Ба́линці — село Заболотівської селищної громади Коломийського району Івано-Франківської області. До 2020 року входило до Снятинського району.
Назва Село Балинці у XIII—XIV ст. мало назву «Балканський хутір» (від слова «балка»). Легенда розповідає, що у XIII ст. на захід від Балинець існувало село Петровець. Коли монголо-татари ішли з Коломиї на замок Олешків вони зруйнували це село. Деякі жителі загинули, а деяким вдалося втекти. Рятуючись від ворогів, одні поселилися за гаєм, і там виникло село Загайпіль, інші поселились під гаєм і там заснували Підгайчики, частина жителів пішла на північ, у долині річки Чорняви перейшли балки і там заснували село Балинці.
Історія На території Балинців зустрічаються знахідки часів Київської Русі. За народними переказами, Балинці засновано у XIII—XIV ст. Це припущення підтверджується тим, що навіть і досі на околиці села збереглися рештки земляних укріплень, де знаходиться посуд тих часів. В цей час Балинці були власністю галицького судді.
Засноване 1373 року. Згадується 1 січня 1457 року в книгах галицького судуAkta grodzkie i ziemskie, T.12, s.246, № 2783 .
Ще одна письмова згадка про Балинці належить до 1462 рAkta grodzkie i ziemskie, T.12, s.280, № 3052, 3053 . Село згадується й пізніше в 1483 та 1495 рр.
Масове закріпачення селян і загарбання земель феодалами призводило до зменшення селянських наділів. Якщо наприкінці XV ст. і в середині XVI ст. селянський наділ у середньому становив ½ лану, то в XVII ст. він зменшився до ¼ лану. 54 % селянських господарств були малоземельні, а 21,8 % — безземельні. У шляхетських і церковних маєтках панщина тривала до 5—6 днів на тиждень. Селян позбавили права виходу з громади. Крім панщини, вони сплачували різні грошові побори на користь феодала й держави.
Важкий феодально-кріпосницький гніт доповнювався жорстокими національно-релігійними утисками. Польські феодали намагалися силоміць ополячити населення Балинців шляхом «навернення» їх у католицьку віру. З цією метою вони заснували у Гвіздці римсько-католицьку парафію, яка поширювала свій вплив і на Балинці. Але завдяки стійкості селян процес ополячування відбувався дуже повільно. У 1870 р. з 1364 чоловік населення, яке проживало в Балинцях і Трофанівці, римо-католиків було лише 21 чоловік. Посилення соціального й національного гніту загострювало визвольну боротьбу трудящих. Під впливом агітації посланців Б. Хмельницького селяни Балинців гуртувались в озброєні загони. У 1648 році, коли селянсько-козацькі війська здійснювали похід на Львів, селяни Балинців разом з повстанцями інших сіл напали на маєток поміщика в селі Кулачківцях, спалили його, а майно розподілили між собою. З роками поглибився процес зубожіння трудящих, зросло число безземельних і безкінних господарств. У 40-х роках XVIII ст. на 465 дворів припадало лише 30 коней і 192 воли.
Усе це стало причиною нового піднесення класової боротьби. У 1743—1744 рр. через Балинці переходив загін Олекси Довбуша. Мешканці села охоче постачали опришкам продовольство, створювали їм умови для перепочинку, повідомляли про засідки ворога і розташування каральних загонів.
У 1772 р. за першим поділом Польщі, Галичина ввійшла до складу Австро-Угорської імперії. Австрія панувала над усіма націями що входили до складу імперії. Важко жилося в Балинцях під тиском панщини, яка звела сільську людину до жалюгідного існування. Крім важких повинностей, селяни платили до 50 видів податків — за будівлі, фруктові дерева, на утримання сільського писаря тощо. Один лиш поземельний податок забирав у селян 10 % іншого прибутку.
У 1809р селяни Балинців відмовилися відробляти панщину. У відповідь власниця села шляхтянка А. Анжинська вчинила над кріпаками масову екзекуцію.
Не принесло селянам полегшення й скасування кріпосного права. Селяни втратили сервітути. Переважна частина земель залишилось у руках поміщика, церкви і куркулів. За переписом 1870 р. в Балинцях разом із присілком Трофанівкою проживало 1945 чоловік, їм належало 92 морги орної землі і лук, 158 моргів пасовищ, 7 моргів лісу. А тим часом поміщики Агопсовичі, а також церква мали 598 моргів орної землі, 13 моргів пасовищ, 11 моргів сіножатей та 81 морг лісу.
У пореформений період селяни виступали не тільки проти своїх поміщиків, вони вимагали від австрійських властей відкрити українські школи і бібліотеки для трудящих, вшановувати пам'ять видатних діячів української культури. Під тиском народних мас у 1852 р. Уряд змушений був дозволити Балинцях тривіальну (трикласну) школу з українською мовою викладання. Проте її відвідувало дуже мало селянських дітей. Про безпросвітну темряву населення свідчить той факт, що наприкінці XIX ст. в Балинцях згнила через недогляд цінна бібліотека, зібрана покійним священиком Никоновичем.
