Отині́я (у 1946—1989 роках — Оти́ня; давня назва — Балаба́нів/Балабанівка/Балбочанівка) — селище в Україні, у Коломийському районі Івано-Франківської області; належить до давніх історичних поселень на Покутті.
Селище розташоване по обох берегах річки Опришини. Через Отинію проходять залізниця і шосейна дорога. Залізнична станція. Орган місцевого самоврядування — Отинійська селищна рада. Населення — 5 160 осіб станом на 2024 рікhttps://rada.info/upload/users_files/04356705/b5318cf30a9d1db71b129e997e983714.pdf.
Відомий галицький історик Садок Баронч (1814—1892) писав, що Отинія була відомою у XIII столітті. Перша згадка як про міське поселення — 1606 року. 1610 року згадується як міське поселення, що належало руському магнатові Олександру Балаба. Саме від прізвища цього магната, походить історична назва поселення Балабанів. Також Отинія відома тим, що в 1648 році Семен Височан сформував тут 15-тисячне військо, яке брало участь у народно-визвольній боротьбі українців під проводом Богдана Хмельницького. Від 1940 року (тобто за рік після входження у складі Західної України до УРСР) Отинія — селище.
Назва У 1606 (?) — 1613 (?) поселення мало назву Балабанів або Балабанівка, адже тоді землі Отинії стали належати українському магнатові Олександру Балабанові. Однак у народі назва не прижилася, і невдовзі у документах згадується саме Отинія (1649).
Панівною версію щодо походження топоніму «Отинія» є та, що тлумачить його від слова «отин» — давнє слово, що означало невеликий замочок.
Загалом же версій походження назви містечка багато — нижче наведено 4 (але не всі): від староукраїнської лексеми «отнина/отчина», тобто маєток, успадкована від батька — «вотчина»; від апелятиву «отин» — невеликий замок, оточений валами і частоколом. від особового імені Отин; від імені якоїсь дідички-польки Антоніни.
Від часу першої згадки в історичних джерелах назва «Отинія» зазнавала певних трансформацій, здебільшого це відбувалося на ґрунті польських впливів, так у документах за 1531 рік зустрічається такий собі напис «Отенью», щоправда, який складно прив'язати точно до містечка; під 1649 роком вже містечко фігурує як Отенья. Крім того, за Польщі назва «Отинія» тривалий час писалася з двома «т»див. наприклад, , однак в українському написанні закріпилася саме сучасна форма назви — Отинія. У 1914 році зафіксовано назву Отинія. А за СРСР, від 1946 року топонім було редуковано до Отиня. Нарешті, 1989 року згідно з рішенням Верховної Ради України селищу Отиня повернено літеру «і» в назві — Отинія.Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 2 жовтня 1989 № 8201-XI «Про уточнення найменувань селищ міського типу Отиня і Ділятин Івано-Франківської області»
Розташування і географія Отинія розташувалася по обох берегах Отинського Потоку, на відстані 32 км від райцентру міста Коломиї та за 31 км від обласного центру міста Івано-Франківську. В південній частині Отинії протікає річка Голишанка, яка зливається з Баб'янкою; у північній частині — річка Ворониця, у неї впадає Отинський Потік. Найбільші потоки — Мальгава, Глибоцький, Сорочина, Липівка; природні водойми — Став та Млинівка.
Отинія межує: зі сходу — з Грабичем, з південного сходу — з Глибокою, з півдня — з Голосковом, Угорниками, з південного заходу — з Баб'янкою, із заходу — з Виноградом, Вороною, з півночі — з Кривотулами, Красилівкою (це вже Тисменицький район області).
Найвищою точкою Отинії є Стражниця.
Територія селища — 1779,46 га. Кількість сільськогосподарських угідь — 624,7 га.
В Отинії — трохи більше 30 вулиць. Вперше отинійські вулиці (тоді без назв) зафіксовані на топографічній карті містечка 1847 року. Отинійські вулиці декілька разів перейменовувалися, востаннє — масово в 1990 році. Центральна вулиця селища — вулиця Свободи.
Історія
В околицях Отинії знайдено крем'яні та кам'яні знаряддя праці доби неоліту і бронзи.
