Дружкі́вка — місто на півночі Донецької області. Входить до Краматорсько-Костянтинівської агломерації Краматорського району. Адміністративний центр Дружківської міської громади.
Розташоване на берегах річок Казений та Кривий Торець.
Від 1 жовтня 2025 року — Місто-Герой України.
Загальна інформація Місто Дружківка знаходиться на північно-східних схилах Донецького кряжа біля злиття приток річок Кривого Торця та Казенного Торця, які є правими притоками Сіверського Донця. За однією з легенд, на злитті цих річок стояла козацька вежа, що дала початок заселенню цих земель.
Перша згадка про Дружківку датується 1768 роком.
Історія Примітка: Інформація може містити історичні неточності, бо збиралась з різних джерел і опрацьовувалась людиною, яка не є істориком, чи експертом.
Найдавніша історія Територія сучасної Дружківки була заселена людьми ще в доісторичні часи. Поблизу сучасної Білокузьминівки археологи виявили сліди перебування первісних людей, зокрема неандертальців, які жили тут приблизно 100 тисяч років тому. Основними заняттями населення були полювання та збиральництво.
У IV–II тисячоліттях до н.е. територію сучасного Дружківського краю заселяли племена доби бронзи. Поблизу сучасної Дружківки, Олексієво-Дружківки та Білокузьминівки були виявлені кургани та поховання ямної, катакомбної і зрубної археологічних культур. Ці народи займалися скотарством, землеробством та ремеслами.
У І тисячолітті до н.е. степова зона Донеччини стала місцем проживання та пересування кочових народів. У різні часи тут перебували кіммерійці, скіфи та сармати. Пізніше через ці землі проходили гуни, готи, авари, хазари, печеніги, торки та половці. Саме з торками деякі дослідники пов’язують походження назв річок Казенний Торець і Кривий Торець.
У добу Київської Русі територія сучасної Дружківки знаходилася в степовому прикордонні між руськими князівствами та половецькими землями. Після монгольської навали XIII століття край потрапив під владу Золотої Орди, а пізніше — Кримського ханства. Упродовж кількох століть місцеві степи залишалися малозаселеними через постійну небезпеку татарських нападів.
Через територію сучасної Донеччини проходили важливі татарські сакми — степові шляхи, якими кримські та ногайські татари здійснювали набіги на українські землі й території Московської держави. Поблизу сучасної Дружківки проходили Ізюмський та Кальміуський шляхи, що відігравали важливу роль у військовій історії регіону.
Козацька доба Активне освоєння території сучасної Дружківки розпочалося наприкінці XVII століття в період запорозької колонізації степів. Землі сучасного міста лежали на прикордонні володінь Запорозької Січі та Слобідської України. Неподалік проходили Ізюмська й Торська оборонні лінії, створені для захисту від татарських набігів.
Освоюючи степові території, запорозькі козаки засновували зимівники — невеликі хутори та господарства, де проживали сімейні козаки. Вони займалися скотарством, землеробством, рибальством, мисливством та бджільництвом. У долинах річок Кривий Торець і Казенний Торець поступово виникали перші постійні поселення.
За свідченням історика Дмитра Яворницького, вже у 1696 році неподалік сучасної Дружківки існували козацькі зимівники біля балки Залізної на Кривому Торці. У пізніших джерелах згадується, що в XVII столітті на території сучасної Дружківки діяв сторожовий пікет запорозьких козаків.
Одними з найдавніших поселень у місцевості були Паршаківка та Дружківка. У документах XVIII століття вони згадуються як старожитні запорозькі поселення, де існували сторожові редути та козацькі застави. Їхнє розташування було стратегічним, адже поруч проходили татарські шляхи, якими здійснювалися набіги на українські землі.
Для спостереження за степом запорожці створювали систему сторожових постів і редутів. На високих пагорбах встановлювали сигнальні “фігури” — піраміди з просмолених бочок із соломою, які підпалювали у разі появи татарських загонів. Такі сигнали попереджали населення про небезпеку та дозволяли швидко організувати оборону.
