Наукова школа — форма організації колективної наукової праці співробітників НДІ, ВНЗ, наукового центру тощо під керівництвом лідера школи, як правило, відомого вченого. Характеризується єдиною дослідною програмою, спільністю наукових поглядів і стилю наукової діяльності в конкретній галузі. Лідер є автором програмної концепції — основи для вирішення наукових задач.
Загальна характеристика Наукова школа — неформальний творчий колектив дослідників різних поколінь, об'єднаних загальною програмою та стилем дослідницької роботи, які діють під керівництвом визнаного лідера.
Це є об'єднання однодумців, що втілюють наукові дослідження у життя. У діяльності наукової школи реалізуються такі функції:
1) виробництво наукових знань 2) поширення знань 3) підготовка обдарованих фахівців
Ознаки існування наукової школи — головною ознакою є ефективне засвоєння і дослідження її вченими актуальних проблем з висунутих керівником наукових напрямів. Мінімальний цикл існування наукової школи — три покоління:
1) засновник школи 2) послідовники 3) учні послідовника
Ключова фігура наукової школи це її лідер (називає школу). Лідером може бути видатний, авторитетний вчений, який продукує ідеї (нові напрями дослідження), вчений, який може об'єднати навколо себе однодумців.
Ознаки наукової школи:
1) багаторічна наукова продуктивність, що характеризується кількісними і якісними показниками. Кількісними і якісними показниками є кількість праць, які публікуються у журналах, наукових роботах — це наукові праці вчених 2) широта проблемно-тематичного, географічного та хронологічного діапазонів функціонування наукової школи 3) збереження традицій і цінностей наукової школи на всіх етапах її становлення та розвитку. 4) забезпечення спадкоємностей у дослідженні 5) розвиток атмосфери творчості, новаторства, відкритості для дискусій 6) об'єднання у школу талановитих вчених та постійне поновлення вчених і виконавців 7) постійні комунікаційні зв'язки між учителем та учнями 8) активна педагогічна діяльність 9) офіційне визнання державою важливості наукових досліджень наукової школи
Вважається, що лідером школи є тільки доктор наук (професор). Наукова школа повинна мати три доктора наук за однією спеціальністю (пов'язана тематика).
Наукова школа відрізняється від звичайного наукового колективу низкою ознак: — тематика досліджень наукової школи більш однорідна, ніж у лабораторії або відділі; — у школі відбувається постійний процес накопичення і структуризації наукового знання, тоді як у формальному колективі знання, якщо вони навіть отримані, часто не структуруються через розпорошеність наукової тематики; — для наукової школи більш характерний неформальний поділ науковців на «генераторів» ідей, критиків, ерудитів тощо, тоді як у науковому колективі стосунки між науковцями більш формалізовані згідно з розподілом за посадами; — у процесі відтворення поколінь учених у школі науковим керівником молодих дослідників завжди є учений — представник даної школи, тоді як у науковій лабораторії або відділі керівником може бути учений, що не належить до даної організації.
Наукові школи
Античність
Знаменита Академія Платона (від давньогрецького міфічного героя Академа), Мілетська школа, Піфагорійська школа, Стоїки, Епікурійці, сократики та ін.
Антична «школа» постає як своєрідна форма духовного й культурного братства — спільноти філософів або мислителів, але з достатньо окресленими рольовими моделями братчиків: старші (вчителі) та молодші (учні), в якій процес виховання й навчання реалізується у вигляді діалогів (комунікації), обміну думок, диспутів тощо. Із такими «школами» пов'язують і формування інституту духовного, культурного, зрештою — інтелектуального, наступництва, себто творення основних елементів механізму наукової традиції (компендіуму знань, способів нагромадження, збереження, захисту, відтворення та передачі знання, врешті, відтворення його носіїв — інтелектуалів). Утім, уже в античні часи «школа» виступала і як інструмент інтелектуального розрізнення різних способів мислення, точніше — світобачення. Приміром, давньогрецький автор 3 ст. Діоген Лаертський, якого вважають фундатором історії античної філософії, називав «школою» певну спільноту мислителів, які дотримуються того чи іншого витлумачення видимих явищ.
Доба середньовіччя та ранньомодерні часи Нові форми «школи» постали в добу середньовіччя та ранньомодерні часи, що пов'язано із соціокультурними запитами, інтелектуальними й духовними викликами гуманізму, Відродження, Реформації та Контрреформації. Зокрема, культурна програма доби Відродження продукувала переосмислення й реконцептуалізацію античної спадщини. Відтак сформувалися ін. спільноти — гуртки інтелектуалів-гуманістів із виразно окресленою груповою свідомістю, які спершу наслідували відомі античні взірці. Напр., платонівська Академія у Флоренції (Італія; 1459—1521), яка обстоювала традиції неоплатонізму (П.Мірандола, М.Фічіно). Втім, незабаром з'являються й ін. спільноти ренесансних діячів, які переосмислювали не тільки спадок класичної давнини, а й «темних» (середніх) віків та ранньомодерного часу. Приміром, «критична» (іноді «ерудитська») школа (Ф.Біондо, Л.Валла та ін.), з якою пов'язують відкриття першоджерел, початки їх критики та впровадження елементів наукового апарату; «риторична» школа (П.Браччоліні, Л.Бруні та ін.), скерована на апологію повчальних функцій історії, виховання моральних чеснот особистості на гідних для наслідування істор. взірцях; «політична» (інколи «нова політична») школа (Н.Макіавеллі та його наступник і критик Ф.Гвіччардіні), зосереджена на прагматичному переосмисленні політ. минувшини, форм і способів правління. Як реакція на виклики Реформації постали чернечі вчені т-ва, зорієнтовані на жорстку оборону конфесійних інтересів. Приміром, мавристи (конгрегація св. Мавра, заснована 1618 в паризькому монастирі Сен-Жермен-де-Пре), які прагнули захистити від протестантської критики канони катол. церкви. Водночас видавнича практика мавристів спричинилася до публікації низки комплексів церк. джерел і заклала початки дипломатики, палеографії та ін. спец. істор. дисциплін. Болландисти (вчена спільнота єзуїтів, заснована 1643 Ж.Болландом в Антверпені; нині місто в Бельгії), котрі видавали Житія святих (Acta Sanctorum) Катол. церкви, поширили первісні дослідницькі прийоми та процедури на ниві археографії й дипломатики. Саме в надрах учених спільнот мавристів і болландистів виникла «церковна ерудитська» школа (іноді ерудитський напрям; М.Буке, Ж.Мабільон, Б.Монфокон, Д.Пето, Д.Папеброх та ін.), а невдовзі під її впливом — «світська ерудитська» школа (Е.Балюз, Ш.Дюканж, Л.Мураторі, Дж. Тірабоскі та ін.) в західноєвроп. доакадемічній історіографії кінця 16 — поч. 18 ст. Вислідом трансформацій новоєвроп. науки 17 ст. стала відома «Республіка вчених», чи «Республіка літераторів» («La Republique des Lettres») — міжнар. братство інтелектуалів (фундатор — франц. математик М.Мерсенн), що започаткувало нову форму комунікації (регулярну та велику кореспонденцію між незалежними мислителями), яку вважають першим масштабним прообразом «незримого коледжу» (термін Д.Прайса).
Класичні наукові школи