Рунгури (також Рунґури) — село в Україні, в Печеніжинській селищній територіальній громаді Коломийського району Івано-Франківської області.
Назва 7 червня 1946 року указом Президії Верховної Ради УРСР село Рунгури Печеніжинського району перейменовано на село Новомарківка і Рунгурівську сільську раду — на Новомарківківська.«Прикарпатська правда», 13 липня 1946
4 лютого 1990 р. відбулося сільське віче, люди вимагали повернути селу його історичну назву. 11 березня 1990 р. сесія сільської ради ухвалила відповідне клопотання до Верховної Ради. 11 червня 1993 р. Указом Президії Верховної Ради України селу повернуто назву Рунгури.Постанова ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ від 11.06.1993 «Про відновлення колишніх найменувань окремим населеним пунктам Івано-Франківської області»
Походження назви
Походження назви села Рунгури шукали в угорській, румунській, латинській, польській мовах, а також у санскриті. Хтось розшифрував Рунгури як «гори і рівнини». Дослідників, які покладаються на О. Канигіна «Шлях аріїв» чи «Рун-віра» О.Силенна, тлумачать слово «Рунгури» як «світлі гори».
То ж є безліч вільних тлумачень слова «Рунгури». Одні твердять, ніби село походить від імені поміщика або першопоселенця Рунгура (Рунгера), інші, згадуючи міфи про золоте руно, за яким в Колхіду вирушали греки, схильні тлумачити слово «Рунгури» як «зелені гори», «Кучеряві гори» [14, c. 17].
Ще виводять назву села від двох слів:
- Рівно + гори.
- Гори + Рун (від руно).
Микола Григорів переповідав легенду, яку почув у Космачі. Ніби одному хлопцеві не сподобалося власне ім'я Орислав — клична форма Ори (Оре), тому що всі з його імені посмішкувалися, хлопця не приймали до парубоцького гурту, відкидали, (орунг — відкинутий).
Аж дійшло до того, що Орислав відмовився в батькових волів і подався у білий світ. Сказав старині: якщо ще стріне десь такі імена, як його власне, то повернеться додому. Сходив він не одні постоли, вернувшись у рідний край, став на службі у князя. Якось йому довелося ночувати в одному селі, яке ще мало свої назви. Орислав згадав своє дитинство, свої мандри, подумав і каже людям: я від князя, мені доручено назвати неназвані села. Отож він до слова «орунг» (відкинутий) приєднав своє ім'я «Ори» й утворилося слово Орунг — ори.
Місцевим людям назва сподобалася. Теслі витесали дошку, поставили два стовпи, на дошці виникла назва села, мимоволі пропустивши літеру «О» встановили знак поряд із статуєю Дажбога .
Уродженець Слободи Рунгурської Станіслав Вінценз у книзі «На високій полонині» без сумніву (і без будь-яких обґрунтувань) перекладає слово Рунгури як «лісовий вигін» (галявина) і стверджує, що назва села волоського походження [15, c. 10].
Академік В. Грабовецький запропонував свої (майже тотожні) варіанти походження назви села:
- від румунського «runquri», що означає «викорчувані і випалені ліси для пасовиська»;
- від латинського слова «runqere» — що тотожне слов'янському «пасічна», або «Чернене», «теребіж», тобто населення, що виникло на місці викорчуваного або спаленого лісу [16, с. 34].
Ймовірно селу дали назву волоські пастухи, які пастушили в Карпатах у XIII—XIV ст., адже в романських мовах воно дослівно означає «вирубану ділянку лісу для випасання овець» [28, c. 79].
Однак в Україні чимало «пасічних», і це слово можна з великою долею ймовірності застосувати майже до кожного гірського чи передгірського села.
Відомий поет, етнограф Степан Пушик припускає, що назва «Рунгури» походить від первісно зарослих наших гір кущами ялівцю, який де-не-де називають «рунком» або «рунчом» [35, c. 116].
Павло Федюк пропонував тлумачити назву села від двох давньоіндійських слів: рун-світло, гуру-вчитель.
Сільський житель Андрійчук Іван запевняє, що слово походить від рудих гір тому і назвали Рунгури .
