Розпад СРСР 1991 року спричинив відновлення національної свідомості та патріотичного духу в колишній Чечено-Інгушській АРСР, що призвело до проголошення незалежності держави Чеченська Республіка Ічкерія.
За наказом Єльцина Росія провела Першу російсько-чеченську війну проти незалежної держави Чеченська Республіка Ічкерія
За наказом Путіна провела Другу російсько-чеченську війну проти незалежної держави Чеченська Республіка Ічкерія
Росіянами був організований масштабний Геноцид чеченців в якому загинуло близько 300,000 цивільних осіб. див Геноцид чеченців#Кінець XX - початок XXI століття
21 квітня 1996 російським ракетним ударом був убитий перший демократично обраний Президент Чеченської Республіки Ічкерія Джохар Дудаєв. Наказ про вбивство Джохара Дудаєва віддав особисто президент Російської Федерації Борис Єльцин. див Джохар Дудаєв#Вбивство
13 лютого 2004 російським спецпідрозділом ФСБ Росії був убитий в. о. Президента Чеченської Республіки Ічкерія Зелімхан Яндарбієв див Зелімхан Яндарбієв#Загибель
8 березня 2005 року спецпідрозділом ФСБ Росії був убитий другий демократично обраний Президент Чеченської Республіки Ічкерія Масхадов Аслан див Масхадов Аслан Алієвич#Друга російсько-чеченська війна
Унаслідок геноциду та поразки в Другій російсько-чеченській війні Чечня була окупована Росією.
Дореволюційний період Поява російських колонізаторів на Північному Кавказі (гребенських козаків) відноситься до XVI століття. По берегах Терека і Сунжа виникають козачі станиці, в 1577 засноване Терське козацьке військо. Терський острог, побудований в 1567 році, став першим укріпленим пунктом в цьому регіоні. У цей же період чеченці починають повертатися на Чеченську рівнину з гірських районів, куди вони були витіснені Тимуровскою навалою XIV століття.
Гребенські козаки почали сутички із чеченцями, які вважали території за р. Терек своїми землями. В ході сутичок козаки закликали на допомогу Російську армію і здійснювали відповідні спустошливі рейди на чеченські аули. Тим не менше в XVI—XVII століттях відбувався певний культурний обмін між козаками і чеченцями: між ними розвивалася торгівля, козаки запозичали у чеченців одяг та озброєння; у свою чергу, чеченці переймали у козаків деякі елементи господарського устроюКудрявцев А. В.Чеченці у повстаннях і війнах XVIII-XIX століть // Вісник Євразії. 1999. № 1..
Перші окупаційні походи російських військ у чеченські землі відносяться до часів Петра I. Ці походи, вписуючись в загальну стратегію окупації Кавказу Російською Імперією переслідували, мету приєднання Чечні до Росії.
З 1721 по 1783 рік каральні експедиції російських військ до Чечні стають систематичними — в покарання за вихід з покори так званим чеченським власникам — кабардинським і кумикським князям, від яких номінально залежали деякі чеченські товариства і які користувалися російським заступництвом. В походах, крім регулярних військ, беруть участь козаки, а також дружини, сформовані з упокорених народів — калмиків, кабардинців, ногайців. Експедиції супроводжуються спаленням аулів і приведенням їх жителів в особі родових старійшин до присяги на підданство Росії. З найбільш впливових сімей беруться заручники — аманати, які утримували у російських фортецях. Жорстокість військ породжувала у місцевого населення відповідний опір і бажання помсти, так що через якийсь час ситуація повторювалася..
Починаючи з другої половини XVIII століття російська влада робить нові кроки для зміцнення своїх позицій на Північному Кавказі і підкорення північнокавказьких народів. Початок було покладено військовою колонізацією — переселенням волзьких і донських козаків на p. Кубань та Терек. Російське командування будувало козацькі станиці і поселення на рівнинних землях, а в передгір'ях споруджувало військові фортеці. Заснувавши фортецю Моздок (1763 рік) російське командування приступило до створення лівого флангу Кавказької укріпленої лінії, стали закладатися нові фортеці. У 1769 році за указом Катерини II на Терек були переведені волзькі козаки, які розселилися між фортецею Моздок і гребенськими містечками, в станицях Галюгаївскій, Наурскій, Іщорскій, Мекенскій і Калинівській. Таким чином Терська лінія була значно посилена.
