Домініка́нці () — народ, що становить основне населення Домініканської Республіки. Більшість проживає саме в цій країні. За її межами найбільше домініканців живе в США та Іспанії.
Чисельність населення Домініканської Республіки в 2016 році становила 10,2 млн осіб, близько 95 % з них — домініканці.
Назва Назва домініканці є катойконімом, історичною назвою жителів генерал-капітанства Санто-Домінго (так називалась Домініканська Республіка за часів іспанського колоніального панування). Стару назву зберігає столиця країни Санто-Домінго, вона походить від імені покровителя міста Святого Домініка.
Перше засвідчене використання слова «Dominicanos» зустрічається в листі короля Іспанії Філіпа IV 1625 року до жителів генерал-капітанства Санто-Домінго, в якому він дякує домініканцям за їх героїчні дії при захисті острова під час нападу голландського флоту. Цей лист зберігається в «Archivo General de Indias» в іспанському місті Севілья.
Іншою назвою народу є кіскеянці (). Цей термін походить від давньої назви країни Кіскея (), що мовою її корінних жителів індіанців таїно означає «Мати Землі». Назви Кіскея, кіскеянці використовуються як поетичні терміни, зустрічаються в піснях, а також у тексті державного гімну Домініканської Республіки.
Історія До європейської колонізації острів Гаїті, центральну та східну частину якого займає Домініканська Республіка, населяли індіанці таїно, що розмовляли однією з аравакських мов. Близько 650 року вони переселилися з північного сходу Південної Америки і витіснили місцевих жителів.. Острів був розділений на кілька вождівств. Основними заняттями населення були землеробство, рибальство,, а також полювання і збиральництво.
У 1492 році Колумб і його команда були першими європейцями, що зустрілися з місцевим населенням, а територія Домініканської Республіки прийняла перших європейських поселенців у Західній півкулі. Відкритий ним острів Колумб назвав Еспаньйолою () через схожість місцевого клімату і рельєфу до іспанського ландшафту. 1496 року Бартоломео Колумб, брат Христофора Колумба, заснував місто Санто-Домінго, перше постійне поселення в «Новому світі». Заснована колонія стала трампліном для подальшого іспанського завоювання Америки і протягом багатьох десятиліть була штаб-квартирою іспанської колоніальної влади в Західній півкулі. Санто-Домінго став центром для військових експедицій на американський материк.
Колумб описував індіанців, як високих і струнких людей з благородним характером. Спочатку між іспанцями і тубільцями встановилися дружні стосунки, але згодом європейці почали підкорення місцевих жителів. Індіанці чинили опір завоюванню. На деякий час їм навіть вдалося досягти успіху, але місцеве населення було менш організоване і мало значно гірше озброєння. Тому невдовзі іспанці отримали повний контроль над островом. Вже через кілька десятків років після прибуття Колумба чисельність місцевого населення різко скоротилася через війни та мішані шлюби з європейцями. Дані перепису населення 1514 року показують, що не менше 40 % іспанських чоловіків у Санто-Домінго одружилися з тубільними жінками.
Після заснування генерал-капітанства на острів стало прибувати населення з Іспанії, зокрема з Каталонії, а також з інших європейських країн, таких як Франція і Португалія. У 1501 році до колонії почали завозити рабів з Африки, цей процес тривав до XIX ст.
У середині XVII ст. французи розпочали колонізацію північно-західного узбережжя Еспаньйоли. Після десятиліть збройної боротьби з французами, Іспанія поступилася західною частиною острова на користь Франції (тепер це територія Республіки Гаїті). 1697 року між Іспанією і Францією був підписаний Рейсвейкський мирний договір, який, серед іншого, закріпив розділ острова Еспаньйола. 17 квітня 1655 р. на острові висадилися англійські війська. Вони спробували захопити Санто-Домінго, але іспанці успішно відбили напад.
