— традиційний японський триструнний смичковий музичний інструмент, що з'явився в Японії приблизно в XVII столітті. Він дещо схожий на сямісена. Поєднання сямісена та кокю використовується в народній і камерній японській музиці, а у театрах кабукі та бунраку кокю застосовується для створення сумного настрою. На окінавській мові називається .
Історія та назва У сучасній японській мові слово «кокю» може записуватися ієрогліфами («варварська цибуля», «іноземна цибуля»), рідше , («маленька цибуля»). Також існували такі назви як , , тощо, та були покликані відрізнити кокю від схожого китайського інструменту ерху. Раніше кокю називався , що дає припущення до впливу з боку арабського ребаба або, навіть, європейського ребека.
Зовні кокю нагадує тайський , корейський і рюкюський , причому подібність з останніми двома залишаються нез'ясованими.
Перші кокю мали круглий корпус меншого розміру. Після появи його в Японії, він став популярний як серед нижчих шарів населення, так і в гільдіях сліпих музикантів, які створили перші твори для кокю. Згодом кокю увійшов до японської традиційної камерної музики ансамблю санкеку та використовувався для заповнення пауз між уривчасто виконуваними нотами сямісена і кото. Інструмент також використовувався в ансамблі бунраку, танцювальній музиці дзиута й церемоніальній музиці Тенріїзму.
У середині XVIII століття з'явився чотириструнний кокю (додаткова струна дублює найтоншу). Після 1871 року були ослаблені обмеження на коло осіб, яким дозволено грати на флейті шякухачі, і вона майже повністю замінила кокю в камерній музиці, хоча деякі твори, зокрема , виконувати лише з кокю. Інші знамениті твори для кокю — камерні , , народні і . На кокю також грають на фестивалі Овара кадзе-но Бон.
Починаючи з 1920-х років, почалися музикальні експерименти з кокю. Хисао Танабе придумав , а зробив у кокю отвір як на віолончелі для удосконалення акустичних якостей інструменту.
Зовнішній вигляд Кокю менше сямісена та, зазвичай, має довжину близько 70 см, а довжина смичка — від 95 до 120 см. Конструкцією кокю майже ідентичний сямісену, за винятком 8-сантиметрового шпиля, розташування та форми поріжка-струнотримача і відсутність специфічного елемента конструкції, відповідального в сямісена за звук «саварі».
Спереду кокю обтягують котячою шкурою, а ззаду — собачою. Смичок виготовляється з кінського волосу.
Кокю тримають вертикально та припирають до коліна, або (рідше) перед собою. На відміну від скрипки і ерху, корпус яких при грі не рухається, кокю вимагає іншої техніки: для вибору потрібної струни виконавець обертає весь інструмент навколо своєї осі, а рух смичка виконується в одній площині. Аналогічний спосіб використовується з ребабом і тайським сосамсаем.
Примітки
Джерела
Посилання Co-Q.com Традиційні музичні пісні на кокю Різні версії кокю