Фізичний інститут імені П. М. Лебедєва РАН (до 1991 року — АН СРСР) — один з найбільших і найстаріших науково-дослідних центрів Росії. Його наукова тематика охоплює практично всі основні напрямки фізики. Інститут складається з шести відділень, прирівняних за основними напрямками до .
Історія Заснована у XVIII столітті в рамках Академії наук Кафедра фізики в Санкт-Петербурзі була єдиним центром розвитку російської фізики. Кафедра мала добре обладнаний Фізичний кабінет, з яким були пов'язані всі основні експериментальні дослідження, які проводилися тоді в Академії. Одночасно Фізичний кабінет служив базою для читання перших в Росії курсів фізики. Роком заснування Фізичного кабінету прийнято вважати 1724 — рік заснування Академії наук, але його історія почалася раніше. Матеріальною основою Кабінету послужили зібрані в Кунсткамері до моменту її відкриття в 1714 році різні фізичні прилади, машини та інструменти, пошук і придбання яких проводилися за вказівкою Петра I після його поїздки в Європу. Поповнювалася Кунсткамера також приладами, виготовленими вітчизняними майстрами.
Починаючи з 1741 року, у Фізичному кабінеті проводив досліди М. В. Ломоносов. У своїх публічних лекціях з фізики він також спирався на Фізичний кабінет. В 1747 році в Кунсткамері була пожежа, під час якої значно постраждав і Фізичний кабінет, але вже на початку 1748 року Кабінетові було надано додаткове приміщення. Завдяки зусиллям директора і підтримки Ломоносова на початку 1750-х років Фізичний кабінет став першим у Росії центром досліджень з експериментальної фізики та координатором роботи навчально-педагогічних установ.
Після занепаду Кабінету наприкінці XVIII століття нову сторінку в його історії відкрив . Прийнявши керівництво, він з великою енергією взявся за реорганізацію Кабінету і добився в 1828 році його переведення з Кунсткамери в Головну будівлю Академії, де Фізичний кабінет (який згодом отримав статус Фізичної лабораторії, а потім перетворився на інститут) містився до переведення Академії наук з Санкт-Петербурга до Москви в 1934 році.
На початку 1894 року завідування Фізичним кабінетом було доручено відомому сейсмологу Б. Б. Голіцину. До часу його приходу в Кабінет там вже ніхто не працював. Голіцин привів Кабінет до ладу, поповнив його приладами. Під керівництвом цього вченого в 1912 році Кабінет перетворився на Фізичну лабораторію, яка проіснувала до 1921 року.
Після революції У період після Жовтневої революції Лабораторія переживала не кращі часи, поки в 1921 році вона не об'єдналася з Математичним кабінетом Академії наук в єдиний фізико-математичний інститут. Його директором став академік В. А. Стєклов. Інститут складався з трьох відділів: фізичного, математичного та сейсмічного (у 1928 році він був виділений в самостійний інститут). У 1932 році директором фізичного відділу став академік С. І. Вавілов.
Офіційною датою створення Фізичного інституту Академії наук СРСР вважається 28 квітня 1934 року, коли загальні збори Академії наук СРСР прийняли постанову про поділ Фізико-математичного інституту на два інститути: Математичний і Фізичний. Влітку 1934 року обидва інституту разом з Академією наук переїхали до Москви, зайнявши будівлю на Міуській площі, побудовану ще в 1912-1916 роках на пожертви Лідії Олексіївни Шанявської для побудови Фізичного інституту, який повинен був очолити Петро Миколайович Лебедєв. 18 грудня 1934 року Фізичного інституту було присвоєно ім'я П. М. Лебедєва.
Трансформація Фізичного відділу Фізико-математичного інституту у Фізичний інститут Академії наук символізувало з'єднання старої петербурзької академічної фізики з більш молодою московською університетською. Чималу роль в цьому зіграла і дружба Б. Б. Голіцина і П. М. Лебедєва, яка зародилася ще в дні їх навчання у Страсбурзькому університеті і тривала аж до смерті П. М. Лебедєва. Таким чином, новий Фізичний інститут об'єднав в собі традиції голіцинської і лебедєвської наукових шкіл. Очолив Фізичний інститут С. І. Вавілов — учень (асистента і найближчого помічника П. М. Лебедєва).