Кавказька війна У 1806 році Грузія була окупована Росією. Прагнучи забезпечити надійне та безпечне повідомлення з новими закавказькими територіями, Росія намагається окупувати гірські регіони Північного Кавказу.
Найбільш запеклі військові дії відбувалися в періоди з 1786‑1791 і 1817‑1864 роках. Основні райони військових дій — Західний (Адигея) і Північно-Східний (Чечня, Дагестан) Кавказ.
Шляхом геноциду Росія змогла придушити збройний опір горців, певна частина місцевого населення була примусово виселена в Туреччину і на Близький Схід, а на Кавказі встановився відносне затишшя та окупаційна влада московитів.
У 1860 році за указом московського царя Олександра II територія сучасних Чечні та Інгушетії була інтегрована до новоствореної Терскої області (Чеченський, Ічкерійський, Інгушський і Нагорний округи).
Радянський період Після Жовтневого перевороту козаки виступили проти Радянської влади. Багато з тих, хто пройшов через Громадянську війну, незабаром були виселені разом із родинами на північ. Багато станиць спорожніли. Колективізація розчарувала місцеве населення у радянській владі, після чого почалися масові повстання в Чечні. У 1930-ті роки НКВД провів низку спецоперацій проти чеченського етнічного населення - черговий геноцид.
У березні 1920 декретом Всеросійського ЦВК Терська область була розформована, а Чеченський (об'єднаний з Ічкерійським) і Інгушський (об'єднаний з Нагорним) округи стали самостійними територіальними утвореннями.
20 січня 1921 при утворенні Горської АРСР до її складу увійшли Чечня і Інгушетія (поряд з Карачаєво-Черкесією, Кабардино-Балкарією і Північною Осетією).
30 листопада 1922 з Горської АРСР була виділена Чеченська автономна область, а 7 листопада 1924 року Горська АРСР була ліквідована.
15 січня 1934 року Чечня і Інгушетія були об'єднані в Чечено-Інгушську автономну область, яка 5 грудня 1936 року була перетворена в Чечено-Інгушську АРСР.
У 1956 році Наурський і Шелковский райони Ставропольського краю були відновлені у складі Чечні Н. С. Хрущовим.
Депортація чеченців під час Другої світової війни 31 січня 1944 р. у ході Великої Вітчизняної війни Державний комітет оборони СРСР ухвалив рішення про примусове переселення всіх чеченців і інгушів в Киргизьку і Казахську РСР із Чечено-Інгушській АРСР. Масова депортація була проведена військами НКВС під особистим керівництвом К. П. Берії. Починаючи з 23 лютого 1944 року, за кілька тижнів в цілому було виселено більше 650 000 людей. Історик Н. Ф. Бугай вказує, що не менше 144 тис. (близько 24%) з них загинули в процесі депортації і протягом перших чотирьох років перебування на засланніБугай Н. Ф. Правда про депортацію чеченського і інгушського народів // Питання історії. 1990. № 7. С. 32-44.). Ці цифри не враховують підвищену смертність серед висланих в наступні роки, а також більш довгострокові демографічні наслідки. У Киргизію і Казахстан змушені були пізніше попрямувати і чеченці і інгуші, які на момент депортації перебували на фронті.
Чечено-Інгушська АРСР була офіційно ліквідована, і на її колишній території був спочатку створений Грозненський округ, який потім був перетворений в Грозненському область (у складі Ставропольського краю), а частина території колишньої республіки була передана до складу Грузинської РСР, Дагестанської і Північно-Осетинської АРСР. Зокрема, Інгушетія стала частиною Північно-Осетинської АРСР (Назранський і Малгобекський райони). За цим пішли перейменування районів і районних центрів, переселення спорожнілих гірських аулів, та подальша радянізація та русифікація районів.