У 1768–1769 роках під час російсько-турецької війни територія краю зазнала чергового татарського нападу. За свідченнями місцевих історичних джерел, запорожці, які жили на землях Дружківки, змогли захистити свої зимівники та поселення від розорення.
У другій половині XVIII століття населення козацьких поселень поступово збільшувалося. До місцевих запорожців переселялися українські селяни з Полтавщини та Чернігівщини, які тікали від кріпацтва на вільні землі Запорожжя. Таким чином формувалося постійне українське населення краю.
Після завершення російсько-турецької війни 1768–1774 років Російська імперія розпочала остаточну ліквідацію автономії Запорозької Січі. У 1775 році за наказом Катерини II Січ була зруйнована, а запорозькі землі передані під контроль імперської адміністрації. Значна частина козаків переселилася за Дунай або вступила на російську службу, а колишні зимівники поступово перетворилися на поміщицькі села.
Поміщицьке заселення та формування сіл (1775 — середина ХІХ століття)
Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 році землі колишніх запорозьких вольностей перейшли під контроль Російської імперії. Величезні території степового Донбасу почали роздавати російським офіцерам, дворянам, чиновникам та наближеним до царського уряду особам. Колишні козацькі зимівники й хутори поступово перетворювалися на поміщицькі маєтки та села.
У 1778 році значні землі вздовж річки Кривий Торець отримав командир Астраханського драгунського полку Микола Аршеневський. До його володінь увійшли території колишніх козацьких поселень Паршаківка та Дружківка.
Для виконання умов царського дарування новий власник мав заселити ці землі протягом кількох років. Аршеневський переселив сюди селян із Сумської провінції Харківської губернії. Саме тоді на місці колишнього козацького хутора почало формуватися село Дружківка. Поселення виникло на схилах балки Вершок Безіменний поблизу Кривого Торця, на території сучасної Олексієво-Дружківки.
На місці запорозького поселення Паршаківка утворилося село Паршиковка, яке певний час також називали Миколаївкою — ймовірно, на честь Аршеневського. Назва «Паршиковка» тривалий час зберігалася в офіційних документах і місцевій традиції.
У цей самий період виникали й інші поселення сучасної Дружківської громади. У 1778 році в документах Азовської губернії згадується поселення Райське, яке належало прем’єр-майору Григорію Шидловському.
У 1781 році в Райському була закладена церква святої Великомучениці Варвари. Навколо храму поступово формувалося сільське життя, а саме поселення з часом стало одним із найбільших у місцевості.
Наприкінці XVIII століття в документах також згадується село Олексіївка, розташоване на лівому березі Кривого Торця. Пізніше воно стало частиною Олексієво-Дружківки. Землі навколо села належали представникам російського дворянства — родині Анненкових.
Після остаточного переходу краю під владу Російської імперії на території колишніх запорозьких земель було запроваджено кріпосне право. Для місцевого населення це означало втрату особистої свободи та перехід під владу поміщиків. Краєзнавці відзначали, що після козацької доби в регіоні почався тривалий період важкого селянського життя.
Попри це, населення Дружківки, Паршиковки та навколишніх сіл швидко зростало. Основу мешканців становили українські переселенці зі Слобожанщини. Разом із собою вони принесли українську мову, побут, традиції та культуру. Упродовж тривалого часу саме українська мова залишалася основною мовою спілкування місцевого населення.
Наприкінці XVIII — на початку ХІХ століття в Дружківці була побудована дерев’яна церква Архангела Михаїла та панський будинок Аршеневського. Церква стала важливим духовним центром поселення.
На початку ХІХ століття села Дружківка та Паршиковка вже були досить великими поселеннями. За даними генерального межування Бахмутського повіту, тут проживало понад 700 мешканців. Основою господарства залишалися землеробство та тваринництво. Місцеві жителі вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес і просо, розводили худобу та займалися садівництвом.