Село поділене на ряд кутків та урочищ: найбільші — Дубовий, Пискавець, Долішний і Горішний кінець, до менших — Багна, Бандурка, Березівки, Бовдур, Білі Кірниці, Бобичів, Болшива, Близниці, Боянка, Варатики, Василькові потоки, Вошива кірничка, Вилки, Вікнище, Гартимівка, Галанів, Глинниця, Голиця, Городець, Грабники, Григоришине поле, Грижина гора, Глибокий, Грунь, Грузька, Гуцулів потік, Дворище, Диблюків цвинтар, Запітки, Затінь, Занога, Золотий, Золотий потік, Каменистий, Канада, Катерчів, Кітли, Клопета, Кобилка, Круглий, Кругленький, Ключівки, коло Вежі, коло Михайленків, коло Кіпця, коло Стежки, коло Штефуни, Кошьири, Книшора, Курдиданів потік, Кути, Лази, Лазок, Лози, Луг, Малий Сухий, Мандрики, Млаки, Млинівка, на Унцевім, на Вусовім, на Терентюковім, на Чертацьким, на Фролюковім, Олексин цвинтар, Ославський берег, Павлова, Пантила, Пасовище, Перехід, Петричьива, Пожьирниці, Поляна, Польинка, Польинки, Підділ, Підполонина, Патичури, Пискавець, Потоки, Прочерт, Пронори, Решетівський потік, Рипа, Ропи, Роптура, Рузин потік, Свищів, Семенишин верх, Сочет, Сухий, Татарські звори, Толока, Царина, Юрашева гора, Юрин потік, Яворина, Ямки, Шокалів, Шпінь, Штрика, Франкова гора [37, c. 24-25].
За роки незалежності сільрада перейменувала кутки на вулиці: Шевченка, Франка, Набережна, Зелена, Молодіжна, Прикарпатська, Пискавецька, Довбуша, Дубівська, Вишнева, Стефаника, Івасюка, Гірська.
Щодо назви річки Сопівка (Сопілка), Андрійчук Іван вказує, що назву річка отримала від хлюпоту води, яка нагадує гру сопілки . Деякі люди ще вживають назву Лючка або Печеніга.
Потоки — Сухий, Чептура, Колоднистий, Окришора, Водєнка, Березівка, потік з — під Гавришевого верха, Стефановський потік, потік Сухий, потік Чептураш, Глибокий, Золотий, потік Кут з Верховини та ін. [39, c. 248].
Археологічних досліджень у Рунгурах не проводили. Проте внаслідок археологічних розвідок, проведених у 1978 р. прикарпатським археологом Б. Томенчуком, введено в науковий обіг соляні джерела в 35 населених пунктах у Карпатах, в тому числі і в Рунгурах [45, c. 414]. У 2008—2010 рр. Науково — дослідним (нині навчально-науковим) Інститутом історії, етнології і археології Карпат, реалізувався етноархеологічний проект дослідження соляних джерел Галицької Гуцульщини, в ході якого було виявлено новий осередок солевидобутку києво — руської доби (Рунгури І) в урочищі Кругленький [38, c. 156].
Таким чином, назва села тлумачиться по — різному, найімовірніше, назва села походить від румунського слова «runquri», яке що означає «викорчувані і випалені ліси для пасовиська».
Географічне розташування Село Рунгури розкинулось на перших Карпатських пагорбах по обидві сторони річки Сопівка. Знаходиться на відстані 17 км від залізничного вокзалу м. Коломия. На півночі село межує з Марківкою, на півдні з Малим і Великим Ключевом, Середнім Березовом, на сході з Печеніжином, на заході зі Слободою, Чорним Потоком та Чорними Ославами [28, c. 18].
Село розташоване на висоті 363 м на рівнем моря, у Сочеті вже 711 м, а у Варатиках — 786 м над рівнем моря.
У селі є вапнякові поклади, ростуть хвойні та листяні ліси, а також лікарські рослини, ягоди та гриби [30, c. 79].
Село разом з іншими сусідніми селами Слободою, Марківкою, Молодятином — знаходиться в так званій Печеніжинській ямі (або ще кажуть — у Печеніжинському котловані). З гірських верховин ця «долина — яма» чудово проглядається [24, c. 27].
Рунгури розташовані на стику двох форм рельєфу — горбистої рівнини, яка плавно переходить у справжні гори. До гористої належать кутки Долішний, Ключівки, Пантела, Кругленький, а Дубовий, Пискавець, Грунь, Шокалів знаходяться в передгірськім масиві. Більше ніж третина села знаходиться у справжніх горах, — це Сухий, Березівки, Петричьива, Золотий, Горішний, Решетів.
Село поділене потоками на кілька частин (кутків), з яких центральними є: Пискавець, Дубовий, Бандурка, Горішній і Долішній кінець, та окраїнами: Сухий, Золотий, Петрічьива, Кошари, Шокалів, Грунь, Галанів, Кругленький, Царина, Пантела.
