Крекінг-установка у Бріндізі — виробництво нафтохімічної галузі на південному сході Італії.

Початок історії майданчику Комплекс спорудила компанія Montecatini, що колись починала як гірничодобувна, а в першій половині XX століття стала найбільшим хімічним концерном Італії. В 1950-х роках почався активний розвиток нафтохімічних виробництв, так Edison запустила заводи у Порто-Маргера, Мантуї та Пріоло, ENI розвивала майданчик у Равенні, а сама Montecatini опікувалась заводом у Феррарі. Втім, флагманським проєктом Montecatini мав став гігантський нафтохімічний комплекс, під який обрали майданчик на півдні країни у Бриндізі. При цьому пов’язані з його спорудженням втрати виснажили фінанси Montecatini, що в 1966-му призвело до її злиття з Edison із утворенням Montedison.

Будівельні роботи у Бриндизі стартували в 1959-му, а запуск першого виробництва припав на весну 1962 року. На першому етапі свого розвитку комплекс включав:

- власний нафтоперегонний завод потужністю 1 млн тонн нафти на рік, одним з продуктів якого була naphtha (суміш легких рідких вуглеводнів фракції С5 – С9). Для прийому нафти облаштували винесений в море на кілометр причально-розвантажувальний комплекс, по трубопроводу від якого сировина надходила на завод. До кінця 1970-х потужність НПЗ довели до 1,3 млн тонн на рік;

- дві розраховані на споживання naphtha установки парового крекінгу потужністю по 70 тисяч тонн етилену на рік, що стали до ладу в 1963 та 1968 роках (інше джерело рахує потужність заводу в 1963-му на рівні 80 тисяч тонн етилену та визначає для 1968 року показнику у 135 тисяч тонн). Використання доволі важкої (як для нафтохімії) сировини дозволяло також продукувати великі обсяги пропілену та фракції С4 (бутадієн, бутени);

- установку високотемпературного піролізу нафти потужністю 26 тисяч тонн ацетилену на рік. Вона використовувала розроблений самою Montecatini варіант технології часткової оксидації, ліцензію на який встигли продати ще кільком користувачам, зокрема, компанії Solvay та СРСР, що використали їх на хімічних заводах у італійському Розіньяно та башкирському Стерлітамаку. Втім, технологія виявилась не надто вдалою і в підсумку лише Solvay вдалось досягнути стабільної роботи установки з прийнятними характеристиками (та й то вона сильно забруднювала навколишнє середовище, а собівартість на тлі розвитку нових технологій вже до кінця 1970-х років стала неприйнятною). Як наслідок, майданчик у Бриндизі звернувся до традиційного методу отримання ацетилену з карбіду кальцію (станом на початок 1980-х тут накопичилось біля 1 млн м3 відходів цього процесу);

- електролізне виробництво, яке на основі хлориду натрію випускало хлор, каустичну соду та водень. Станом на середину 1970-х у Бриндизі могли виробляти 120 тисяч тонн хлору на рік;

- виробництва дихлоретану (отримують з етилену та хлору), мономеру вінілхлориду та полівінілхлориду (ПВХ). Станом на першу половину 1990-х років їх потужність становила 220 тисяч тонн дихлоретану та по 110 тисяч тонн мономеру вінілхлориду та ПВХ;

- дві лінії поліетилену високої та низької щільності та лінію поліпропілену з початковою потужністю майданчику на рівні 30 тисяч тонн поліетилену та 30 тисяч тонн поліпропілену на рік. Не пізніше початку 1980-х майданчик отримав ще по одній лінії поліетилену та поліпропілену. Також відомо про виробництво етилен-пропіленових кополімерів;

- установки оксиду етилену та похідного від нього етиленгліколю;

- установку з виробництва із морської води брому, який далі реакцією з етиленом перетворювали на диброметан;

- лінію полібутену;

- установку з вилучення бутадієну, що стала до ладу в 1969 році;

