Чорний вересень ( «aylūl al-aswad») — збройне повстання бойовиків Організації визволення Палестини (ОВП) в Йорданії з метою вбивства короля Хусейна і захоплення влади в країні, підтримане вторгненням із Сирії. Придушення повстання Збройними силами Йорданії тривало з 16 вересня по 27 вересня 1970 року, але окремі збройні дії не припинялися до 17 липня 1971 року.

Після втрати Йорданією контролю над Західним берегом річки Йордан внаслідок Шестиденної війни, палестинські бойовики, відомі також як палестинські фідаїни, перемістили свої бази в Йорданію і активізували свої напади на Ізраїль та окуповані Ізраїлем території. Одна з репресивних операцій Ізраїлю проти фідаїнів — напад у 1968 році на табір Організації визволення Палестини (ОВП), розташований в Караме, йорданському містечку біля кордону з Західним берегом — перетворилася на повномасштабний 15-годинний бій. Хоча обидві сторони вважали себе переможцями, Бій біля Караме, сприйнятий як спільна перемога Йорданії та палестинців, викликав зростання підтримки палестинських бойовиків у Йорданії. Позиції ОВП в Йорданії зміцнились і на початку 1970 року угруповання з ОВП почали відкрито закликати до повалення Хашимітської монархії. Бойовики ігнорували місцеві закони та правила, діяли як держава в державі, скоїли декілька замахів на вбивство короля Хусейна, що призвело до насильницьких зіткнень між ними та йорданською армією в червні 1970 року.

Хусейн прагнув позбутися бойовиків, але вагався завдати удару, побоюючись відвернути від себе арабський світ і палестинців у власній країні. Дії ОВП в Йорданії завершились подіями, відомими як Захоплення повітряних суден на «Досонс Філд», що сталися 6-13 вересня, в якій терористи Народного фронту визволення Палестини (НФВП) викрали три цивільних літаки і, примусивши їх сісти на військовому аеродромі біля Зарки, взяли іноземців у заручники, а літаки підірвали перед міжнародною пресою.

17 вересня йорданська армія оточила місця і почала обстріл баз бойовиків ОВП, розташованих в таборах палестинських біженців, в тому числі в Аммані та Ірбіді. Наступного дня сирійські війська, що назвали себе Армією визволення Палестини, почали просуватися до Ірбіду, який бойовики оголосили «звільненим» містом. 22 вересня, після повітряного і наземного наступу йорданської армії, що завдала сирійцям важких втрат, сирійські війська відійшли. Дипломатичний тиск інших арабських країн, змусив Хусейна припинити бойові дії. 13 жовтня він підписав угоду з Арафатом, що регулювала присутність бойовиків ОВП в країні. Проте вже в січні 1971 року йорданська армія відновила бойові дії. Фідаїнів виганяли з одного за іншим міст, аж поки 17 липня 2 000 бойовиків опинилися в оточенні в лісі поблизу Аджлуна, відзначивши кінець конфлікту.

Йорданія дозволила бойовикам ОВП виїхати через Сирію до Лівану, і згодом вони стали учасниками Громадянської війни 1975 року в Лівані.

Під час конфлікту для проведення репресій у відповідь на дії Йорданії була заснована екстремістська Організація «Чорний вересень». Вона взяла на себе відповідальність за вбивство прем'єр-міністра Йорданії Васфі аль-Таля у 1971 році та за широко відомий теракт на мюнхенській Олімпіаді проти ізраїльських спортсменів.

Фон

Палестинці в Йорданії

Трансйорданія за результатами Арабо-ізраїльської війни (1948—1949) анексувала території Західного берега. Хоча, за винятком Великої Британії та Пакистану, офіційно ніхто не визнав анексії, Йорданія керувала цим регіоном до 1967 року. Йорданія була єдиною близькосхідною країною, що намагалася абсорбувати біженців, 1951 року надала громадянство і супутні права палестинцям Західного берега. Об'єднане населення Західного берега та Йорданії складалося з двох третин палестинців (одна третина на Західному та одна третина на Східному березі Йордану) та однієї третини власне йорданців. Палестинці отримали половину місць в йорданському парламенті і рівні можливості у всіх секторах держави. Ця демографічна зміна суттєво вплинула на політику Йорданії.

