Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» — Закон, ухвалений Верховною Радою України 25 квітня 2019 року, що встановлює правові засади функціонування української мови як державної та визначає порядок її обов’язкового застосування в публічних сферах.
Закон ухвалений 278 голосами народних депутатів. Проти голосували — 38, утрималося — 7, не голосували — 25.
Закон підписали спікер парламенту Андрій Парубій і Президент України Петро Порошенко. 16 травня 2019 року закон було опубліковано «Голосом України». Закон набув чинності 16 липня 2019 року — через два місяці з дня його опублікування.
Раніше статус української мови регулював Закон України «Про засади державної мовної політики» (так званий «закон Ківалова-Колесніченка») — цей документ фактично нівелював статус української мови як єдиної державної в Україні. Після Революції гідності його намагалися скасувати, та тодішній спікер парламенту не підписав це рішення Ради, посилаючись на необхідність спочатку розробити новий Закон.
Щоб замінити визнаний неконституційним «закон Ківалова-Колесніченка», був розроблений та ухвалений у першому читанні восени 2018 року законопроєкт 5670-д. У написанні проєкту закону брали участь громадські активісти й експерти.
Нові інституції Закон передбачає створення таких інститутів: Уповноважений із захисту державної мови — стежитиме за дотриманням норм Закону. Цьому чиновнику можна буде подати скаргу на порушення Закону чи ваших прав на вивчення української мови. Офіс Уповноваженого має вивчити та відреагувати на скаргу протягом 10 днів із моменту подання. 27 листопада 2019 року уповноваженою із захисту державної мови стала Тетяна Монахова — громадська активістка та завідувачка кафедри журналістики ЧНУ ім. П. Могили. Національна комісія зі стандартів державної мови — центральний орган виконавчої влади, здійснюватиме опрацювання й утвердження стандартів української мови як державної.
Предмет
Закон забезпечить пріоритетність української мови у понад 30 сферах суспільного життя: зокрема у державному управлінні, ЗМІ, сфері освіти, науки, культури, реклами, послуг. Водночас він є достатньо гнучким щодо застосування інших мов поруч з українською і взагалі ніяк не регулює приватного спілкування.
Через страшенний опір ухваленню Закону з боку проросійських сил у парламенті і суспільстві, а також через популістську критику щодо «радикальності» Закону, низку норм було пом'якшено, а деякі — вилучені: наприклад, Службу мовних інспекторів, Центр української мови, Термінологічний центр української мови. Також статус Національної комісії зі стандартів державної мови дещо понижено, і тепер вона координуватиметься Кабінетом міністрів України через Міносвіти.
Зазнала значних змін також стаття 24 «Державна мова у сфері телебачення і радіомовлення»: 90 % мовлення державною мовою на загальнонаціональних каналах після першого читання були зменшені до 75 %, як у Законі «Про телебачення і радіомовлення».
Важливі положення нового мовного Закону Державний статус української мови є невіддільним елементом конституційного ладу України як унітарної держави (ст. 1, ч. 3). Українська мова як єдина державна мова виконує функції мови міжетнічного спілкування, є гарантією захисту прав людини для кожного українського громадянина незалежно від його етнічного походження, а також є фактором єдності і національної безпеки України (ст. 1, ч. 8). Дія цього Закону не поширюється на сферу приватного спілкування та здійснення релігійних обрядів (ст. 2, ч. 2). Однак, поняття «приватне спілкування» є дуже розмитим і закон не конкретизує рамки поширення даного терміну. Наприклад, якщо особи спілкуються іншою мовою в кав'ярні, на весіллі чи на вулиці між собою — це можливо тлумачити як і приватне, так і публічне спілкування, бо в такому випадку це здійснюється у присутності декількох осіб або невизначеного кола осіб. Закон не встановлює захист права на захист української мови і під час приватного спілкування, а також не встановлює санкції за вимогу вживати іншу мову від співрозмовника у приватному спілкуванні. Держава організовує безкоштовні курси української мови для дорослих та забезпечує можливість вільно опанувати державну мову громадянам України, які не мали такої змоги (ст. 6, част. 3). Статті 9, 10 та 11 визначають надзвичайно широке коло осіб, для яких володіння державною мовою є обов'язковим; вимоги до рівня володіння ними державною мовою і самі рівні. Ніхто не може бути змушений використовувати під час перебування на роботі та виконання обов'язків за трудовим договором іншу мову, ніж українська (ст. 20, ч. 1). Забороняється вимагати знання іншої мови, крім державної під час вступу на роботу. Друковані ЗМІ можуть видаватися іншими, ніж державна, мовами за умови, що одночасно з відповідним накладом видання іноземною мовою видається тираж цього видання державною мовою (ст. 25, ч. 1). У кожному місці розповсюдження друкованих ЗМІ, друковані ЗМІ державною мовою мають становити не менше 50 відсотків назв друкованих ЗМІ, що розповсюджуються в цьому місці (ст. 25, ч. 4). Норми статті 25 не поширюються, зокрема, на видання мовами корінних народів, у тому числі кримськотатарською мовою і на такі видання, як «Kyiv Post», що видається англійською мовою та призначено для іншомовних читачів, які ще не опанували державну мову. Видавець, внесений до Державного реєстру видавців, виробників і розповсюджувачів видавничої продукції, зобов'язаний видавати державною мовою не менше 50 відсотків усіх виданих ним упродовж відповідного календарного року назв книжкових видань (ст. 26, ч. 1). Частка книжкових видань державною мовою у загальній кількості назв книжкових видань, наявних у продажу в кожній книгарні або іншому закладі, що здійснює книгорозповсюдження, має становити не менше 50 відсотків (ст. 26, ч. 2). Новими статтями або з оновленими підходами є ст. 27 «Державна мова у сфері користувацьких інтерфейсів комп'ютерних програм та вебсайтів», ст. 28 «Державна мова у сфері інформації для загального ознайомлення», ст. 29 «Державна мова у сфері публічних заходів». Надзвичайно важливою є ст. 30 «Державна мова у сфері обслуговування споживачів», якою є українська мова. На прохання клієнта його персональне обслуговування може здійснюватися також іншою мовою, прийнятною для сторін (част. 3). Це означає, що перше звернення працівника сфери обслуговування повинне звучати українською, а в разі прохання клієнта він має право, але не зобов'язаний при цьому перейти на іншу мову, і це не буде порушенням у разі якщо перейде. Бо головне — забезпечити поширення державної мови у всіх публічних сферах життя і забезпечити конституційне право громадян одержати послуги українською мовою. У будь-якій іншій державі світу українець також має повне право вимагати такого обслуговування, якщо особа володіє або розуміє державну мову. Для цього спочатку бажано поцікавитися, чи володіє українською мовою особа, до якої громадянин звертається.
