, Кор-ре, званий Джанчуб Еше Ве (Byang Chub Ye shes' Od), став буддійським ченцем. Він відправив молодих вчених в Кашмір для навчання і запрошення Атіши в Тибет у 1040, що стало початком Чідар (Phyi dar) — пізніше поширення, другий етап тибетського Буддизму. Молодший син, Сон-е, керував повсякденними справами держави; його сини продовжили династію.Hoffman, Helmut, «Early and Medieval Tibet», in Sinor, David, ed., Cambridge History of Early Inner Asia Cambridge: Cambridge University Press, 1990), 388, 394. Shakabpa, 56.
Центральна царська влада практично не контролювала центральний Тибет з 842 до 1247, але Буддизм зміцнився в Кхамі. Під час правління Ландарми три ченці втекли з Лхаси до гори Деентіг в Амдо. Їх учень Музу Селбар (Mu-zu gSal-'bar), пізніше став відомим вченим Лаченпо Генпа Рабселом (Bla chen po Dgongs pa rab gsal) (832—915 або 892—975Проблемы с датировкой возникают при записи лет 60-летним циклом. То есть Лаченпо умер в год Дерево-Свинья: либо 915, либо 975 (915+60), встречаются и другие даты ), що відновив Буддизм в північно-східному Тибеті, і став родоначальником школи Ньїнґма (Rnying ma pa). Однак, згідно з традицією, один з нащадків Весуна, який володів землями близько Сам'є, послав 10 юнаків в учні до Генпа Рабсела. Серед них був Луме Шераб Цултим (Klu-mes Shes-rab Tshul-khrims) (950—1015). Після навчання вони повернулися в У-Цанг. Молоді вчені змогли організувати приїзд Атіши на початку 1042 р. і поширити Вчення Буддизму в Лхо-кха (західний Тибет). В цьому регіоні Вчення було дуже сильним і був заснований Монастир Сак'я — школа Сак'я в 1073 р.Grunfeld 1996, p37-38. Hoffman, 393. Shakabpa, 54-55. Наступні два століття Сак'я домінувала у політичному, релігійному і культурному плані. Монастир Цурпху, основна резиденція Кармапи був заснований у 1155 р.
На північному сході (на землях, захоплених Тибетом в ході тансько-тибетських воєн) виникла держава Гусило.
Тибетська теократія
Відновлення буддизму З смертю Ландарми відбувся розпад Тибету на декілька незалежних князівств. Гоніння на буддизм припинилися, але в той же час він втратив підтримку з боку центрального уряду, якого тепер не існувало. Ве Сун і Пел Корцен продовжували будувати храми і монастирі. Багато тантристів ховалися до часу і вели життя звичайних мирян, практикуючи таємно.
Вчення пожвавилося, коли з