Король Хусейн вважав палестинське питання головною проблемою національної безпеки, він побоювався, що незалежний Західний берег під керівництвом ОВП загрожує самостійності його Хашимітського королівства. Палестинські угруповання підтримувались багатьма арабськими урядами, зокрема президентом Єгипту Гамалем Абдель Насером.

На початку 1965 року зросла інтенсивність нападів палестинської націоналістичної організації ФАТХ на територію Ізраїля, що викликали у відповідь жорстокі репресивні рейди Ізраїлю в Йорданію. Один з таких рейдів, відомий як «інцидент Саму», відбувся 13 листопада 1966 року після вбивства міною ФАТХ трьох ізраїльських солдатів. Значні ізраїльські сили, підтримані танками і бронемашинами, перетнули йорданський кордон і атакували Саму, селище з 4 тисячами мешканців. Згідно зі звітом Ради Безпеки ООН, ізраїльтяни зруйнували поліційний пост, 125 будинків, школу та лікарню. Рейд мав продемонструвати, що Ізраїль не має наміру миритися з використанням йорданської території терористами ФАТХ.

Зростання впливу ОВП після бою біля Караме У Шестиденній війні 1967 року Хусейн змушений був приєднатися до єгипетсько-сирійського альянсу з огляду на внутрішньополітичні наслідки: якщо лишитися осторонь, зіткнення між палестинцями та йорданцями могли призвести до руйнації Йорданії. Проте поразка у війні також відкрила шлях для такого зіткнення и стала найсерйознішим за весь час викликом його владі. Після війни Хусейн опинився між палестинськими загонами «фідаїнів», що базувалися в Йорданії і завдавали удари по Ізраїлю, та самим Ізраїлем, що завдавав удари у відповідь. Чим більше Ізраїль карав Йорданію за партизанські вторгнення безпосередньо до країни або до окупованих територій, тим більше він підривав королівську владу в Йорданії та віру в спроможність Хусейна приборкати фідаїнів.

Дедалі більша активність фідаїнських угруповань з Йорданії означала, що тиск на Хусейна збільшився. Проблема була кристалізована під час бою біля Караме 21 березня 1968 року, що став поворотним моментом як для фідаїнів, так і для хашимітського режиму. У відповідь на підрив ФАТХом автобуса, що перевозив школярів у пустелі Негев, ізраїльтяни вирішили здійснити напад на штаб Арафата у селищі Караме в долині річки Йордан. Ізраїль проігнорував спробу Хусейна запобігти репресивним заходам. Останній надіслав через державний департамент США таємне повідомлення, в якому висловив глибокий жаль з приводу вибуху і просив надати будь-яку інформацію, яка б допомогла йому знайти злочинців. У Караме ізраїльські війська зіткнулися з жорстким протистоянням з боку йорданської армії та фідаїнів Арафата. Йорданська артилерія знищила кілька ізраїльських танків, тоді як Арафат уникнув захоплення. Коли після часткового знищення Караме ізраїльтяни відішли, залишені ними танки згодом були виставлені в Аммані як символи перемоги. Але більш важливою, ніж сама битва, стала пропагандистська перемога, яку отримали Арафат і фідаїни. Караме став символом національної гідності палестинців і стимулював розвиток палестинського національного руху. Арафат створив свій імідж розповідями про командування протистоянням та героїчну втечу на мотоциклі. Спостерігачі відзначали, що напад завдав шкоди Ізраїлю, оскільки не тільки похитнув образ непереборності Ізраїлю, але і перетворив фідаїнів на народних героїв Йорданії.