До середини 18-го століття, чисельність населення збільшувалася в основному за рахунок еміграції з Канарських островів. З приходом нових іспанських колоністів стали створюватись плантації цукрової тростини та тютюну. Для забезпечення їх робочою силою відновилася работоргівля. Згодом, коли господарство колонії перейшло від вирощування цукрової тростини до розведення великої рогатої худоби, расові та кастові відмінності на острові стали менш важливими. У кінцевому підсумку це призвело до поєднання іспанської, африканської, і місцевої культур — так були закладені підвалини національної ідентичності домініканців. За оцінками, населення колонії в 1777 році становило близько 400 000 осіб, з яких 100 000 були європейці та креоли, 70 000 африканці, 100 000 метиси, 60 000 самбо і 70 000 мулати.
У 1795—1808 колонією Санто-Домінго володіла Франція, а 1821 року країна проголосила свою незалежність від Іспанії. Ще раніше, 1804 року, після повстання негритянського населення на заході острова постала нова держава Гаїті. 1822 року гаїтянські війська окупували іспаномовну частину острова й панували там протягом 22 років. Окупація посіяла глибоку ворожнечу між гаїтянами (франкомовними неграми) та домініканцями (іспаномовними мулатами). 1844 року Домініканська Республіка врешті стала незалежною.
У ХХ столітті в країні оселилося багато арабів (в основному з Лівану і Сирії), японців, меншою мірою корейців. Вони працюють в сільському господарстві. Китайці, які втікали від комуністичної Народно-визвольної армії Китаю (НВАК) масово прибували до Домініканської Республіки й працювали в шахтах і на будівництві залізниць.
Чисельність, расовий та етнічний склад
Загальна чисельність населення Домініканської Республіки у другій половині 2017 року оцінювалася в 10 189 895 осіб, з яких 9 341 916 домініканці, решта мала іноземне походження.
Більшість домініканців належать до трьох основних расових груп: 73 % до змішаної раси (мулати й метиси), 16 % білі, ще 11 % чорношкірі.
Генетичні дослідження показали що сучасний генотип домініканців є в основному європейським зі значним субстратом корінного та африканського населення, він містить близько 60 % генів європейців, 30 % африканців і 10 % корінних американців. Європейці та корінні американці переважають в північно-центральному регіоні (Сібао), в той час як африканці — на південно-східній рівнині й у більшості прибережних районів. Останнім часом домініканські й пуерториканські дослідники, виявили у складі нинішнього домініканського населення наявність генів, що належать гуанчам — аборигенам Канарських островів. Ці типи генів були також виявлені у населення Пуерто-Рико.Estudio del genoma Taíno y Guanche
У другій половині 2017 року уряд Домініканської Республіки провів дослідження структури іноземного населення країни. Найбільшу групу становили гаїтяни 751 080 осіб або 88,6 % від загальної чисельності цієї категорії населення 847 979 осіб. 497 825 із них були народжені в Гаїті, 171 859 гаїтян народилися в Домініканській Республіці, ще 81 590 були домініканцями, що мали гаїтянських батьків. Серед інших громадян іноземного походження 25 872 особи були вихідцями з Венесуели, 10 016 осіб — із США, 7 592 особи — з Іспанії, 3 713 осіб — з Італії, 3 069 осіб — з Китаю, 2 642 особи — з Колумбії, 2 356 осіб — з Пуерто-Рико і 2 024 особи — з Куби.
Динаміку змін чисельності іноземців у Домініканській Республіці можна зрозуміти, порівнявши ці дані з попередніми. За переписом 2010 року було зареєстровано 311 969 гаїтян, 24 457 американців, 6 691 іспанець, 5 763 пуерториканці і 5 132 венесуельці. У 2012 році в країні було 458 233 гаїтяни; 13 514 американців, 6 720 іспанців, 4 416 пуерториканців, 4 040 італійців, 3 643 китайці, 3 599 французів, 3 434 венесуельців, 3 145 кубинців, 2 738 колумбійців, 1 792 німці та інші.Primera Encuesta Nacional de Inmigrantes (ENI-2012) (in Spanish). Santo Domingo: Instituto Nacional de Estadística (former 'Oficina Nacional de Estadística') & United Nations Population Fund. p. 63. 2012.
