Брабантське герцогство

—

Браба́нтське ге́рцогство (, , ) — у 1183–1794 роках герцогство у Нижніх Землях. Охоплювало територію трьох сучасних провінцій Бельгії (Фламандський Брабант, Валлонський Брабант, Антверпен), сучасного Брюссельського столичного регіону, а також нідерландської провінції Північний Брабант. Засноване на основі Брабантського ландграфства у складі Священної Римської імперії. Керувалося герцогами Брабантськими. 1288 року уклало унію з Лімбурзьким герцогством. 1430 року успадковане Бургундським герцогством, 1482 року — австрійськими Габсбургами, а 1556 року — іспанськими Габсбургами. 1648 року розділене між Священною Римською імперією і Республікою Об’єднаних провінцій Нідерландів, якій відійшли північні землі герцогства. Далі існувало в так званих Південних Нідерландах. 1794 року ліквідоване французькими революційними військами. Терени герцогства увійшли до Бельгії, за винятком Північного Брабанту.

Назва Назва Брабант походить старонідерландських слів braec «болотистий» та bant «місцина»Ons Baarle, een bijzonder dorp. Bouwstenen voor de geschiedenis van Baarle. Henricus Joosen. 1946. Брабант () — коротка назва. Браба́нція (від ) — стара українська назва. Браба́нтське ге́рцогство (, , , , ) Брабантське князі́вство / князі́вство Браба́нція () — стара українська назва.

Історія У I ст. до н. е. Брабант, населений белгами (вважалися такими, що мали як кельтські, так і германські культурні зв'язки), був підкорений римським проконсулом Гаєм Юлієм Цезарем і входив до провінції Бельгійської Галлії (Белгіка). У III—V ст. Брабантом оволодівають франки. Назва регіону вперше згадується як каролінзьке володіння — паг Бракбатенський (), що розташовувався між річками Шельда та Дейле.

За Верденським договором 843 року став частиною Лотарингії в межах недовговічного Середньо-Франкського королівства, 870 року — Західно-Франкського королівства, а потім був переданий Східно-Французькому королівству згідно з Рібемонським договором 880 року.

У 959 році східнофранкський король Оттон I звів графа Годфріда Еноського титулом віцегерцога (маркграфа) Нижньої Лотарингії. У 962 році герцогство Нижньої Лотарингії стало невіддільною частиною Священної Римської імперії, де наступники Годфріда з династії Арденн-Верден також правили маркграфством Брабант. Тут до влади прийшли графи Лувена (978 року утворено Лувенське графство), коли між 988 та 991 роками граф Ламберт I одружився з Гербергою, донькою герцога Карла Нижньолотаринзького, і отримав Брюссельське маркграфство.

Близько 1024 року найпівденніший Брабант з містом Берген перейшов до рук графа Реньє V Монського, що було віднято у Генріха I, графа Лувену і маркграфа Брюсселю. Після смерті брата останнього Ламберта II у 1054 році. До 1059 року імперські землі до річки Шельда на заході перейшли під владу французького Балдуїна V Фландрського. Після смерті пфальцграфа Германа II Лотаринзького в 1085 році, імператор Генріх IV передав феод між річками Дендер і Зенне як ландграфство Брабант Генріху III, графу Лувенському та маркграфу Брюссельському. Його брат Готфрід I 1106 року отримав також герцогство Нижня Лотарингія. 1128 року за підтримку роду Гогенштауфен він втратив Брабантське ландграфство, яке конфіскував імператор Лотар II і передав Валерану I, герцогу Лімбургу. Готфрід II з 1137 року почав війну проти останнього, здобувши 1139 року перемогу, захопивши Брабантське ландграфство і герцогство Нижня Лотарингія. Його син Готфрід III і онук Генріх I продовжували зберігати вірність Гоенштауфенам, що дозволило розширити володіння.

У 1183 році імператор Фрідріх Барбаросса офіційно об'єднав Брабантське ландграфство з Лувенським графством і Брюссельським маркграфством і підняв їх разом у Брабантське герцогство. Першим герцогом Брабантським став Генріх I. У 1190 році останній також став герцогом Нижньої Лотарингії. На той час титул втратив більшу частину своєї територіальної влади. Згідно з протоколом, усіх його наступників згодом називали герцогами Брабанта та Нижньої Лотарингії (часто їх називали герцогами Лотьє).

