Багалі́й Дмитро́ Іва́нович (, Київ, Київська губернія, Російська імперія — , Харків, Українська РСР, СРСР) — український історик, філософ та громадський діяч. Ректор Імператорського Харківського університету (1906—1910). Один із фундаторів, академік Української Академії Наук (з 1919). Лауреат Уваровської премії (1887).
Біографія Народився в Києві в сім'ї ремісника-лимаря. Його діди і прадіди ще 1766 року ввійшли до київського рибальського цеху. Рано залишився сиротою й виховувався в багатодітній сім'ї своєї тітки по матері. В «Автобіографії» 1927 року Дмитро Багалій докладно описує своє дитинство. Зокрема, згадує, що в багатодітній сім'ї Старицьких жили бурсаки-квартиранти, які розмовляли українською мовою, співали українські пісні. Це знайомство привернуло увагу майбутнього історика до українського побуту, культури та мови, хоча в Києві, де він жив, панувала переважно російська мова.
Успішно навчався у приходській школі (1865—1868 рр.), потім у прогімназії на Подолі (1868—1872 рр.) та у 2-й Київській гімназії (1872—1876 рр.). З усіх вчителів найбільший вплив на нього мали О. О. Русов та Н. С. Тумасов. Вчитель давньогрецької мови прогімназії, відомий в майбутньому статистик та історик, О. О. Русов проводив історичні екскурсії для учнів по Києву. Сам Д. І. Багалій в «Автобіографії» наголошує, що саме завдяки вчителю історії 2-ї Київської гімназії Н. С. Тумасову майбутній академік вирішив навчатися на історико-філологічному факультеті Київського університету. Після закінчення з золотою медаллю 2-ї Київської гімназії у 1876 р. Д. І. Багалій поступив на історичний відділ історико-філологічного факультету університету св. Володимира. У спогадах та в інших розвідках Д. І. Багалій з особливою теплотою згадував про навчання в університеті (1876—1880 рр.), насамперед про свого наукового керівника В. Б. Антоновича. розшуків, археологічних розкопів, археографічної роботи тощо. Поряд з В. Б. Антоновичем значний вплив на формування джерелознавчої та історіографічної культури Д. І. Багалія справили також лекції та семінари В. С. Іконнікова. Д. І. Багалій окремо підкреслює бібліографічну обізнаність В. С. Іконнікова, вплив його спецкурсу з російської історіографії, а пізніше «Опыта русской историографии» на формування своїх наукових інтересів, потім на читання лекцій з історіографії у Харківському університеті З особливо великою повагою та вдячністю історик в «Автобіографії» також згадує професорів І. В. Лучицького та Ф. Я. Фортинського. У грудні 1876 року він узяв участь у студентському виступові проти грубощів викладача латини І. В. Цвєтаєва. Внаслідок цього його з 9 першокурсниками виключили на півроку з університету, тому другий семестр він закінчував у Харкові, з яким через деякий час назавжди пов'яже своє життя. У 1878 році Д. І. Багалій опублікував в «Университетских известиях» першу наукову працю «История Льва Диакона как источник для русской истории». Після успішного закінчення історико-філологічного факультету Київського університету у травні 1880 р. Д. І. Багалій був залишений стипендіатом для підготовки до професорського звання. Захист магістерської дисертації Д. І. Багалія «История Северской земли до пол. XIV столетия» відбувся у Київському університеті 26 вересня 1882 р. Схвальними були рецензії обох опонентів — професорів В. Б. Антоновича (за дореволюційною університетською традицією науковий керівник міг виступити в якості офіційного опонента) та В. С. Іконнікова. Пізніше була опублікована схвальна рецензія іншого учня В. Б. Антоновича П. В. Голубовського. Але рецензія іншого учня В. Б. Антоновича І. А. Лінниченка, в якій містилися переконливі докази широкого запозичення магістром досліджень інших авторів, завдала серйозного удару по репутації молодого вченого. Про прогресивні погляди Дмитра Багалія свідчили його участь у молодіжній організації «Кіш»; вступ у 1880 році до Київської громади; від 1881 року брав участь у роботі Історичного товариства Нестора літописця. Як він зазначав у своїх спогадах:
Після захисту магістерської дисертації Д. І. Багалій у травні наступного року був обраний штатним доцентом кафедри російської історії Харківського університету.
Після введення нового університетського статуту 1884 р. декілька викладачів, в тому числі Д. І. Багалій, були звинувачені у «хохломанстві». Це правильне по суті твердження (Д. І. Багалій — учень лідера громадівського руху професора В. Б. Антоновича, сам член Київської Громади та Кіша) в ті часи могло привести до краху кар'єри. Праці Д. І. Багалія прорецензували за дорученням Міністерства освіти відомі московські та петербурзькі вчені. Рецензенти (К. М. Бестужев-Рюмін, Д. І. Іловайський, Є. Є. Замисловський та Н. О. Попов) формально не знайшли у працях харківського вченого «українофільських тенденцій». Але Д. І. Багалія з штатних доцентів перевели до позаштатних. Ця нелегка ситуація переконала Дмитра Івановича у незахищеності будь-кого від адміністративної сваволі. З цього часу у поведінці та на словах Д. І. Багалій стає все більше обережним та підкреслено аполітичним. Його українофільські симпатії обмежуються виключно культурно-просвітницькою сферою.