Тому в Законі передбачено норми про порядок накладення штрафів на суб'єктів господарювання за порушення Закону щодо застосування державної мови у сфері обслуговування споживачів.
Положення «Мова, прийнятна для сторін» за тим самим принципом використовується і в інших сферах, зокрема, в охороні здоров'я і транспорті.
Окремий розділ Закону присвячений не лише Національній комісії зі стандартів державної мови, але й Уповноваженому із захисту державної мови.
Закон також згідно зі ст. 12 Конституції України, яка наголошує на тому, що Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави, надає можливість здійснювати заходи щодо опанування державної мови представниками української діаспори, а також встановлює обов'язок володіння державною мовою особи, яка претендує на отримання Посвідчення закордонного українця.
Закон у цілому набирає чинності через 2 місяці після публікації, а низка окремих норм відтерміновуються на 6 місяців, 2 роки, 3 роки і навіть на понад 10 років — як, наприклад: «Мовою зовнішнього незалежного оцінювання за результатами здобуття повної середньої освіти та вступних випробувань є державна мова, крім зовнішнього незалежного оцінювання з іноземних мов» (набирає чинності з 1 січня 2030 року).
Історія Ініціативна група почала роботу над законопроєктом у лютому 2016 року. Група розросталася за рахунок правників, мовознавців, громадських активістів, і навесні 2016 вона отримала легальний статус і доручення Міністерства культури. Вже офіційну групу з розробки законопроєкту очолив доктор юридичних наук професор Володимир Василенко, який писав ще перший закон про мови, ухвалений 1989 року.
Група почала роботу не на порожньому місці, а перебрала напрацювання останніх 10 років, після чого група дійшла згоди, що найкращим є текст, написаний ще 2012 року Оксаною Сироїд і Сергієм Головатим. Цей текст вона взяла за основу, але впродовж подальшої, практично щоденної, роботи до кінця 2016 року на його основі був написаний зовсім новий законопроєкт, який у січні 2017 року було зареєстровано понад 30 народними депутатами під № 5670.
У його напрацюванні у групі Василенка брали участь загалом до 20 людей, у тому числі Оксана Заболотна, Тарас Марусик, Максим Кобєлєв, Сергій Оснач, Роман Головенко, Олександр Іванов, Святослав Літинський та інші. Один з учасників — Олексій Курінний — не дожив до дня прийняття проєкту, він трагічно загинув в автокатастрофі.
Розробники законопроєкту і створена групою у січні 2017 року громадська коаліція «Україні — закон про державну мову!» одразу прагнула зробити так, щоб співавторами Закону були депутати різних фракцій, щоб він об'єднував парламент і Україну, а не використовувався для піару якоїсь партії чи окремих політиків. Шлях до цього був непростим. Далеко не всі парламентські сили сприйняли такий підхід, були навмисне зареєстровані кілька інших законопроєктів, які розтягували голоси.
Члени групи зробили все можливе, щоб об'єднати три законопроєкти в один спільний, і у червні 2017 року з'явився Громадський Закон про мову 5670-д, який підписали 76 депутатів на чолі з Миколою Княжицьким — з усіх постмайданних фракцій та позафракційні. У тому числі свої підписи поставили більшість авторів усіх трьох законопроєктів. Більшість, але не всі, тому замість одного проєкту отримали 4. Проте саме об'єднаний комітетський проєкт отримав однозначну підтримку в громадському й експертному середовищі, і водночас, звичайно, став основним об'єктом атаки сил протидії.
4 жовтня 2018 року 261 депутат Верховної Ради проголосував за проєкт Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (№ 5670-д) у першому читанні.
Підготовка «мовного» законопроєкту до другого читання тривала близько чотирьох місяців. За цей час комітет ВР з питань культури та духовності опрацював понад дві тисячі поправок, які надійшли від народних депутатів.
Документом пропонується, зокрема, створити Національну комісію зі стандартів державної мови та запровадити посаду уповноваженого із захисту державної мови.
25 квітня 2019 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» в другому читанні.
Одразу після завершення голосування було подано 4 постанови щодо його скасування, подані проросійськими депутатами Вадимом Новинським, Олександром Вілкулом, Юрієм Бойком та Нестором Шуфричем; до розгляду цих документів у сесійній залі ані спікер парламенту Андрій Парубій, ані Президент Петро Порошенко не могли підписати цей Закон. Розгляд проєктів постанов було заплановано на 14 травня 2019.
11 травня Окружний адміністративний суд міста Києва відмовив у задоволенні заяви громадської організації «Інститут правової політики та соціального захисту імені Ірини Бережної» до спікера Верховної ради України Андрія Парубія про заборону підписувати Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної».