Волюнтаризм (від англ. voluntary – добровільний)Watner, Carl. On the History of the Word «Voluntaryism» . The Voluntaryist . Retrieved on 2009-04-01. — це політична позиція, згідно з якою всі форми людського об'єднання повинні бути добровільними настільки, наскільки це можливо. Як наслідок, волюнтаризм виступає проти ініціювання будь-якого агресивного насильства чи примусу, що закладено в принципі ненападу. «Ініціювання» в даному контексті вживається для позначення того, що волюнтаристи не виступають проти самооборони. Волюнтаризм є формою ринкового анархізму.

Волюнтаристи визначають державну владу, як узаконену монополію на застосування агресивного насильства і примусу в конкретному географічному регіоні, тому вони виступають за повне скасування. Більшість волюнтаристів визнають право власності, як форму природного права, що сумісно з відмовою від примусу. Існують також і прихильники волюнтаризму, які не визнають приватну власність, вони вважають, що учасники спільноти можуть добровільно вибрати кооперативне користування землею та ресурсами, не належать нікому, таким чином, не застосовуючи агресивне насильство або примус для укладання угод.

Однією з цілей волюнтаризму є заміна держави вільним суспільством, в якому можливо автономне самовизначення кожної людини, і в якому союзи людей засновані на взаємній згоді. Добровільне суспільство — це суспільство без держави. Вважається, що волюнтаризм, а не застосування сили, є ефективним засобом досягнення цієї мети.

Багато волюнтаристів вважають, що при добровільному обміні обидві сторони, що беруть участь у ньому, опиняються у виграші.

Волюнтаризм відрізняється запереченням демократичних процедур та ініціювання насильства як засобів досягнення добровільного товариства. Оскільки волюнтаристи розглядають виборчу політику контрпродуктивною і аморальною, вони воліють руйнувати державу неполітичними засобами, такими як сепаратизм, контрекономіка, громадянська непокора та просвітництво.

Деякі вважають, що волюнтаризм і анархо-капіталізм — поняття тотожні, однак це не так. Пояснюється це тим, що не всі волюнтаристи є анархо-капіталістами, деякі воліють некапіталістичних напрямків ринкового анархізму і лівого лібертаріанства.

Короткий огляд Моральні обґрунтування волюнтаризму можуть виникати як з консеквенціоналістичних і деонтологічних нормативних етичних поглядів, так і з апріорних міркувань. Волюнтаризм не виступає за яку-небудь конкретну форму, яку брали б добровільні угоди, а тільки за те, щоб відмовитися від ініціації насильства, що призвело б до процвітання людських спільнот. Волюнтаристи вважають, що кошти повинні узгоджуватися з кінцевим результатом, і, як мета, чисто добровільне товариство може бути створене тільки на добровільній основі. Волюнтаристи стверджують, що люди не можуть бути примушені до свободи. Волюнтаристи часто виступають за використання вільного ринку, освітніх програм, переконання і ненасильницького опору як основного способу змінити уявлення людей про державу і їх поведінці по відношенню до нього. волюнтаристи стверджують, що оскільки всі тиранії і держави ґрунтуються на народній підтримці, у повній мірі добровільні кошти є достатнім, і, по суті, єдиним способом досягти волюнтаристського суспільства.

Зазвичай аргумент на користь добровільності ґрунтується на двох аксіомах. По-перше, це аксіома самопринадлежності, яка говорить, що кожна людина знаходиться і має перебувати під контролем своїх власних розуму і тіла, самовизначаються автономно. По-друге, це принцип гомстеду, який говорить, що кожна людина від програми своєї власної праці до не належним йому ресурсів їх стає повноправним і законним власником. Однак геоанархісти пропонують альтернативний принцип, згідно з яким можна володіти землею, але не орендувати ту землю, яка буде розділена порівну по громадському угоди[уточнити].

Волюнтаристи починають з припущення, що людська діяльність являє поведінка, спрямоване на поліпшення порівняно з поточним станом справ (з точки зору індивідуального суб'єкта). Таким чином, як кажуть волюнтаристи, кожна ринкова угода передбачає (і, як правило, забезпечує) задоволення і вигоду всіх учасників обміну. Таким чином, обидві сторони в угоді поліпшують власну стану справ. Волюнтаристи стверджують, що на вільному ринку, не порушеному стороннім втручанням, це відбувається мільйони разів щодня, і кумулятивний ефект забезпечує процвітання та високий рівень життя для людей, що здійснюють свою діяльність у вільній ринковій економіці. З волюнтаристською точки зору, державне втручання і централізоване планування (засноване на примусі) можуть лише змусити людей робити те, що вони в іншому випадку не зробили б, і тим самим це знижує їх задоволення і перешкоджає економічному прогресу.

Волюнтаристи також стверджують, що хоча певні товари та послуги і необхідні для виживання людини, зовсім не обов'язково, щоб вони надавалися державою. Волюнтаристи виступають проти держави, тому що, на їхню думку, воно використовує методи примусу для отримання свого доходу і забороняє діяльність потенційних постачальників послуг. Вони заперечують, що будь-яка форма примусу сумісна з добровільністю. Як кажуть волюнтаристи, прихильник примусу завжди пропонує змусити людей робити те, що зазвичай вони не роблять. Як правило, це відбувається шляхом прийняття законів чи обрання посадових осіб. Виконання законів і робота посадових осіб, в кінцевому рахунку, залежать від фізичного насильства для реалізації примусу. Волюнтаризм не наказує ліквідацію урядів за допомогою насильства або використання демократичного процесу, щоб змінити їх, а наполягає на припиненні підтримки людьми «своїх» держав і виконання їх наказів. Волюнтаристи припускають, що після цієї держави впадуть самі.