Від першої згадки до XIX століття
Відомий історик вірменського походження Садок Баронч зазначав, що поселення-попередник Отинії відоме з XIII століття.
Достеменно відомо, що згодом те поселення називалося Балабанів або Балабанівка, адже так воно фігурує у документах 1606 року, що цілком зрозуміло, адже містечком володів магнат, теребовлянський і вінницький староста Олександр Балабан. Проте вже документами 1613 року поселення значиться Balabanowka alias Ottynia, а починаючи від 1649 року документи фіксують вже просто Отинію.
Первісна Отинія була трошки вбік від Отинії сучасної: на так званих Розмитинцях, тобто землях, які щовесни розмивали бурхливі води весняних рік. Зараз на тому місці стоїть селищна залізнична станція. З первісного місця поселенцям довелося швидко перебиратися на горбок — саме через розлив весняних вод.
Існують дані, що отинійські магнати мали невеликий замочок, який охороняв прилеглу територію від зазіхань кримських татар. Власне інтерпретація походження топоніму «Отинія», а також локальний топонім «За валами, За валом» (назва вулиці) — це все, що лишилося в сучасній Отинії від колишнього замку.
Особливо насиченим на події було XVII століття для Отинії. У 1618 році поселення з околицями придбали за 150 тисяч злотих Понятовські. B 1643 році Отинія перейшла до рук Станіслава «Ревери» Потоцького. Місцеві жителі взяли найактивнішу участь у національно-визвольній боротьбі українців під проводом гетьмана Богдана Хмельницького — адже в 1648 році Семен Височан сформував у поселенні 15-тисячне військо, з яким приєднався до повсталих козаків, а ще захопив Пнівський замок, твердині в Єзуполі та Печеніжині. За часів відновлення Незалежності України (1991) у самому центрі містечка Семену Височану споруджено пам'ятник у вигляді погруддя, а на гарматі під ним — напис «від вдячних нащадків».
У 1753 році Отинія отримала маґдебурзьке право, відтак дістала статус міста. Наприкінці XVIII століття містечко було торговим осередком, куди по сіль та тютюн приїжджали так звані «коломийці».
Розвиток Отинії у XIX — на початку XX ст.
У 1817 році в Отинії відкрилася перша однокласна школаЮрій Дерев'янко привітав Отинійську школу із 200-річним ювілеєм. ВІДЕО, яка повністю утримувалася громадою. В кінці 30-х років XIX століття у цій школі працював відомий вчений, історик Садок Баронч, який досліджував історію міст Західної України.
У 1840-х роках поселенням володів поміщик Мікулі. Селяни змушені були виходити на панщину до сходу сонця, а повертались додому пізно ввечері, працювали без відпочинку. Панщина тривала 52—104 дні на рік. Поміщик загарбав пасовища, однак рогове селяни мусили платити. До кріпаків застосовували фізичну кару, внаслідок чого були смертні випадки і каліцтва. Жорстоку розправу чинили над тими, хто від імені громади скаржився на свавілля поміщика. Всякі сходи і збори селян як удень, так і вночі, заборонялися. Експлуатувало трудящих і духовенство. В маєтку католицької церкви відробляли панщину 14 селянських господарств Отині.
У XIX столітті, як і повсюдно в краї, пожвавилось економічне становище. Так, в Отинії почала розвиватися мануфактура з виробництва гончарних виробів, працював тартак. А на межі XIX і XX століть запрацював машинобудівний завод Бредта і Ко, де було зайнято спочатку 500, а пізніше понад тисячу працівників. Продукцію — парові котли, преси, резервуари для спирту, насоси та обладнання для броварень і винокурень — підприємство експортувало у Румунію, Болгарію, Росію. На той час завод був дуже сучасним — підприємство було електрифіковане, машини працювали на парі. А ще місцевий «машинний магнат» Бредт мав власну автівку, що стала першою в Отинії. У Першу світову війну завод Бредта постраждав, і так більше ніколи й не запрацював, відродилася лише лісопильня.
Отинія мала ратушу, Велику синагогу на 5000 вірних, суд і поліційний відділок. У містечку був навіть власний театр (у тодішньому розумінні цього слова), де ставилися вистави силами місцевих аматорів або заїжджих гастролерів, а з часом почали показувати кінофільми.
