Куве́йт (), офіційна назва Держа́ва Куве́йт (; Дауля́т ель-Куве́йт) — країна в південно-західній Азії, що межує на північному заході з Іраком, півдні й південному заході з Саудівською Аравією, на сході омивається Перською затокою. Кувейту належать також близько десятка невеликих островів.
Природа
Кувейт розташований у північно-східній частині Аравійського півострова, на південь від нижньої течії річки Шатт-ель-Араб та дельти Тигру й Євфрату. На півночі й заході країна межує з Іраком, на півдні — з Саудівською Аравією, на сході омивається водами Перської затоки. Узбережжя відзначається складчастістю, найбільший вріз — Кувейтська затока, яка глибоко проникає в суходіл і формує природну гавань. До Кувейту належить низка островів, зокрема Бубіян і Варба на північному сході, Файлака в гирлі Кувейтської затоки, а також менші — Куббар, Квару, Умм-аль-Марадим та інші.
Геологічна будова
Територія Кувейту розташована в межах Аравійської платформи, що є частиною давнього Аравійсько-Африканського кратона. Осадовий чохол представлений мезозойськими та кайнозойськими товщами карбонатного, теригенного та евапоритового складу. Нижньокрейдові пісковики та юрсько-крейдові колектори відомі як одні з найбагатших нафтоносних комплексів світу. Вище залягають палеоген-неогенові карбонати та евапорити, що формують характерні гідрогеологічні умови з локальною присутністю розсолів і соленосних прошарків.
Тектонічно регіон є слабодеформованим порівняно з областями орогенезу Ірану; проте м'які купольні структури, слабкі антикліналі й незначні скидові порушення визначили локалізацію нафтогазових горизонтів. Наявність соляних діапірів у ширшому басейні Перської затоки вплинула на геоморфологію й поля напружень, хоча в межах Кувейту рельєф загалом вирівняний. Сейсмічність невисока, але регіон часом відчуває віддалені поштовхи від активних сегментів Загросу.
Рельєф Територія Кувейту належить до Східно-Аравійської берегової рівнини. У рельєфі переважає хвиляста акумулятивно-денудаційна рівнина з дуже малими ухилами в напрямку до моря. Висоти зростають із сходу на захід і південний захід, тренд порушують локальні уступи та вододільні підвищення. На сході територію перетинають глибокі річкові каньйони. Низовинна прибережна смуга рясніє солончаками, які в сезон дощів перетворюються в тимчасові солоні озера — себха.
Найвідомішими формами рельєфу є: 1 — уступ Джал-аз-Зор (асиметрична брівка, що облямовує захід і північ Кувейтської затоки; з нею пов'язані мальовничі краєвиди, виходи щільніших порід і специфічні мікрокліматичні умови); 2 — Ваді-аль-Батін (давній ерозійний жолоб (каньйон) на заході, у районі державного кордону; нині сухе русло (ваді), що наповнюється епізодично під час рідкісних злив); 3 — найвища точка Кувейту в районі височини Мутла (близько 300 м над рівнем моря), що підкреслює загалом рівнинний характер території.
Узбережжя характеризується широкими припливно-відпливними поверхнями, лагунами та себхами — слабо дренованими прибережними рівнинами з високою солоністю, де формуються кірки солей (гіпс, галіт) і відкладення тонких мулів. На внутрішніх рівнинах поширені щебенисті пустелі й локальні ерги (піщані пасма й бархани), проте суцільних високих дюнних морів, як у Сахарі, немає. Вітрова ерозія та дефляція створюють корки та пустельні бруківки, а короткочасні паводки у ваді — алювіальні віяла й розмиви.
Клімат Клімат Кувейту аридний субтропічний пустельний із різко континентальними рисами. Рік чітко ділиться на довге спекотне сухе літо (приблизно з травня до вересня) і коротку відносно прохолодну зиму (грудень—лютий) з перехідними сезонами навесні та восени. Літні максимуми температури часто перевищують +45 °C у внутрішніх районах, прибережні території дещо пом'якшені морем, але відчувають високу вологість. Узимку середні температури коливаються від +10 до +20 °C, інколи можливі короткі хвилі прохолоди з нічними зниженнями до 0 °C.