До горбистої рівнини належать кутки Пантела, Ключівки, Кругленький, Долішній і частина Клопети. У передгірському масиві — Дубовий, Шокалів, Грунь, Пискавець, решта ж села — Решетів, Горішній, Золотий, Петрічєва, Березівки, Сухий — це вже справжні гори.
Отже, завдяки такому географічному розташуванню селу надано статус гірського. Також люди займаються збиральництвом та лісозаготівлею.
Історія
Перша письмова згадка, виникнення села Село Рунгури, яке знаходиться на території Коломийського району Івано-Франківської області безумовно давнє — наявність у ньому соляних джерел є найпершою підставою для такого припущення [39, c. 24]. Під час обстеження соляного джерела в урочищі Кругленький, на терасі пагорба, яка розміщена на висоті 3—4 м над рівнем потічка, на поверхні ріллі було зібрано фрагменти керамічних виробів ХІІ—ХІІІ ст. [38, c. 725]. На сьогодні найдавніший історичний документ, в якому згадуються Рунгури (Rungury) датується 1579 р. (Źródła dziejowe, T. 18, Ch. 1. Warszawa, 1902) [11, c. 105]. Сама згадка по село означала, що на той рік в Рунгурах проживало не менше 10 родин [39, c. 25].
У тому ж 1579 р. у селі вже мали свій маєток якісь «пани з Тенчина». Ці пани були вихідцями із Польщі. Вони на початку XIV ст. біля Кракова збудували замок Тенчин і отримали від нього своє прізвище.
Рунгури вперше нанесено на карту «Покуття», яку виготовив протягом 1630—1648 рр. Француз Гійом де Боплан [31, с. 7].
У Варшаві протягом 1880—1895 рр. видавався географічний словник, в якому є запис про Рунгури [12, с. 13].
Заселювали спочатку теперішній Горішний кінець (Сухий, Золотий, Петричиьва, Ключівки), потім Дубовий, Бандурку, Вилки, Пискавець.
За переказами першими поселенцями були утікачі від татарського лихоліття. З історичних джерел видно, що протягом лише кінця XV — початку XVII ст. на Прикарпатський край татари здійснили кількадесят набігів [30, c. 6]. Іншою причиною заселення були багаті лісами і соляними джерелами гірські околиці, які давали можливість новосельцям займатися соляними та деревообробними промислами [17, с. 172].
Сусідні Березови були заселені переважно людьми з Київщини втікачами від татар. Цілком імовірно, що частина цих людей могла осісти і в теперішній Петричьиві та в Березівках.
Жителька села Прокопів Палагна розповідала, спираючись на спогади своїх родичів, що селилися тут чоловіки, у яких було довге волосся, заплетене у коси. Це свідчить, що під час татарських нападів тут залишилися татари.
Існує легенда, що свого часу в Рунгурах осіло чимало козацьких родин після смерті Богдана Хмельницького. Зокрема, одну з легенд розповідав Андрійчук Іван, як уникнувши переслідування ворогів, дістався у Рунгури козак Кузенко .
Також існують легенди, що в селі знайшли собі притулок втікачі від хвороб (холери або чуми).
Микола Григорів стверджує, що у кутку Золотий поселилися люди, які так уміло маскувалися, що вільними пережили майже трьохсотрічне ярмо панщини і аж після скасування панщини 1848 р., їх виявила австрійська влада .
До 1947 р. у склад села Рунгури входив присілок або хутір Слобода, що тепер є окремим селом [43, с. 174].
До ХІХ століття Як вже згадувалось вище, перша згадка про село датується 1579 р. Тоді воно належало магнатам Потоцьким і здавалося ними в оренду [23, c. 342]. В тому ж році в селі вже мали маєток «пани з Тенчина». Вони були вихідцями з Польщі. З'ясувати імена цих панів не вдалося. Проте слова «пани з Тенчина» означають найперше те, що на жителів села Рунгури в 1579 р. польська держава вперше наклала податки. Сама згадка про село означала, що на той рік в Рунгурах проживало не менше 10 родин (для порівняння — в Коломиї на той час налічувалось понад 280 родин) [39, c. 25].
На час першої письмової згадки Рунгури належали до Коломийського повіту Руського воєводства Галицької землі [31, с. 7].
1447 р. в Польщі була запроваджена панщина. Проте, наразі наші предки давали данину панам куницями, лисицями, а найчастіше відбували данину привозом дров до староства чи до соляних жуп.
Якщо конкретніше:
— осілі селями, хлібороби рільники (рунгурські люди в усіх документах іменуються виключно рільниками) щорічно платили по З куниці, 8 маць (Вучвертей) вівса, 2 сири, дві курки;