Єдиним виходом для вченого з цієї скрутної ситуації був захист докторської дисертації до закінчення двохрічного випробувального терміну перебування на позаштатній посаді приват-доцента університету. Докторська дисертація Д. І. Багалія була надзвичайно насичена новим (в основному архівним) матеріалом, який пізніше неодноразово цитувався іншими дослідниками з повторенням деяких помилок харківського вченого. У дисертації Д. І. Багалій намагався дотримуватися теорії урядової колонізації окраїн Московського царства, але народницькі установки та наведений науковцем джерельний матеріал щодо заселення Слобожанщини в тому числі й біглими селянами фактично коригували цю теорію. Він зазначав, що основну масу переселенців складають селяни, міщани, служилі люди з Правобережної, а також Лівобережної України, насамперед Чернігівщини. Д. І. Багалій, наводячи яскраві приклади захоплення землі старшиною та російськими урядовцями, все ж таки вважав займанщину (Jus primae occupationis — право першого захоплення) головною формою власності на Лівобережній Україні та Слобожанщині у XVII ст.
У липні 1887 р., після захисту докторської дисертації у Московському університеті, Д. І. Багалій був призначений екстраординарним професором Харківського університету. Наказом урядового Сенату по департаменту Герольдії вчений був затверджений у чині колезького радника у липні 1887 р., у червні 1889 р. — у чині статського радника, а у січні 1902 р. — у чині дійсного статського радника. Особисте дворянство Д. І. Багалій одержав після захисту докторської дисертації, спадкове — після нагородження орденом Св. Станіслава 1-го ступеня у січні 1910 року.
4 жовтня 1906 року на засіданні ради університету 41 голосами проти 24 був обраний ректором Харківського університету.
Впродовж 1906, 1910—1914 років Російська академія наук обирала Д. І. Багалія членом Державної Ради тричі (березень-липень 1906, жовтень 1906 — липень 1907, жовтень 1911—1914). Д. І. Багалій завжди брав активну участь у громадському, науковому та культурному житті міста Харкова. Видатний історик був членом правління та головою видавничого комітету Харківського товариства грамотності (1891—1904), членом (з 1889) та головою (1893—1905) правління Харківської громадської бібліотеки (тепер ХДНБ ім. В. Г. Короленка). Визначною є роль Д. І. Багалія у спорудженні нового приміщенні бібліотеки та поповненні її фонду. Вчений неодноразово закликав збирати написані українською мовою книги для Харківської громадської бібліотеки, вважаючи їх більш корисними для освіти простого народу. Науковець з самого початку проживання у Харкові став активним діячем Харківського статистичного комітету та Харківського історико-філологічного товариства (ХІФТ). Відома визначна роль Д. І. Багалія у створенні етнографічного та художнього музеїв у Харкові.
Д. І. Багалій довгий час був завідуючим Харківським історичним архівом (з 1883 р.) при ХІФТ. Зокрема вчений відкрив та організував перевезення до Харкова архіву Полтавського губернського правління (в якому частина справ належала Архіву Малоросійської колегії), приєднав архіви деяких харківських установ, фамільні архіви місцевих громадських та наукових діячів, домігся нового приміщення для архіву.
Крім вищезгаданих наукових інституцій Д. І. Багалій був обраний членом багатьох наукових товариств: з вересня 1887 р. — член Рязанської ученої комісії та дійсний член Тамбовської архівної комісії, з жовтня 1887 р. — почесний член Ростовського музею церковних старожитностей, у 1988 році став співробітником Археологічного інституту у Петербурзі, з червня та листопада (відповідно) 1889 р. — член Орловської та Тамбовської архівних комісій, з лютого 1890 р. — дійсний член Московського архівного товариства, з січня 1891 р. — почесний член Воронезького статистичного комітету, з липня 1897 р. — почесний член Чернігівської ученої архівної комісії, з вересня 1902 р. — дійсний член Катеринославської ученої архівної комісії, з травня 1907 р. — співробітник Московського археологічного інституту в Москві, з жовтня 1910 р. — почесний член Московського Товариства антропології, етнографії й природознавства, з 1924 р. — дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка у Львові та ін.
Вчений брав активну участь у роботі багатьох археологічних з'їздів: Одеському (член вченого комітету, 1884), Ризькому (1896), Ярославському (1887), Другому Київському (1899), Новгородському (1911). Д. І. Багалій був Головою Підготовчого комітету у 1900—1902 роках XII археологічного з'їзду та Головою Наукового комітету XII (1902 р. у Харкові) та XIII (1905 р. у Катеринославі) археологічних з'їздів. Науковець неодноразово виступав на них з науковими доповідями та повідомленнями Д. І. Багалій виступав за вищу жіночу освіту.
Був одним з засновників та лекторів Вищих жіночих курсів трудящих жінок та Вищих медичних курсів у Харкові.
Важливий період у житті Д. І. Багалія пов'язаний з діяльністю на посаді ректора Харківського університету (квітень 1906-листопад 1911 рр.). За дозвіл М. Ф. Сумцову читати лекції українською мовою ректор отримав догану від міністра. Неодноразово він публічно виступав проти заборони викладання українською мовою, за відкриття в Харківському університеті кафедр малоросійської мови та словесності, малоросійської історії. Широко відома його роль у наданні Радою Харківського імп. університету ступеня почесного доктора відомим українознавцям: російської історії М. С. Грушевському (1905), О. Я. Єфименко (1910) та російської словесності І. Я. Франку (1906).
У 1905—1908 роках був активним членом конституційно-демократичної партії, зокрема співробітничав з кадетською газетою «Мир».
Д. І. Багалій був гласним Харківської міської думи (1901—1914), Харківським міським головою (грудень 1914—1917).
У своїй першій промові в якості мера Д. І. Багалій 10 грудня 1914 р. підкреслив:
Все його життя — приклад взаємообумовленого впливу різноманітних видів громадської діяльності та наукової творчості. Невипадково Д. І. Багалій визнавав в «Автобіографії»:
Повалення царизму вчений публічно схвалив. На виборах у міську думу історик був у списках Українського демократичного блоку (УПСФ та інші партії).