Волюнтаризм і анархізм Лібертаріанська теорія, спираючись на принципи самопринадлежності і гомстеду, засуджує всі акти агресії та відкидає застосування сили. Зокрема, ринкові анархісти стверджують, що держава діє як агресор, оскільки воно вводить оподаткування і примусово монополізує надання тих чи інших суспільних послуг, таких як дороги, суди, поліцейські і збройні сили. Ця анархічна точка зору на державу як на безумовно і по суті насильницький інститут — відрізняє анархістів від інших лібертаріанців.

За своїм визначенням, волюнтаристи є мирними анархістами. Багато волюнтаристи кінця XX і початку XXI століття виходять у своїй думки з ідей Мюррея Ротбарда і Роберта Лефевра, які заперечували концепцію «обмеженої» держави. Ротбард стверджує, що по-перше, кожен уряд «передбачає встановлення примусової монополії на послуги захисту (поліцію і суди) на довільній території. Таким чином тим власникам власності, які воліють використовувати послуги іншої охоронної компанії на цій території, не повинен цього робити», і по-друге, що кожна держава отримує свої доходи шляхом крадіжки, сором'язливо званої «оподаткуванням». «Всі уряди, якими б обмеженими вони не були, здійснюють принаймні ці два основних злочини проти свободи і власності».Murray Rothbard (May 1973), Yes, Reason Magazine, сс. 19, 23–25

Від інших ринкових анархістів волюнтаристів головним чином відрізняє їх позиція в області стратегії, особливо їх розрахунок на відмову від насильства і позапарламентські засоби для досягнення анархічного суспільства. Як і багато європейські та американські анархісти протягом XIX і XX століть, волюнтаристи утримуються від участі в демократичному процесі. Відмова від «політичних» коштів заснована на тих міркуваннях, що держави залежать від згоди з їх правилами. Француз Етьєн де Ла Боесі, який жив у середині 16-го століття, був першим, хто виявив фактично волюнтаристські погляди, закликавши до мирного відмови від співпраці з державою і ненасильницького опору. Незважаючи на пропаганду насильства з боку ряду анархістів упродовж усієї історії, більшість анархістів намагалися переконати людей, а не примушувати. Заклик Ла Боесі до мирного опору перекликається з сучасним анархізмом, а також з думками значного числа анархістів минулого (наприклад, таких як Лев Толстой і Генрі Девід Торо), або тих, чия думка була сприйнята як околоанархическая, начебто Ганді.

Походження

Левелери Волюнтаризм має довготривалу традицію в англомовному світі. Його історія починається з руху левелерів в Англії середини XVII століття. Представники руху левелерів Джон Лильберн (?1614-1657) і Річард Овертон (?1600-?1660) «протистояли пуританам-пресвітеріанам, які хотіли зберегти офіційну церкву з владою, заснованої на примусі, і заперечували свободу відправлення релігійних обрядів для пуританських сект»G. E. Aylmer (ed.) (1975), The Levellers in the English Revolution, Ithaca: Cornell University Press, сс. 68, 80. Левелери були нонконформістами в плані релігії і виступали за відділення церкви від держави. Церква, за їх уявленнями, була добровільним об'єднанням рівних і являла собою теоретичну і практичну модель громадянського стану. Церковні збори левелерів були засновані на згоді, цей принцип був застосований і для світської боку. Наприклад, у петиції левелерів 1647 р. міститься припущення про те, що «церковні десятини та інші примусові виплати можуть бути скасовані назавжди без заміни якими-небудь іншими, проте всім міністрам можуть платити ті, хто добровільно їх вибрав і співпрацює з ними». Варто тільки замінити термін «церковні десятини» словом «податки» та слово «міністри» словом «чиновники», і ми побачимо, наскільки левелери були близькі до ідеї волюнтаристського держави.

Левелери також завзято дотримувалися ідеї індивідуальності. Річард Овертон писав: «Жодна людина не має більше прав і свобод, ніж я, і я не маю переваг перед іншими людьми». Вони зрозуміли, що неможливо затвердити право того чи іншого приватного особи на власне судження в релігійних питаннях (те, що ми сьогодні називаємо свободою віросповідання), не визнавши те ж саме право для будь-якої іншої особи, навіть упорствующего в своїх помилках. Існування державної церкви в Англії викликало конфлікти з часів левеллеров, так як завжди були ті, хто був противником її релігійної доктрини і примусових пожертвувань.

Волюнтаризм в освіті Волюнтаристи також були залучені в конфлікти, що відбувалися в Англії з середини 1840-х рр. до середини 1860-х рр. У 1843 р. Парламент розглянув законопроєкт про обов'язкове навчання в школах дітей, які працюють на фабриках. Дієвий контроль над такими школами здійснювався з боку Англіканської церкви, а фінансування здійснювалося за рахунок місцевого оподаткування. Нонконформісти, головним чином баптисти і конгрегационалисты, насторожилися. Вони були відлучені від церкви більш ніж на сто років. В якийсь період вони не могли укладати шлюби у своїх власних церквах, були змушені платити церковні внески проти своєї волі і вчити своїх дітей таємно під страхом арешту. Їх назвали волюнтаристами за те, що вони неухильно відкидали допомогу держави та її втручання в освіту, точно так само вони відкидали втручання держави в релігійну сферу життя. Було три найбільш відомих волюнтариста: молодий Герберт Спенсер (1820-1903), який публікував свою першу серію статей «Належні межі державної влади», починаючи з 1842 р., Едуард Бейнс-молодший (1800-1890), редактор і засновник газети Leeds Mercury, і Едуард Майалл (1809-1881), міністр конгрегационалистів і редактор-засновник газети The Нонконформістської (1841), який написав книгу «Уявлення про принцип добровільності» (1845).