1877 року місцеву школу реорганізовано в трикласну. А в 1895 році вона стала чотирикласною. Основною мовою навчання лишалася польська, а основним предметом — закон божий.
Була в Отинії також власна броварня. А от залізниця трохи оминула Отинію: до вокзалу доводилося долати відстань у півтора кілометри. Проте вокзал місто мало. Особливого розвитку набула отинійська торгівля — майже в кожному будинку середмістя працювали крамниці — харчевні, горілчані заклади, магазини капелюшків, взуттєві й одіжні крамниці, і навіть торгові склади зі шматтям — прообрази сучасних секонд-хендів. По вівторках у містечку вирував базар, на який приїздили жителі навколишніх сіл та міст.
З архівних джерел межі XIX—XX століть відомий опис тогочасного герба Отинії: розколений щит, у першій частині якого — герб Руського воєводства (на блакитному тлі — золотий лев, що спинається на скелю), а в другій — герб Королівства Польського (на червоному тлі — срібний коронований орел).
1910 року через Отинію проїжджав цісар Австро-Угорщини Франц Йосиф І із загоном австрійських вояків. У 1917 році повз містечко проїжджав російський цар Микола II Романов.
На початку XX століття Отинія поділялася на дільниці (це історичне районування в загальних рисах зберігається дотепер): Місто центр, Бочкарівка, Завал (за валом), Борисівка, Марків гай, Загребля, Мікульсдорф, причому Марків гай і Мікульсдорф вважалися присілками, а ще присілками були: Грицівка, Пеньки, Свинянка, Щасників (або Щеників). Урочища довкола Отині (Отинії): Велесницьке (поле), Вили (поле), Довгий кут, Вільшини, Гайок, Ризи, Сайково, Стебник, Пожерниці, Ропші, Коло тополі, Замлинівка, Млинівка, Млинище, Толочина, Царинка, Дебрі, Тремби, Лиса, Паст, Судки, Гуки, Розметенці, Левада, Опуст, Рудка, На болоті, Трендельня, Коло святого Петра, Стражниця, Застав, Пихані, Солонець, Плоски, Вікно, Шия, Нетеча, Віха, Кути, Габарів, Дворище, Дубники, Жолоб, Лука, Гай, Жиртки, Чигри, Царина, Окописко, Сьострин сад, Лази, Косовська (гора), Окопище. Дві дороги мали назву Цісарка (цісарська): одна вела через Загреблю на Товмач, друга — на Станиславів.
В складі ЗУНР Від 1919 року разом із Західною Україною Отинія загарбана Польщею.
Московсько-радянська, німецько-гітлерівська окупації Від 1939 року польська окупація змінилася радянською. В складі УРСР, від 1946 року отримала спотворену назву Отиня.
Органи Радянської влади націоналізували маслоробний, лісопильний і цегельний заводи, торговельні підприємства. В заможних селян було відібрано землю та худобу, деякі з них були депортовані в Росію. Безземельні і малоземельні селяни одержали невеличкі земельні паї. Проте більшість селян змушена була за копійчану оплату працювати на землях колгоспу.
5 лютого 1940 року Отинія стала центром селищної ради.
В березні 1940 року в Отинії було створено МТС, яка обслуговувала 5 колгоспів району, допомагала понад 1020 селянським господарствам обробити землю.
Розпочала роботу семирічна школа, де учні змогли навчатися рідною мовою. У школі було створено піонерську організацію. Дорослі вчилися грамоти в гуртках ліквідації неписьменності й мало-письменності. Відкрили 2 клуби, бібліотеку. Кожному трудящому було забезпечено кваліфіковану безплатну медичну допомогу. Почали діяти лікарня, дитяча і жіноча консультація, амбулаторія.
У липні 1941 року нацистські війська змінили радянських окупантів. Гітлерівці вчинили криваву розправу над тими, хто прислуговував радянській владі. За перші 2 місяці вони розстріляли 45 осіб, а всього за час окупації стратили 730 мешканців Отинії, вивезли на каторжні роботи до Німеччини 156 осіб. Нацистські загарбники в боротьбі з радянськими військами за час війни зруйнували понад 400 будинків, школу, лікарню, 2 клуби, 10 установ, лісопильний завод, МТС.