Після битви при Воррінгені в 1288 році герцоги Брабанта також отримали герцогство Лімбург та Овермаасланд. У 1356 році герцог Жан III надав Радісний в'їзд (хартію свободи) підданим Брабанта. Після його смерті почалася війна за брабантську спадщину між Жанною (з чоловіком Венцелем I Люксембургом) проти сестри Маргарити (з чоловіком Людовиком II Мальським), що завершилася 1357 року поділом Брабантських володінь. У 1396 році герцогство Лімбург продала Жанна Брабантська Філіппу II, герцогу Бургундії.

1406 року Брабант перейшло до власності династії Бургундської гілки династії Валуа. Першим герцогом став Антуан, син Філіппа II. Жан IV намагався розширити свою владу на усі Нідерланди. У 1430 році після смерті Філіппа I герцогства Брабант і Лімбург були успадковані Філіпом III Добрим, герцогом Бургундії і стали частиною Бургундських Нідерландів.

У 1477 році герцогство Брабант стало частиною дому Габсбургів як частина посагу Марії Бургундської. У той час герцогство простягалося від Люттре, на південь від Нівеля, до Гертогенбоса, а столицею було місто Лувен. Подальша історія Брабанта є частиною історії Сімнадцяти провінцій Габсбургів.

Вісімдесятирічна війна (1568–1648) поставила північні частини під військовий контроль північних повстанців. Після Вестфальського договору 1648 року незалежність Республіки Об'єднаних провінцій була підтверджена, а Північний Брабант офіційно передали цій державі. Південна частина залишалася в руках іспанських Габсбургів як частина Південних Нідерландів. Її передали австрійській гілці Габсбурзької монархії в 1714 році. Брабант був включений до невизнаних Сполучених Штатів Бельгії, які існували з січня по грудень 1790 року під час короткочасного повстання проти імператора Йосипа II, доки імперські війська не повернули Австрійські Нідерланди для Леопольда II, який успадкував престол свого брата.

Територія була захоплена під час Французької революції 1794 року та офіційно анексована Францією 1795 року. Герцогство Брабант було ліквідовано, а територію реорганізовано в департаменти Де-Нет (нинішня провінція Антверпен) та Дейл (пізніша провінція Брабант).

1815 року на Віденському конгресі було створено Сполучене Королівство Нідерландів. Три старі провінції були відновлені як Північний Брабант, Антверпен та Південний Брабант. Дві останні стали частиною сучасної Бельгії, коли вона була створена 1830 року, а Південний Брабант став просто провінцією Брабант.

Територія Історично поділялося на чотири частини, кожна з яких мала свою столицю. Чотирма столицями були Левен, Брюссель, Антверпен та Гертогенбос. До заснування Гертогенбоса четвертою столицею був ТіненSalmon, Thomas (1745). Modern History Or the Present State of All Nations. Vol. 2. p. 222.

Його територія складалася, по суті, з трьох сучасних бельгійських провінцій: Фламандського Брабанта, Валлонського Брабанта та Антверпена; Брюссельського столичного регіону; та більшої частини сучасної голландської провінції Північний Брабант.

Символіка Гербом був «Соболиний лев» — золотий озброєний червоний лев на чорному полі з червоними кігтями та язиком. Ймовірно, вперше використано графом Ламбертом I Лувенським, лев присутній на печатці міста Керпен 1306 року разом із червоним левом Лімбурга. Дотепер брабантський лев є основним геральдичним символом на гербах як Фламандського, так і Валлонського Брабанта, а також голландської провінції Північний Брабант.

Устрій Герцог мав вищу військову, адміністративну і судову владу, проте мусив рахуватися з могутніми васалами. З 1185 року герцоги стали застосовувати власні печатки для скріплення договорів, хартій та інших офіційних документів Брабанту. Надалі фактично сформувалася герцогська рада, до якої входили власне герцог, його спадкоємцем, наймогутніші васали та представники католицької церкви.