Відновлення ЧІАРСР 11 лютого 1957 Чечено-Інгушська АРСР була відновлена, але в дещо інших кордонах; Приміський район і частина Малгобекського і Джейрахського району залишилися в Північній Осетії. В якості «компенсації» та з метою створення міжетнічних провокацій у склад ЧІАРСР були передані два козацьких райони Ставропольського краю — Наурський і Шелковський, які були історично чеченськими та інгушськими землями, але спорожніли після років геноцидів та війн.
Поверення корінного населення загострило обстановку в регіоні. В 1958 році в Грозному відбулися провокації та заворушення на національному ґрунті, тривали сутички між органами КДБ і етнічними чеченцями. Режим надзвичайного стану в ЧІАРСР був скасований лише в 1976 році.
Відновлення національно-визвольного руху під час СРСР Боротьба за незалежність Чечні від Росії, загострилася, як майже всі інші національно-визвольні рухи на територіях, окупованих СРСР, у другій половині 1980-х років, з початком перебудови. Республіка Чечня є стратегічно важливою точкою контролю Північного Кавказу, також там присутній власний нафтовидобуток та розвинуте традиційне сільське господарство. Промисловість (нафтопереробка) працювала на нафті із Азербайджану і Західному Сибіру. Після років окупації СРСР стан економіки був не в найкращому стані, тому чеченцям, як повернулися із заслання наприкінці 1950-х робочих місць не вистачало, і доводилося існувати на доходи від натурального господарства і відхожих промислів — робота на Півночі (звідси великі чеченські громади в Тюменської області) та стихійні будівельні бригади.
Національно-визвольний рух отримав масову підтримку, особливо серед тих чеченців, які в попередні десятиліття Радянської окупаційної влади та Російської імперської окупації не ввійшли в «русифікований зденаціоналізований радянський народ». Традиційно чеченці жили власним патріархальної життям. Оскільки чеченська місцева номенклатура була під гнітом багаторічного тиску, тому яскраві лідери націонал-визвольного руху з'явилися серед тих, хто зробив кар'єру поза Чечено-Інгушетєю.
Серед них були такі, як Зелімхан Яндарбієв, діяч Спілки письменників, поет «робочих» — типова особистість для національних рухів того часу. Яндарбієв переконав у необхідності повернутися на батьківщину і очолити національний рух єдиного в Радянській Армії етнічного чеченця-генерала Джохара Дудаєва, який командував в Тарту (Естонія) дивізією стратегічних бомбардувальників.
Серед молодих активістів національного руху були і ті, хто здобув освіту в Москві, познайомившись тут з самвидавом (у тому числі з книгами відомого чеченця-радянолога А. Авторханова), але не встиг влитися в місцеву номенклатуру. Зрозуміло, згадали про Кавказької війни XIX століття, про депортації 1944 р. і 13 роках у Казахстані.
27 листопада 1990 була заявлена ідея відновлення чеченської держави «Нохчі-Чо» і виходу як із її складу Росії, так і з СРСР. Верховна Рада Чечено-Інгушської АРСР, обрана у березні 1990, прийняла Декларацію про державний суверенітет Чечено-Інгушської Республіки.
На початку 1991 чечено-інгушське керівництво відмовилося проводити на своїй території референдум про цілісність СРСР, ініційований Михайлом Горбачовим. Це було ще задовго до появи генерала Дудаєва на політичній сцені, коли республікою керував Доку Завгаев. Відмова мотивувалася тим, що Північна Осетія відмовлялася повернути інгушам Приміський район — територію, на якій інгуші проживали в колишніх козацьких станицях і яка була після 1944 передана до складу Північної Осетії, хоча спочатку ці землі належали інгушам.
8 червня 1991 року з ініціативи Джохара Дудаєва в Грозний зібралася частина делегатів Першого чеченського національного з'їзду, яка проголосила себе Загальнонаціональним конгресу чеченського народу (ОКЧН)Чеченська республіка Ічкерія. Загальний огляд // IGPI.RU. Слідом за цим була проголошена Чеченська Республіка (Нохчі-чо), а керівники Верховної Ради республіки були оголошені «узурпаторами».
Проголошення незалежності У липні 1991 р. другий з'їзд ОКЧН заявляє, що Чеченська Республіка (Нохчі-Чо) не входить до складу РРФСР і СРСР.