Хоча спеціальністю С. І. Вавілова була фізична оптика, коло його наукових інтересів був значно ширше. Зокрема, він усвідомлював важливість фізики атомного ядра, яка швидко розвивалася в той час, і необхідність підтримки «нової фізики», яка виникла на початку XX століття — теорії відносності і квантової механіки. Він також добре розумів, що для сучасної фізики теорія не менш важлива, ніж експеримент, і що ці дві частини фізичної науки нерозривно пов'язані між собою. С. І. Вавілов поставив на меті створити «поліфізичний» інститут, в якому поєднувалися б основні напрями сучасної фізики, які диктуються логікою розвитку науки, і при цьому кожен напрямок очолювалося б першокласним фахівцем.
Незабаром тут з'явилася Лабораторія атомного ядра, яку очолив Д. В. Скобєльцин; Лабораторія фізики коливань під керівництвом Н. Д. Папалексі; Лабораторія фізичної оптики (Г. С. Ландсберг); Лабораторія люмінесценції (С. І. Вавилов); Лабораторія спектрального аналізу (), Лабораторія фізики діелектриків (Б. М. Вул); Лабораторія теоретичної фізики (І. Є. Тамм); Лабораторія акустики (М. М. Андреєв). З 1934 по 1937 рік до складу Інституту входила також Лабораторія поверхневих явищ, якою керував П. О. Ребіндер.
Велика Вітчизняна війна Після початку Великої Вітчизняної війни Фізичний інститут переїхав з Москви в Казань і до своєї реевакуації восени 1943 року розташовувався в приміщенні Фізичного практикуму Казанського університету. Практично вся робота інституту була підпорядкована військовій тематиці. Лабораторія люмінесценції розробила і впровадила у виробництво світятні склади для авіаційних приладів та інфрачервоні біноклі. Лабораторія атомного ядра запропонувала військовій промисловості рентгеноскопічні прилади для контролю клапанів авіаційних двигунів і гамма-товщиноміри для перевірки якості стволів гармат. В Лабораторії діелектриків навчилися готувати високоміцну температурно-стабільну кераміку для радіоконденсаторів і передали її технологію промисловості. Фактично ці роботи заклали основи вітчизняного виробництва керамічних конденсаторів. Знайдені методи металізації паперу також були використані промисловістю для виготовлення паперових конденсаторів.
Акустики ФІАН працювали за завданням Військово-морського флоту на Чорному і Балтійському морях, дистанційно знешкоджуючи безконтактні акустичні міни. Теоретики ФІАН розробили електродинамічну теорію шаруватих магнітних антенних сердечників і теорію поширення радіохвиль вздовж реальної земної поверхні, яка дозволила з високою точністю визначати положення наземних і надводних об'єктів.
Фахівці з коливаннь створили нові типи чутливих літакових антен. Оптична лабораторія передала металургійним, авіаційним і танковим заводам експрес-методи і переносні прилади (стилоскопи) для спектрального аналізу складу сталей і сплавів. Госпіталі отримали новий стереоскопічний прилад для аналізу рентгенівських знімків.
Після повернення ФІАН восени 1943 року до Москви почався перехід від військово-прикладних досліджень до фундаментальних. Регулярно запрацював теоретичний семінар під керівництвом І. Є. Тамма. У 1944 році В. Й. Векслер запропонував, а теоретично обґрунтував так званий принцип автофазування прискорених релятивістських заряджених частинок, який уможливив створення сучасних прискорювачів високих енергій. У той період прискорювальна тематика стала основною «точкою зростання» ФІАН. Були послідовно введені в дію електронні синхротрони і протонний прискорювач, який став моделлю майбутнього Дубнинського синхрофазотрона і пізніше був перетворений на електронний синхротрон. Після цього в ФІАН почалися інтенсивні дослідження фотоядерних і фотомезонних процесів.
Повоєнні роки У повоєнний час були продовжені експерименти з космічними променями — тоді єдиним джерелом частинок дуже високої енергії. Інтерес до подібних досліджень посилився у зв'язку з Радянським атомним проектом. Ще в 1944 році відбулася перша Памірська експедиція, очолена В. Й. Векслером. До 1947 року на Памірі була споруджена високогірна наукова станція ФІАН з вивчення космічних променів. Ці дослідження ознаменувалися видатними результатами — відкриттям ядерно-каскадного процесу, що викликається первинними космічними частинками в атмосфері Землі. У 1946 році під Москвою було засновано Долгопрудненську наукову станцію під керівництвом С. М. Вєрнова для висотного моніторингу космічних променів. За ініціативою С. І. Вавілова, який прагнув зосередити дослідження космічних променів в рамках єдиного інституту, в 1951 році у ФІАН з Інституту фізичних проблем було переведено лабораторію, очолювану А. В. Аліханьяном, яка займалася вивченням складу і спектрів космічного випромінювання на високогірній станції «Арагац» у Вірменії.