- виробництво метанолу потужністю 50 тисяч тонн на рік;

- установки з виробництва ароматичних сполук (бензен, толуен, ксилени), нафталену (можливо отримувати реакцією бензену з ацетиленом або переробкою одного з продуктів риформінгу), фталевого ангідриду (варіанти отримання включають окиснення нафталену чи ортоксилену) та малеїнового ангідриду (результат окиснення бензену). Відомо, що первісна проєктна потужність по нафталену становила 26 тисяч тонн на рік, а станом на кінець 1970-х сукупна потужність по бензену та нафталену досягнула 200 тисяч тонн на рік;

Енергетичні потреби комплексу забезпечувала власна електростанція, частину палива для якої становили відхідні гази установок парового крекінгу.

Комплекс у останній чверті ХХ століття В 1970-х роках головною подією у розвитку майданчику став запуск нової установки парового крекінгу потужністю 250 тисяч тонн етилену на рік, що дозволило зупинити попередні. Втім, в 1977 році потужний вибух завдав новому виробництву сильних пошкоджень (та призвів до загибелі трьох осіб). Хоча старі установки парового крекінгу вдалось повернути до експлуатації, проте з урахуванням нарощування потужності похідних виробництв вони не могли забезпечити всі потреби майданчику, так що етилен та пропілен доводилось завозити танкерами (зокрема, із заводу в Пріоло).

Нарешті, в 1993 році ввели в експлуатацію нову потужну піролізну установку, здатну виробляти 400 тисяч тонн етилену та 200 тисяч тонн пропілену на рік. При цьому в 1994 та 1995 роках стали до ладу нові лінії поліпропілену та поліетилену.

Новим напрямом для комплексу стало запущене в 1978 році виробництво метилендифенілдиізоціанату – мономеру для поліуретанів. Необхідний для цього фосген отримують з хлору та моноксиду вуглецю, причому на випуск останнього перевели установку метанолу. Продукування моноксиду вуглецю потребувало метану, який утворюється в процесі діяльності базових виробництв комплексу, а з середини 1980-х почав надходити до регіону по газопроводу Монтезано – Бернальда – Бриндізі (до якого пізніше приєднався Молітерно – Саннікандро – Латіано). Супутніми продуктами напряму виступали соляна кислота та гіпохлорит натрію. Є відомості, що в 1990-х роках потужність по метилендифенілдиізоціанату довели до 70 тисяч тонн на рік.

Окрім перепрофіліювання установки метанолу, доволі швидко вивели з експлуатації ряд інших виробництв. Так, станом на 1976 рік установка виробництва брому рахувалась як колишня, а на початку 1980-х закрили належний до комплексу нафтопереробний завод. У 1980-х роках були знесені установки оксиду етилену, етиленгліколю, фталевого та малеїнового ангідридів, а також дві перші лінії поліетилену та перша лінія поліпропілену.

З плином часу концерн Montedison стрівся з серйозними економічними проблемам, що призвело до численних реорганізацій, а саме:

- в 1981-му виробництвом поліпропілену передали до Himont – спільного підприємства Montedison та американської Hercules. Втім, вже у 1987-му Montedison викупила частку партнера в Himont, а у 1995-му передала поліпропіленовий напрямок до наступного спільного підприємства Montell, партнером в якому на цей раз була Shell. В 1997-му остання придбала повний контроль над Montell, яка з 2000-го унаслідок злиття з активами німецької BASF перетворилась на Basell;

- в 1982 році Montedison продала всі свої операції з виробництва поліетилену та ПВХ (включно з належними до бриндизійського майданчику) компанії EniChem (хімічний дивізіон групи Eni). В 1986-му EniChem передала потужності по мономеру вінілхлориду та ПВХ до створеної спільно з британським хімічним концерном Imperial Chemical Industries компанії European Vinyls Corporation (EVC), що в 1999-му зупинила свої лінії у Бриндизі;

- у другій половині 1980-х Montedison уклала угоду з Eni щодо створення спільного підприємства  Enimont, до якого передали інші виробництва бриндизійського комплексу включно з напрямом метилендифенілдиізоціанату (останнім на той час керувала Montedipe – створена в 1980 році дочірня компанія Montedison). Вже за кілька років після розформування Enimont ці активи повністю перейшли під контроль ENI через Enichem.