У країні мешкають нащадки іммігрантів, які прибули з інших островів Карибського басейну: Сент-Кітс і Невіс, Домініка, Антигуа, Сент-Вінсент, Монтсеррат, Тортола, Санта-Крус, Сент-Томас, Мартиніка і Гваделупа. Вони працювали на плантаціях цукрової тростини та селилися в основному в містах Сан-Педро-де-Макоріс і Пуерто-Плата. Зростає число пуерториканських іммігрантів в околицях Санто-Домінго.
Вихідці із Східної Азії (етнічні китайці і японці) розселені по всій країні. Нинішня китайська діаспора становить 50 000 осіб. В останній час швидкими темпами зростає арабська громада, в основному ліванці, сирійці і палестинці.
По всій країні налічується близько 100 євреїв. Єврейське населення складається із сефардів, які були вигнані з Іспанії і Середземномор'я в 1492 і 1497 роках, у поєднанні з іншими міграціями з 1700-х років і під час Другої світової війни, коли 800 єврейських біженців перебралися в Домініканську Республіку. Багато їх нащадків компактно проживають в місті Сосуа, в той час як інші розселені по всій країні.
Еміграція
Домініканська еміграція до США тривала протягом століть. Дослідження інституту домініканських досліджень Міського університету Нью-Йорка задокументували близько 5000 домініканських емігрантів, які прибули до США через острів Елліс у період між 1892 і 1924 роками.
Першою зареєстрованою людиною домініканського походження, що переселилася до Сполучених Штатів, був матрос Хуан Родрігес. Він прибув до Мангеттена в 1613 році із Санто-Домінго й став першою людиною, що провела тривалий час на цьому острові й не була корінним американцем. Він також став першим домініканцем і водночас першим латиноамериканцем, а також першою людиною з європейським (зокрема, португальським) і африканським корінням, що поселилася в Нью-Йорку.
У другій половині ХХ століття мали місце три значні хвилі імміграції до США. Перша хвиля стартувала в 1961 році й була пов'язана із вбивством військового диктатора країни генерала Рафаеля Трухільйо, організованим групою високопоставлених заколотників, за сприяння ЦРУ. Після смерті диктатора страх помсти з боку прихильників Трухільйо й політична невизначеність у країні стимулювали відтік населення з острова. 1965 року США розпочали військову окупацію Домініканської Республіки. Водночас були пом'якшені умови отриманням домініканцями американських віз.International Migration in the Dominican Republic ; Thomas K. Morrison, Richard Sinkin; International Migration Review, Vol. 16, No. 4, Special Issue: International Migration and Development (Winter, 1982), pp. 819—836; З 1966 по 1978 рік еміграція з країни продовжувалась. Вона була зумовлена високим рівнем безробіття та політичними репресіями в Домініканській Республіці. На той час домініканці першої хвилі іммігрантів до США створили мережу, яка сприяла прибуттю нових груп мігрантів з острова. На початку 1980-х років безробіття, інфляція і зростання вартості долара спонукали третю й найбільшу хвилю еміграції острівної нації. Цього разу основну масу мігрантів становили представники незаможних верств населення. Сьогодні еміграція з Домініканської Республіки залишається високою, переселенцям надають допомогу соціальні мережі, вже створені домініканськими громадами в США.
Крім Сполучених Штатів, значне число домініканців також переселилося до Іспанії й Пуерто-Рико.
Мова Офіційною мовою Домініканської Республіки є іспанська. Поширений її місцевий домініканський варіант (); він схожий з канарським діалектом іспанської, а також містить багато запозичень з аравакських мов. Багато місцевих назв і слів використовується в повсякденному спілкуванні, а також у назвах багатьох товарів, що експортуються з Домініканської Республіки.
Частина населення говорять іншими мовами: англійською, французькою, німецькою, італійською, китайською.
Населення гаїтянського походження говорить гаїтянською креольською мовою. На півострові Самана існує громада, що налічує близько 8000 носіїв англійської мови. Вони є нащадками афро-американців, колишніх рабів, що прибули в Домініканську Республіку в XIX столітті.