З 1312 року утворено судовий і цивільний орган — Суверенну (герцогська) рада Брабанту. Вона складалася з канцлера, 15 радників, фіскального радника, генерального прокурора, 2 клерків та 6 секретарів. Вона поділена на 2 палати, які формував канцлер на свій розсуд. Першу палату очолював канцлер, і вона складалася з 8 суддів, яких називали радниками; друга палата мала 7 радників. Ці посади могли обіймати лише піддані Брабанту, за винятком двох посад радників та двох посад секретарів, на які герцог міг призначити видатних іноземців. Посади в раді були особистими, а не продажними, і надавались герцогами до 1795 року найвидатнішим юристам герцогства.

Згодом сформували Штати Брабанту, що представляли аристократів, духовенство і бюргерство. На початках перевагу мали аристократи. За австрійського періоду стани Брабанта були поділені на чотири категорії членів за посадою: два єпископи (архієпископ Мехелена та єпископ Антверпена), одинадцять головних абатств (Флербек, Віллер, Сен-Бернар, Сен-Мішель, Грімберген, Парк, Гейліссем, Авербоде, Тонгерлоо, Ділегем та Сан-Гертруда і Нівель), представники вищої знаті (щонайменше повинні були мати титул барона і певний дохід) та представники трьох головних міст Лувена, Брюсселя та Антверпена, які голосували колективно. В принципі, кожне місто могло направляти стільки депутатів, скільки забажало. Однак магістрат завжди обирав першого бургомістра та радника-пенсіонера. Брюссель також обирав свого першого радника. У штатах Брабант не була представництвом за станами, а радше представництвом відповідно до різних територіальних або міських повноважень герцогстваLouis Galesloot 1870, p. XXI.

Герцоги

Поділ Герцогство було переважно поділено на різні васальні феоди, власники яких здійснювали вищу або нижчу юрисдикцію. Багато укріплених міст вирвались з феодальної системи та отримали хартію свобод, яка дозволяла їм самостійно керувати та надавала деяким своїм мешканцям громадянство, що звільняло її власників від сеньйоріального права та підпорядковувалося лише судам свого міста. Серед цих міст чотири головні міста: Лувен, Брюссель, Антверпен та Буа-ле-Дюк, що були центрами кварт'є (округів).

Кожне з головних міст мало три дорадчі органи, відомі як «три члени»: колегія бургомістрів або магістрат, велика рада, що складалася з членів магістрату, і, нарешті, гільдії, які об'єднували різні ремесла.

Право Герцоги Генріх II та Генріх III розглядали свої заповіти як політичні інструменти, призначені для забезпечення безперервності влади та стабільності герцогства, а також для надання прав та привілеїв своїм підданимG. Bolland, Le testament d'Henri III, duc de Brabant (26 février 1261), R.H.E., 1942, no 38, p. 59—96G. Bolland, E. Lousse, Le testament d'Henri II, duc de Brabant (22 janvier 1248), Revue historique de droit français et étranger, 1939, p. 386—387.. 12 січня 1248 року Генріх II встановив кілька принципів майбутнього управління герцогством: помірні витрати, не стягувати податки без згоди підданих та скасувати кріпацтво. Також герцог відмовився від права «мертвої руки». 26 лютого 1261 року Генріх III своєю чергою звільнив населення від «тальї, поборів та ненадійних стягнень» за винятком певних перелічених обставин (спеціальні податки будуть стягуватися тільки на посвяту принців у лицарі або їх шлюб, а також в чітко описаних умовах війни), визначивши, що брабантці тепер повинні бути підсудні лише суду. У 1312 році Жан II продовжив у цьому дусі з Кортенберзькою хартією, яка стала підґрунтям для утворення Штатів (парламенту) Брабанту. При цьому на відміну від інших тут окрім знаті й духівництва було представлено міста та бюргерство. Хартія передбачала створення Суверенної ради Брабанта. Її сфера дії була підтверджена 12 липня 1314 року Валлонською хартією та розширена хартією, відомою як Радісний в'їзд 1356 року, видані Жаном III.

З 1215 року розвивається нова одиниця: Брюссельський басейн. Він охоплював усі території, де застосовувалися ті ж привілеї, що й місту Брюссель у його стінах. Ця територія набула певного ступеня автономії від герцогської влади і, як наслідок, поступово сформувала соціально-економічну одиницю, здатну розвиватися самостійно.

Судочинство