Річна сума опадів зазвичай становить 100—130 мм, зі значною міжрічною мінливістю. Переважно опади випадають з листопада по квітень у вигляді фронтальних дощів і локальних злив. Літо майже бездощове. Навесні та на початку літа типові шквальні вітри, пилові й піщані бурі, що різко погіршують видимість і якість повітря. Морські бризи впливають на мікроклімат прибережної смуги. Надзвичайно інтенсивне потенційне випаровування зумовлює водний дефіцит протягом усього року. Кліматичні тенденції останніх десятиліть відзначаються зростанням температур, більшою частотою хвиль спеки та тривалих бездощових періодів.
Гідрографія
Постійних річок у Кувейті немає. Гідромережу формують ваді — тимчасові русла, що оживають після рідкісних злив. Головні водойми — прибережні лагуни, затоки та морська акваторія Перської затоки. Важливими гідрологічними елементами є: 1 — Кувейтська затока (напівзакрите мілководне водоймище з солонуватими плямами та різко вираженою припливно-відпливною динамікою); 2 — себхи та солончаки (накопичують тимчасові води під час дощів і швидко висихають, лишаючи соляні кірки); 3 — підземні води (переважно засолені або солонуваті; трапляються горизонти відносно пріснуватих вод у карбонатах та пісковиках кайнозою/мезозою, але їх дебіти невеликі, а вразливість до виснаження та вторгнення морських вод висока).
Найбільше ваді Кувейту — Ваді аль-Батін (довжина понад 100 км), що тягнеться вздовж кордону з Іраком. У сезон дощів тут формується потужний тимчасовий потік, але більшу частину року русло лишається сухим. Інші дрібні ваді — аль-Рауд, аль-Шамія, аль-Хувайліла — мають локальне значення і здебільшого слугують природними дренажними системами. Найбільше тимчасове солоне озеро — себха — Аль-Равдатейн, розташоване на півночі Кувейту; утворюється під час рясних дощів, коли в низині накопичується вода; у сухий сезон вода випаровується, залишаючи солоні відклади; площа водойми змінна й залежить від кількості опадів).
Через обмеженість природних ресурсів прісної води країна покладається на опріснення морської води (теплова дистиляція та зворотний осмос) та повторне використання очищених стоків, а також управління підземними водами з метою зниження солоності та запобігання засоленню ґрунтів.
Морський берег місцями укріплений, присутні намиті території. Острови Куббар, Квару відомі мілководними кораловими ділянками, тоді як Бубіян і Варба характеризуються обширними припливними мілинами та мангровими заростями в поодиноких місцях.
Ландшафти і фізико-географічне районування На території країни під впливом аридного клімату, особливостей рельєфу, морського узбережжя та антропогенного навантаження сформувались ландшафти переважно пустельного типу. Їх можна поділити на кілька підтипів: 1 — піщані пустелі; 2 — глинисто-кам'янисті пустелі; 3 — солончаки; 4 — приморські ландшафти; 5 — антропогенні ландшафти.
За фізико-географічним районуванням світу Кувейт належить до Аравійсько-Месопотамської фізико-географічної країни. З огляду на природні умови та ландшафтну структуру, територію країни можна поділити на 4 фізико-географічні райони, які належать до 2 фізико-географічних областей.
До Пустельної фізико-географічної області належать 2 фізико-географічні райони: Центральний район (піщані пустелі з барханами та дюнними полями; клімат екстрааридний, з середньою температурою літа понад +45 °C, опадів менше 50 мм/рік; рослинність майже відсутня, лише розріджені ефемери навесні; район найбільш схильний до піщаних бур; господарське освоєння мінімальне); Південно-Західний район (плато з виходами вапняків, місцями трапляються невеликі височини; рослинність бідна, представлена чагарниково-ефемерними угрупованнями; поширені ландшафти типу хамад; використовується переважно як екстенсивні пасовища).
