Станісла́вчик — село в Україні, у Станіславчицькій сільській громаді Жмеринського району Вінницької області. Станіславчик — одне з поселень Поділля, розташоване на березі річки Мурафи, на відстані 7 км від Жмеринки. Населення Станіславчика становить понад 3000 осіб.

Географія У селі річка Користовецька впадає у річку Тараньку, ліву притоку Мурафи.

Археологічні відомості При розкопках у Станіславчику археологи знайшли глиняні прясла для веретен ткацького кустарного промислу. Це свідчить, що поселення наших предків сягає у сиву давнину так званої трипільської культури. Археологи виявили також, що житло трипільців нагадувало копію української хати. Трипільська культура — одне з найяскравіших явищ первісної історії Європи. Станіславчик — селище з великою історією. Перше поселення, як стверджують дослідники, було засноване у так званому білому полі, що знаходиться у польовому урочищі на сході від нинішнього Станіславчика. Його жителі займались гончарством, а також рибальством. Вміли готувати смачну рибну юшку, тому, напевно, за це його назвали поселення Юшків.

Історія

17 століття Село згадується в історичних джерелах XVI ст. під назвою Юшків. Відомо, що Максим Кривоніс 1648 р. проголосив це село сотенним містечком. Пізніше, після його знищення татарами, тут виникає нове поселення — Чачарин (у наш час цю назву має лісове урочище в околицях села). Цікаво, що 1940 р. у Станіславчику знайдено скарб — 5000 польських монет із низькопробного срібла часів правління короля Сигізмунда III Вази (1587—1632).

1 липня 1569 року ВКЛ і Корона Польська у м. Любліні підписали договір про створення єдиної держави. З того часу Чачаринська земля перейшла під польське панування. Власником цієї землі став Станіслав ПотоцькийСудячи з років, син Якуба та його другої дружини Друзяни з Язловецьких; або інформація з датою перейменування помилкова, воно сталось за Станіслава Щенсного.. Поселення Чачарин на честь свого нового власника одержало назву Станіславув. Безпосередніми господарями на цій землі стали магнати Замойські i Тишкевичі. Сам Станіслав Потоцький у своїй власності мав не тільки Станіславув, а й декілька десятків інших селищ і міст Поділля. З 1613 року жителі Станіславува повинні були уже відробляти панщину 2 дні на тиждень. Був введений також і подимний податок. З кожним роком посилювалося гноблення населення.

У 1629 році власник Станіславова збирав із жителів подимний податок уже з 445 димів. Крім важкої панщини жителі Станіславова працювали над укріпленням оборонних споруд — набіги татар з «Дикого Поля» продовжувались. Утиски коронних панів посилювали боротьбу українського народу за національне і соціальне визволення. З особливою силою вибухнув гнів українського народу під час Визвольної війна 1648—1657 років.

Надзвичайно важливу роль в організації виступів народних мас Поділля влітку 1648 року відіграв знаменитий селянський полковник Максим Кривоніс. Масштаби його діяльності набрали такого розмаху, що перелякана шляхта ставила його на один рівень із Богданом Хмельницьким. Розрізнені загони повстанців необхідно було об'єднати в організоване військо. З метою об'єднання місцевих повстанських загонів на Брацлавщині і очолити їх боротьбу проти польської шляхти, Богдан Хмельницький направив туди свого найближчого помічника Максима Кривоноса. У своїх зверненнях до селян Кривоніс закликав їх до нещадної боротьби з гнобителями. В одному з таких звернень він говорив: «Не слухайте панів, не слухайте урядників, як невільники, а приходьте всі до мене. Ваші батьки не знали ніяких панських законів на оцих политих нашою кров'ю ланах… І ви ніколи не знайдете кращого засобу звільнитись, коли зараз із зброєю в руках не скинете панське ярмо та не здобудете свободи кров'ю своєю… Вставайте, всі разом здобудемо собі свободу зараз, або ніколи», Тисячі й тисячі уярмлених селян пішли до загонів Максима Кривоноса. Станіславов опиняється у зоні частих військових сутичок між польською шляхтою і загонами селянсько-козацьких формувань. У серпні 1648 року Максим Кривоніс зі своїм малочисельним загоном під Станіславовим зустрівся із переважаючими силами шляхтичів. Але військова майстерність та мужність козацько-селянських загонів на чолі з Кривоносом не дали змоги добитися перемоги. Після сутички під Станіславовим загони Максима Кривоноса з новим поповненням з місцевих селян пішли на Шаргород і швидкими та рішучими діями штурмом оволоділи ним. Свідки таких тривожних часів — могили у польовому урвищі Хресна, які в народі й досі називають «Кривоносівськими».