Побут населення зберігав виразні українські риси. Селянські хати будувалися з дерева та глини, вкривалися соломою або очеретом. У святковому одязі переважали традиційні українські елементи — вишиті сорочки, жупани, плахти та чоботи. Важливе місце в житті мешканців займали православні свята, народні пісні й звичаї.
У першій половині ХІХ століття кріпосницькі порядки продовжували залишатися основою суспільного життя. Селяни виконували панщину, сплачували повинності та неодноразово виступали проти поміщицького свавілля. Після скасування кріпацтва у 1861 році більшість селян отримала малі й малородючі земельні наділи, що не дозволяло забезпечити нормальне життя.
Незадоволення реформою викликало селянські виступи. Один із таких випадків стався у Дружківці, де місцеві жителі намагалися звільнити заарештованого селянина С. Харківського, який закликав до непокори владі. Виступ був розігнаний військовими.
Попри складні умови життя, у другій половині ХІХ століття Дружківський край поступово вступав у новий етап розвитку. Вирішальне значення для майбутнього регіону мало будівництво залізниці та початок промислового освоєння Донбасу.
Пореформений період та початок промислового розвитку Після скасування кріпосного права у 1861 році Дружківка залишалася волосним селом Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Основу населення становили українські селяни, які займалися землеробством, тваринництвом і ремеслами. Проте вже у другій половині XIX століття господарське життя краю почало швидко змінюватися під впливом розвитку транспорту та промисловості.
Вирішальне значення для подальшого розвитку місцевості мало будівництво Курсько-Харківсько-Азовської залізниці. У 1869 році через територію поблизу Дружківки було прокладено залізничну лінію, а неподалік села виникла станція Дружківка. Саме поява залізниці створила передумови для майбутнього промислового розвитку краю.
Наприкінці XIX століття поблизу станції почали виникати перші промислові підприємства та торговельні заклади. Важливу роль у господарському розвитку місцевості відігравали брати Борисовські. Вони володіли у Дружківці цегельним заводом, печами для випалу вапна та паровим млином.
Про розвиток місцевої промисловості згадується у словнику Брокгауза — Єфрона видання 1893 року, де зазначалося: «Біля Дружківки цукровий завод (виробництво на 3 млн карбованців), цегельний завод, паровий млин».У цьому ж 1893 році Донецьке товариство залізоробного і ливарного виробництва, засноване французькими акціонерами, розпочало будівництво чавуноливарного й сталеливарного заводів на лівому березі Кривого Торця — на території сучасної північної частини машинобудівного заводу.
Першу домну було задуто в травні 1894 року. Уже наступного року завод виробив понад 2 млн пудів чавуну. А в 1901—1904 pp. середньорічна продуктивність його досягнула 6,5 млн пудів. В 1895 році тут працювало 1419 осіб, а 1904 року — 2908.
Саме з появою цих підприємств розпочався великий промисловий розвиток Дружківки.
У зв’язку з будівництвом заводу залізничну станцію було перенесено на нове місце, де вона знаходиться й сьогодні. Поблизу підприємств французькі промисловці розпочали будівництво робітничого селища, житла та соціальних об’єктів. Нове поселення отримало назву Дружківка — за назвою залізничної станції.
У 1898 році бельгійські підприємці створили Торецьке сталеливарне та механічне акціонерне товариство. Вони придбали у Борисовських цукровий завод та побудували підприємство з виробництва металу, шахтних механізмів і залізничного обладнання. Завод став одним із найбільших промислових підприємств місцевості та відіграв важливу роль у розвитку промислового Донбасу.
У цей період поступово змінювалася структура місцевих поселень. Одне з найстаріших поселень — Володимирівка, яке знаходилося на місці колишнього села Миколаївка-Паршиковка, з часом втратило свою окрему назву та увійшло до складу промислової Дружківки.