ФАТХ повідомив, що заяви на вступ до його лав протягом 48 годин після подій у Караме подали 5000 волонтерів. Наприкінці березня 1968 року в Йорданії налічувалось вже близько 20 000 фідаїнів. Ірак та Сирія запропонували військові навчальні програми для кількох тисяч партизан Країни Перської затоки, на чолі з Кувейтом, надали для цього гроші, отримані з допомогою 5 % податку на заробітну плату десятків тисяч палестинських робітників-резидентів, а в Лівані лише в Бейруті зібрали 500 тисяч доларів. Палестинські організації започаткували гарантовану підтримку родинам усіх вбитих під час партизанських дій бойовиків. За рік після подій в Караме ФАТХ мав філії в близько вісімдесяти країнах.

Йорданська армія, що вважала себе справжнім переможцем Караме, була засмучена присвоєнням слави фідаїнами. Хусейн, не в змозі ігнорувати гарячу народну підтримку фідаїнів, водночас не міг дозволити приниження ролі армії, чия лояльність була запорукою його режиму. Тому він намагався, по можливості, запобігти розколу. Зокрема, він підкреслив, що палестинці та йорданці єдині в боротьбі проти Ізраїлю. Він навіть сказав: «Я думаю, ми дійшли точки, коли всі ми фідаїни». Але намагання утворити спільний фронт лишилися марними. Під важкими ізраїльськими атаками фідаїни були відкинуті 1969 року з передових баз в долині річки Йордана до головних міст Східного берега, зокрема до Аммана. Тут вони діяли як держава в державі, ігнорували авторитет місцевої поліції та протидіяли армії. Палестинські фідаїни з Сирії та Лівану почали концентруватися у Йорданії, головним чином в Аммані. Поліція та армія дедалі втрачали свої повноваження на території палестинських анклавів і таборів біженців в Йорданії. Табори Аль-Вехдат і Аль-Хусейн проголосили себе «незалежними республіками», встановили адміністративну автономію, запорядкувавши місцеве самоврядування під контролем бойовиків ОВП, створили контрольно-пропускні пункти і намагались збирати «податки» з цивільного населення.

Угода з сімох пунктів

На початку листопада 1968 р. йорданська армія атакувала угруповання бойовиків «Аль-Наср» після здійснення «Аль-Насром» нападу на йорданську поліцію. Не всі палестинці підтримували дії «Аль-Наср», але влада мала надати сигнал, які наслідки матиме ігнорування владних повноважень уряду. Негайно після цього інциденту було досягнуто домовленості з сімох пунктів між королем Хусейном та палестинськими організаціями, які мали стримувати протиправну та незаконну антиурядову поведінку фідаїнів.

Угода передбачала наступне: Членам палестинських організацій заборонено ходити містами озброєними та в уніформі Членам палестинських організацій заборонено зупиняти та обшукувати цивільні транспортні засоби Членам палестинських організацій заборонено конкурувати з йорданською армією у рекрутуванні новобранців Члени палестинських організацій повинні мати йорданські посвідчення особи Транспортні засоби, що належать членам цих організацій, повинні мати йорданські номерні знаки Злочини, вчинені членами палестинських організацій, будуть розглядатися владою Йорданії Суперечки між палестинськими організаціями та урядом будуть врегульовані спільною радою представників короля та ОВП.

ОВП не дотримувалась цієї угоди і все більше виглядала державою в державі Йорданія. В лютому 1969 року Ясір Арафат з ФАТХ замінив Ахмада Шукері на посаді лідера ОВП. Дисципліна в різних палестинських угрупованнях була слабкою і ОВП не мала централізованого керівництва ними. Угруповання фідаїнів швидко росли, зливалися і розпадалися, іноді демонстрували радикалізм, аби залучити більше новобранців. Хусейн вирушив в березні 1969 року до США на переговори з новим американським президентом Річардом Ніксоном. Він вимагав дотримання Ізраїлем резолюції 242 Ради Безпеки ООН, за якою окуповані 1967 року території мали бути повернені в обмін на мир. Палестинські угруповання мали підозри, що це означатиме згортання політики протидії Ізраїлю і ці підозри були посилені заявою Вашингтона, що після врегулювання конфлікту Хусейн матиме можливість ліквідувати фідаїнський рух у своїй країні.