Армія Богдана Хмельницького успішно просувалася на захід і наприкінці вересня 1648 року спинилась під стінами Львова. Наближалась зима. Серед козаків розпочалась епідемія чуми, від неї помер видатний сподвижник Б. Хмельницького Максим Кривоніс. Війна закінчилась Зборівським договором між Богданом Хмельницьким та польським королем Яном Казимиром, укладеним у серпні 1649 року. Цей договір завершив воєнні дії 1649 року, в ході яких козацько-селянське військо завдало нищівних ударів польсько-шляхетській армії. Згідно з договором було визначено кордон між Україною Богдана Хмельницького та Польщею. З реєстрів Запорізького війська 1649 року довідуємося, що прикордонними містами на заході, в яких стояли козацькі застави, були: Овруч, Кам'янобрід, Коростишів, Івця, Борщагівка, Погребище, Прилуки, Вінниця, Браїлів, Станіславів, Пеньківці, Копистирин, Мурафа, Шаргород, Садківці, Чернівці, Стіна, Ямпіль. Західніше цих міст проходив кордон між Польщею і Україною Богдана Хмельницького. Кордон на Поділлі проходив частково річкою Мурафа, а на Волині не доходив до річки Случ. На кордоні стояли сотні Київського, Уманського, Кальницького, Вінницького і Брацлавського полків. Б. Хмельницький розумів, що перемога може бути нетривкою, якщо її не закріпити на місцях.

У 1649—1650 рр. він займається великою державною діяльністю по зміцненню козацької адміністрації, проводить адміністративно-територіальний поділ, підвладної території на полки та сотні. Наприкінці 1649 року спеціальним гетьманським універсалом нарівні з іншими полками і сотнями створюється на державному рівні Брацлавський полк під керівництвом полковника Данила Нечая, до якого увійшла 21 сотня. Станіславов був визначений як сотенне містечко, сотня якого входила до Брацлавського полку. Вся повнота влади у Станіславові належала сотнику. Крім сотника, який обирався козацькою радою, був сотенний осавул, писар, хорунжий, суддя. Сотник мав адміністративну, військову і судову владу. Було введено контроль за фінансовим оподаткуванням населення, охорони торгівлі та ремесла. Селянська громада Станіславова визнала державне керівництво сотенної старшини. Після проголошення сотенним містечком у Станіславові з'явилась згодом ратуша — будинок посеред містечка. Лінії кордону по річці Мурафі захищали полки брацлавського полковника Данила Нечая та уманського полковника Штепи, також в їх районі перебували деякі селянські загони.