У 1914 році село Балинці величаво відзначило століття з дня народження Тараса Шевченка 16 травня, у день скасування панщини в Галичині, відбулось посвячення місця, де мала стати символічна могила Кобзаря. Значною подією в Балинцях було спорудження в 1914 р. на кошти селян пам'ятника Т. Г. Шевченку. Ініціаторами цього стали: І. Корбутяк, М. Демчук, М. Рурак та І. Угринчук — учасники місцевого хору. За їх пропозицією погруддя Кобзаря купили за 360 золотих у Косовського різьбяра. Липи що ростуть тепер навколо пам'ятника, завезено в 1930 р. О. Соколяном та М. Корбутяком із с. Сопова.
Головним промовцем на святі, у якому взяла участь велика маса народу, був письменник Василь Стефаник. Після посвячення місця закопано документи про те, хто почав справу будувати пам'ятник Шевченкові, і почалось сипання могили. Першу тачку землі висипав голова комітету директор Барнич, за ним пішли інші. Вибух війни перервав дальшу працю, і могилу закінчили аж по війні, в 1928 році. Зробили це члени читальні «Просвіти», які також засадили могилу деревами і обвели дротяним плотом. На могилі мав стояти бюст Шевченка, зроблений з каменю одним різьбарем — самоуком з Косова, але польська влада заборонила ставити його, і бюст стояв у читальні аж до другої світової війни. Коли в 1939 році прийшла більшовицька армія, місцеві комуністи були такі зайняті творенням колгоспу і боротьбою з «ворогами народу», що не мали часу поцікавитись пам'ятником Шевченкові. Закінчили могилу і поставили пам'ятник аж в 1943 році за німецької окупації. Відкриття і посвячення пам'ятника відбулось 27 вересня 1943 року при великій участі народу з сусідніх сіл і з участю трьох священників о. Михайла Киселя, пароха Балинець, о. Миколи Вонсуля, пароха Кулачковець, і о. Михайла Романчука, пароха містечка Гвіздець. Відбулось це свято тоді, коли над могилою Шевченка в Каневі гриміли гармати двох найбільших ворогів українського народу гітлерівської Німеччини й Москви, що билися за українську землю. Той пам'ятник стоїть у Балинцях і тепер.
Весною 1910 р. на вічі в Балинцях селяни зажадали, щоб вибори до австрійського парламенту проходили на основі загального, прямого, рівного виборчого права при таємному голосуванні. Ставилась також вимога збільшити число мандатів для українців відповідно до кількості населення, утворити окрему національну курію. Віче вимагало, щоб «по громадах, де є більшість українців, були школи українські і не було б примусу польської мови». В 1912 р. трудящі села добилися відкриття чотирикласної школи з українською мовою навчання.
Перша світова війна призвела до занепаду селянських господарств. Усіх чоловіків призовного віку мобілізували на фронт. Внаслідок реквізиції для потреб війни зменшилася кількість робочої і продуктивної худоби. Територія Балинців перетворилася на арену жорстоких боїв між російськими і австро-угорськими військами, село кілька разів переходило з рук у руки.
Великий поступ зробило село на полі кооперації. Два роки після відновлення споживчої кооперації, її членами були вже майже всі громадяни села. Стали членами також дві жидівських родини, які жили в Балинцях, бо хотіли користуватись товаровою дивідендою, яку кооператива давала своїм членам відповідно до закуплених ними товарів (товаровий зворот). Клич «свій до свого» промовляв до людей так, що незабаром єдина в селі приватна крамниця збанкротувала. А обороти кооперативу зростали з року в рік, і кожного року вона давала членам товарові дивіденди. Кооператива не тільки продавала своїм членам товари широкого вжитку, але також купувала в селян сільськогосподарські продукти, наприклад: кури, яйця, зерно і збувала їх у місті через кооперативну мережу. Наші кооператори не боялись конкуренції з боку приватних торгівців збіжжям і відкрили в містечку Гвіздці зерновий магазин, який скуповував у селян збіжжя і відправляв його до Центросоюзу у Львові або на призначене ним місце в якомусь іншому місті. Кооператива відкрила дві допоміжні крамниці (філії) — одну в містечку Гвіздці, поблизу крамниці польського «Кулка рольнічного», яка згодом цілком занепала, і другу в Балинцях. В центральній крамниці працювали три крамарі, у гвіздецькій філії два і балинецькій — один. Для своїх членів кооператива закупила машину для очищення зерна на насіння (трієр) і велику вагу для важення худоби.
Душею кооперативи, яка 1938 р. мала оборот в 400 000 золотих, був Петро Григорчук. Він мав закінчену середню освіту і весь час без перерви працював книговодом кооперативи.
З ініціативи споживчої кооперативи організовано в 1928 році районову молочарню з осідком у Балинцях, яка охоплювала 22 села з трьох повітів: Коломийського, Городенського і Снятинського. Завдяки вмілому керівництву, районів в Балинцях домоглась великих успіхів і здобула загальне призначення своїх і чужих. Масло, продуктоване в Балинцях, здобуло високу оцінку державних чиновників і переважно було експортовано за кордон, завдяки чому члени одержували вищу ціну за доставлене молоко. Районівка добре стояла фінансово і збудувала гарний, просторий будинок з цегли, який був окрасою села і околиці. Запроваджене було також механізоване виробництва масла. Районівка затруднювала 16 робітників, крім 22 «кружівкарів», які приймали від селян молоко і відокремлювали сметану, і чотирьох візників, які звозили сметану до центральні. В управі районівки працювали без перерви Петро Григорчук як книговод, учитель Іван Драган як касир та Іван Микитюк як діловод (справочник). Техніками які пройшли відповідний вишкіл, були Олекса Качуляк і Петро Драган.