Комплекс у ХХІ столітті Станом на початок 2000-х років Eni контролювала у Бриндизі установки парового крекінгу та вилучення бутадієну, а також напрями поліетилену та метилендифенілдиізоціанату. Останній в 2001-му продали компанії Dow Chemicals, що закрила його вже наступного року. Інші виробництва після розділу в 2003 році операцій Enichem перейшли до Polimeri Europa, яку в 2012-му перейменували на Versalis.

Станом на другу половину 2000-х річна потужність майданчику по продуктам парового крекінгу становила 468 тисяч тонн етилену, 230 тисяч тонн пропілену, 147 тисяч тонн бутадієну, 138 тисяч тонн raffinate 1 (так в нафтохімії називають залишок після виділення з фракції С4 бутадієну), 193 тисячі тон нерозділеної фракції С4, 372 тисячі тонн піролізного бензину (може використовуватись як високооктановий компонет пального) та 34 тисячі тонн сировини для продукування технічного вуглецю (CBF, Carbon Black Feedstock). Потужність по поліетилену складала 480 тисяч тонн на рік.

Як сировину використовували naphtha, постачальником якої міг бути нафтопереробний завод у Таранто, та невеликі обсяги зрідженого нафтового газу. Звіт за 2012 рік вказує, що фактично спожили 1077 тисяч тонн naphtha і 98 тисяч тонн пропан-бутанової суміші, бутану та пропану, а також 10 тисяч тонн відходів виробництва поліпропілену. Енергетичне господарство спожило 275 млн м3 метану, 149 тисяч тонн відхідних газів установки парового крекінгу та 4 тисячі тонн відхідних газів з виробництва поліетилену (при цьому варто відзначити, що належна до комплексу ТЕЦ пройшла в 2000-х роках велику реконструкцію).

З плином часу європейські нафтохімічні виробництва почали відчувати все більший тиск зі сторони конкурентів, які мали доступ до дешевшої сировини. З появою внаслідок «сланцевої революції» в США великого ресурсу етану, власник бріндізійського майданчику оголосив про можливість часткової конвертації своєї піролізної установки під використання більш легкої сировини. Втім, реалізація такого проєкту не давала можливості задовольняти попит на продукти з фракції С4, оскільки при піролізі етану практично єдиним продуктом є етилен. У підсумку в 2025 році Versalis оголосила про закриття установки парового крекінгу в Бриндізі.

Поліпропіленовий напряму перебував під контролем Basell до 2007 року, коли унаслідок чергового злиття її активи перейшли до LyondellBasell. Станом на початок 2020-х LyondellBasell мала у Бриндизі дві лінії поліпропілену річною потужністю 235 та 260 тисяч тонн на рік (остання була створена в 2002-му на основі однієї з попередніх ліній для виробництва преміальних продуктів). Враховуючи, що піролізне виробництво у Бриндізі могло постачати до 220 тисяч тонн пропілену на рік, решту доводилось завозити танкерами, зокрема, з майданчику в Пріоло (який також належав Versalis). В 2023-му LyondellBasell оголосила про закриття більш потужної лінії преміального поліпропілену.Giuseppe Trinchieri La nascita della petrolchimica in ItaliaSTABILIMENTO di BRINDISI Allegato B.18 “Relazione Tecnica dei Processi Produttivi”STABILIMENTO di BRINDISI Schede Aversalis S.p.A. Brindisi Stabilimento di Brindisi Autorizzazione Integrata Ambientale Rapporto riassuntivo anno 2012BRINDISI: UNA STORIA SBAGLIATA e… UNA VERTENZA DA COSTRUIRE

Примітки