Застави на західному кордоні по річці Мурафа виявились надто слабкими. У лютому 1651 року польський гетьман Марцін Калиновський, який стояв з обозом у Кам'янці-Подільському, вирушив до Бару і там зупинився. До Бару прибув брацлавський воєвода С. Лянцкоронський. Данило Нечай мав на меті оволодіти Баром. Для виявлення позиції один одного Лянцкоронський, як начальник землі, посилає до козацького полковника своїх депутатів. Депутати не повернулись: Нечай наказав їх повісити у присутності турецького комісара. М. Калиновський, не допускаючи Нечая до Бару, пішов на випередження. У ніч на 9 лютого 1651 року передові частини польсько-шляхетського війська Калиновського і Лянцкоронського вдерлися на Брацлавщину, напали на прикордонні заслони козацько-селянських полків які стояли на західному кордоні. Вночі 10 лютого 1651 року передові частини жовнірів зупинились у Станіславові. Довідавшись від полоненого козака Станіславувської сотні про перебування Данила Нечая у Красному, вирішили скористатися цим моментом для уточнення добутої у полоненого козака інформації. Опівночі частина коронної армії вирушила зі Станіславува в сторону Красного. Розвідавши про основні сили Нечая, про сторожові загони, їх розташування, польські нападники повернули через Потоки-Жуківці на Станіславув, де зупинилась на тому ж місці. Нечай з 3-тисячним військом перебував у Красному, з кожним днем збільшував його. Він виставив передовий сторожовий пост у Ворошилівці під керівництвом сотника Шпаченка, який в разі небезпеки зобов'язаний був повідомити Нечая. Польське військо стояло у Станіславові. Гетьман М. Калиновський скликав військову раду; звертаючись до присутніх, сказав, що до нас дійшло повідомлення, що «бидло» зібралось у Красному, п'янствують і святкують Масляну, а на нас вони не чекають і не бояться, що ми на них нападем.

Нечай гучно і весело вечеряв зі своєю любасею. Козаки вдались до п'янки та веселощів. Тим часом армія Калиновського і Лянцкоронського загальною чисельністю у 14-15 тисяч жовнірів 20 лютого 1651 року вирушила зі Станіславова. Знаючи, що Шпаченко знаходиться у Ворошилівці з малим загоном, польська коронна армія через Будьки швидко напала на нього, повністю знищила його, що навіть не залишилось ні одного козака, який би повідомив у Красне Нечаю про небезпеку. Була ніч. У Красному ніхто не думав про небезпеку. ку. Тим часом польський передовий загін, який складався із драгун під керівництвом П'ясочинського і ротмістра Корецького, підступили до Красного. Як лев, захищався Нечай. На його очах загинув брат Матвій. Козаки відбивались відчайдушно. Але сили були нерівні. У цьому бою загинув і сам Данило Нечай. Булава й кінь Нечая дістались П'ясочинському. (Н. Костомаров. Богдан Хмельницький, Київ, 1995, с. 293). Після перемоги у Красному польські війська розгромили прикордонні застави в Мурафі, Шаргороді, Чернівцях, пограбували Ямпіль. У Станіславові польські загарбники залишили інший слід. Основна частина польського війська, яка прибула сюди і на деякий час зупинилась, розташувалась в малообжитому районі, зарослому лісовими хащами, відмежованому від містечка річкою та просторим ставом. Тоді цей район почали називати Польщею, або Польщизною. Дещо у зміненому вигляді назва Полуща дійшла до наших днів і нагадує нащадкам про той трагічні неспокійний період. (М. П. Солоненко. Газета «Нові Горизонти», 5 липня 1975 р.).

14 березня 1651 року польний гетьман Марцін Калиновський дістався до Бару й вирішив утримати плацдарм у районі Бар — Браїлів — Станіславов — Хмільник, що прикривав шлях на Кам'янець-Подільський. Так було порушено Зборівський договір і розпочався новий єтап воєнних дій, який з перервами тривав до 1657 року, коронні коругви під проводом Лянцкоронського і Потоцького не раз з'являлись під Шаргородом, Станіславовим, Лучинцем та в інших містах Поділля. Після Переяславської Ради Станіславов залишився під владою Богдана Хмельницького. Кордон, як і раніше, проходив по річці Мурафі. Населені пункти на захід від цієї річки залишились у складі Речі Посполитої. Визвольна війна 1648—1657 років закінчилась для Поділля вкрай невдало. Біля кордону залишились одні руїни. Західне Поділля знову дісталось шляхтичам. Багатий і щедрий край занепав, нагадував руїни. У Станіславові війна залишила п'ять курганів: 4 на полях, а один — біля цвинтаря, це вартова могили-курган, повз яку проходив колись сумнозвісний Кучманський шлях.

18-19 століття