У 1946 році теоретики ФІАН В. Л. Гінзбург і В. М. Франк «на кінчику пера» відкрили перехідне випромінювання заряджених частинок, які перетинають межу двох різнорідних середовищ. Передбачене перехідне випромінювання було експериментально виявлено в 1955 році. Надалі це явище активно вивчалася в Лабораторії елементарних часток у ФІАНі з метою створення на його базі детектора для фізики високих енергій.
На початку 1950-х років теоретики І. Є. Тамм, А. Д. Сахаров, В. Л. Гінзбург, , Ю. О. Романов зіграли важливу роль в розробці "ядерного щита" СРСР — термоядерної зброї.
У 1951 році ФІАН переїхав у нову будівлю на Ленінському проспекті, яку він займає і в даний час.
У 1967 році Фізичний інститут був нагороджений орденом Леніна.
Склад і структура Сьогодні колектив інституту нараховує близько 1600 осіб; з них 800 наукових співробітників, серед них 24 члени РАН, близько 200 докторів та більше 400 кандидатів наук. Інститут має філії у Троїцьку, Самарі, Протвіно, в Республіці Казахстан неподалік м. Алмати, радіоастрономічну обсерваторію в місті Пущино і лабораторію в Долгопрудному.
Щорічно науковими співробітниками ФІАН публікується близько 20 монографій, приблизно 1500 статей в російських і закордонних журналах, доповідей на конференціях. За даними на 2008 рік, три фіанівських фізики мають надзвичайно високий індекс цитування за 22 роки: 18640 (В. Л. Гінзбург), 16066 (В. Є. Захаров), 13525 (). При цьому середній індивідуальний індекс цитування авторів ФІАН у 2008 р. на першому місці в Росіїhttp://www.scientific.ru.
Відділи ФІАН
Астрокосмічний центр Відділення квантової радіофізики ім. М. Г. Басова Відділення оптики Відділення теоретичної фізики ім. В. Є. Тамма Відділення фізики твердого тіла Відділення ядерної фізики та астрофізики
Директори
академік С. І. Вавілов (1934—1951). академік Д. В. Скобєльцин (1951—1972). академік М. Г. Басов (1973—1988). академік (1989—1994). академік (1994—2004). академік Г. А. Мєсяц (2004—2015). член-кореспондент РАН (з 2015).
Співробітники інституту — нобелівські лауреати
1958 — академіки П. О. Черенков, І. Є. Тамм, І. М. Франк — «За відкриття і тлумачення ефекту Вавилова — Черенкова»
1964 — академіки М. Г. Басов, О. М. Прохоров — «За фундаментальну роботу в галузі квантової електроніки, яка привела до створення генераторів і підсилювачів, заснованих на лазерно-мазерному принципі»
1975 — академік А. Д. Сахаров — Премія миру «За безстрашну підтримку фундаментальних принципів миру між людьми і за мужню боротьбу зі зловживанням владою і будь-якими формами придушення людської гідності»
2003 — академік В. Л. Гінзбург — «За піонерський внесок у теорію надпровідності і надплинності»
Основні результати досліджень співробітників інституту
Формула Льовшина — Перрена (1925) — Розсіяння Мандельштама — Бріллюена (1926) — Л. І. Мандельштам Закон Вавилова (1927) — С. І. Вавилов Метод Гартрі — Фока (1928—1930) — В. О. Фок і Д. Гартрі Рівні Тамма (1932) — І. Є. Тамм Ефект Вавилова — Черенкова (1934) — С. І. Вавилов, П. О. Черенков Принцип автофазування (1944) — В. Й. Векслер і Е. Макміллан Теорія Гінзбурга — Ландау (1950) — В. Л. Гінзбург і Л. Д. Ландау Ефект Франца — Келдиша (1958) — і
Найбільш значні роботи ФІАН