До Прибережної низовинної фізико-географічної області належать 2 фізико-географічні райони: Північний район (розташований на кордоні з Іраком; характеризується низовинами, глинисто-піщаними рівнинами, солончаками; рослинність вкрай бідна, галофітна, майже не використовується для кочового скотарства; є нафтогазові родовища); Прибережний район (включає низовинне узбережжя Перської затоки та острови з лагунами, пляжами, кораловими рифами, обмеженими мангровими заростями; центр економічної активності Кувейту — тут зосереджені столиця Кувейт-Сіті, головні порти та промислові об'єкти).
Історія
Місто Ель-Кувейт (столиця країни) було засноване в 1613 році. У XVIII ст. воно було захоплене групою кланів бедуїнського племені аназа, що переселилося до берега Перської затоки з Неджда (попередник Саудівській Аравії) і Катарського півострова. Окремі клани об'єдналися в плем'я Бану-Утуб. Назва племені походить від арабського Атабей іля аш-Шамаль («повернули на північ»). Там вони заснували перше поселення Бану-Халід на південь від гирла Тигра, на чолі якого в 1762 встав перший емір Кувейту Сабах I. Займаючи вигідне положення на березі природної гавані Перської затоки, Бану-Халід став великим портом. Були встановлені торгові маршрути з Алеппо, Багдадом і османськими містами. Основними статтями експорту стали перли, коні, спеції та кава. Торгівля перлами регулювалася великими купцями, серед яких була в тому числі сім'я ас-Сабах.
Незабаром Кувейт став предметом суперечки між британцями та османами. Формально Кувейт перебував під управлінням Османської імперії, проте його економічні зв'язки з сусідніми арабськими Еміратами були набагато розвиненіші, ніж з османськими містами. Невизначений статус Кувейту і його небажання допускати османських чиновників на кувейтську територію призвів до османського військового вторгнення в Кувейт в 1871 році. Вторгнення провалилося, а емір знайшов підтримку з боку Британії. У 1875 році Кувейт був включений у вілаєт Басра — однак османська влада так і залишилася чисто номінальною. Британський вплив у Кувейті було обумовлено комерційною та стратегічною зацікавленістю в ньому Британії, зважаючи на його близькість до Британської Індії.
У 1890-ті р., у зв'язку з британо-німецьким суперництвом на Близькому сході та появою планів будівництва Багдадської залізниці, кінцевим пунктом якої повинен був стати Кувейт, шейхство перетворюється на об'єкт міждержавної боротьби. Велика Британія організувала в травні 1896 державний переворот, під час якого шейх Мухамед був убитий і до влади прийшов шейх Мубарак. У 1897 р. у Кувейті була розміщена британська військово-морська база, що викликало протест з боку Османської імперії, однак на нове вторгнення османи не наважилися.
Британський протекторат 23 січня 1899 року між Кувейтом і Британією був укладений договір, згідно з яким контроль за зовнішньою політикою і безпекою Кувейту переходив до Великої Британії. В обмін на це Британія зобов'язалася утримувати королівську сім'ю. У 1911 емір Кувейту Мубарак ас-Сабах різко підвищив податки на експорт перлів, через що більшість купців перестали торгувати перлами, а потім і всім іншим, через порти Бахрейну. Це викликало в країні економічну кризу, тоді Мубарак приніс публічні вибачення за «помилкову економічну політику» і повернув податки на колишній рівень.
27 жовтня 1913 р. шейх Мубарак підписав зобов'язання про надання Великій Британії монопольних прав на розробку нафти в Кувейті. У 1914 році британський уряд підписав договір, за яким Кувейт вважався «Незалежним князівством під британським протекторатом». Після закінчення Першої світової війни та остаточного розгрому Османської імперії протекторат Британської імперії над Кувейтом отримав міжнародне визнання. У 1920 р. Кувейт вступив у прикордонну війну з державою саудитів. У 20-х рр. торгівля перлами перестала приносити дохід, що було пов'язане з винаходом штучних перлів. Кувейт став однією з найбідніших держав світу, що ще більше посилило його залежність від Британської корони.
1927 р. були остаточно визначені межі Кувейту, що збереглися донині (за винятком саудівсько-кувейтської нейтральної зони).
У 1930-ті роки були відкриті нафтові родовища Кувейту.