Куни́че — село в Україні, у Крижопільській селищній громаді Тульчинського району Вінницької області. У межах селищної громади належить до Соколівського старостинського округу. До 2020 року входило до складу Крижопільського району Вінницької області та підпорядковувалося Куницькій сільській раді. За даними на 2024 рік, населення села становило 415 жителів.
Перша письмова згадка про Куниче датується 1392 роком. У XVI—XVII століттях Куниче мало статус міста (містечка) й у різний час належало шляхетським родинам Куницьких, Копієвських, Пісочинських, Калиновських і Конецпольських. У місті існував укріплений замок (замочок). У період Хмельниччини Куниче входило до Тиманівської сотні Брацлавського полку Війська Запорозького. У 1674 році місто було захоплене та зруйноване кримським військом під час походу Мехмеда IV до Умані. За переказом, містяни, які залишилися живими, почали селитись на південний схід від міста й поклали початок теперішньому селу.
У XIX та на початку XX століття Куниче перебувало в складі Савинецької волості Брацлавського повіту Подільської губернії Російської імперії й у власності спочатку родини Потоцьких, а з 1842 року — Бжозовських. В Українській РСР Куниче було включено до Крижопільського району, який входив спочатку до Тульчинської округи (1923—1930) та згодом до Вінницької області (з 1932 року). Під час Другої світової війни Куниче входило до румунської зони окупації з тимчасовою румунською цивільною управою — губернаторства Трансністрія (1941—1944).
Географія
Розташування
Куниче розташоване в північній частині колишнього Крижопільського району Вінницької області, у межах південної частини Волино-Подільської височини. Межує із селами Шарапанівка (на заході), Соколівка (на півдні), Китайгород (на сході) та Ілляшівка (на півночі). Площа населеного пункту станом на 2024 рік становила 3,42 км² (342 га).
За даними на 1972 рік, Куниче було розташоване за 25 км від районного центру та залізничної станції Крижопіль. За даними на 1905 рік, Куниче знаходилося за 49 верст від повітового міста Брацлав і за 7 верст від волосного правління в Савинцях; найближча поштова станція була у Верхівці (за 14 верст), земська станція — у Тростянці (за 19 верст), залізнична станція — у Вапнярці (за 15 верст).
Через село протікає річка Бережанка або Берладинка, притока Дохни. Станом на 1901 рік Куниче описувалося як село, розташоване по обох берегах річки Дохни, притоки Південного Бугу, у горбистій місцевості зі сприятливим кліматом і ґрунтами, зручними для заняття хліборобством.
Природні умови
Місцевість хвилясто-горбиста. На кристалічних масивах залягають осадові породи, зокрема пористі, або суглинки. Ґрунти переважно сірі, світло-сірі та суглинкові. Клімат помірно континентальний. Середня температура липня становить від +20 до +23 °C, січня — від −4 до −8 °C. Зими м'які з частими коливаннями температур. Переважають західні та південно-західні вітри, що приносять вологу. Річна норма опадів — близько 450 мм.
Куниче розташоване в підзоні лісостепу. Клімат і ґрунти сприяють розвитку сільського господарства — вирощуванню зернових (пшениця, кукурудза), технічних (цукровий буряк, соняшник) та овочевих культур, розведенню садів. Розвинуте також тваринництво (велика рогата худоба, вівці, свині, птахоферма).
Назва
Назва села
Походження назви Куниче невідоме. За однією з версій, назва походить від куниць — тварин, на яких могли полювати місцеві жителі в давнину. Назва «куниця» («куничне») також використовувалася на українських землях в XV—XVI століттях на позначення податків, що сплачувалися первісно в натуральній формі (хутром), а згодом — у грошовій формі. У 2-й половині XVI століття Куниче належало шляхетській родині Куницьких, яка, за однією з версій, отримала від нього прізвище.
Окрім села Куниче, існує чимала кількість українських географічних назв з основою «куни», зокрема літописне місто Куниль у Волинській землі, сучасні населені пункти — Кунів і Кунча в Хмельницькій, Куничі в Івано-Франківській, Куна у Вінницькій, Кунин у Львівській, Кунашівка в Чернігівській, Куньє в Харківській областях, річки — Кунка в басейні Південного Бугу та Куннє в басейні Сіверського Дінця.
Мікротопоніми
Деякі мікротопоніми Куничого:
Мармурівка — вулиця, що вела до озера. Бегарівка — вулиця за ставком. Штанина — вулиця, що приєднувалася до Бегарівки. Захарівка — вулиця за ставком, від імені першого поселенця діда Захара.
Адміністративна належність
У результаті адміністративно-територіальної реформи в Україні у 2020 році село Куниче увійшло до Крижопільської селищної громади в складі Тульчинського району Вінницької області. У 2021 році Куниче також увійшло до Соколівського старостинського округу з центром у селі Соколівка, створеного в межах Крижопільської селищної громади.
Історичні дані
Про поселення у XVII столітті:
До 1648 року Куниче було у складі Брацлавського воєводства Польського королівства. У ході Великого повстання 1648 року Куниче увійшло до української держави в складі Тиманівської сотні Брацлавського полку. Тут було створено Куницький курінь (Корничє ). Унаслідок Білоцерківської україно-польської угоди 1651 року Куниче разом з усім Брацлавським полком відійшло до Польського королівства, але 1652 року всі ці землі були знову повернені до складу української держави. Після припинення існування української держави Куниче разом з іншими поселеннями колишнього Брацлавського полку на підставі Журавненської польсько-турецької угоди 1676 року увійшло до складу Турецького цісарства.
Про поселення з XVIII століття:
У Російській імперії станом на 1885—1917 роки Куниче належало до Савинецької волості Брацлавського повіту Подільської губернії. 7 (20) листопада 1917 року, відповідно до Третього Універсалу Української Центральної Ради, увійшло до складу Української Народної Республіки. В Українській СРР Куниче увійшло до Крижопільського району, створеного в 1923 році при встановленні нового адміністративно-територіального поділу Поділля. Крижопільський район з 1923 до 1930 року входив до Тульчинської округи, у червні 1930 року був приєднаний до Вінницької округи, у вересні переведений у пряме підпорядкування Української СРР та з 1932 року включений до складу новоствореної Вінницької області. Під час румунської окупації (1941—1944) Куниче (Cunicie) у складі Крижопільського району (Raionul Crijopol) було включено до Жугастрівського повіту (Județul Jugastru) губернаторства Трансністрія, що знаходилося під тимчасовою румунською цивільною управою. Станом на 1946 рік та в подальший період до 2020 року Куниче залишалося в складі Крижопільського району Вінницької області — спочатку в межах Української РСР, з 1991 року — незалежної України. У цей час Куниче було центром Куницької сільської ради.
Історія
Стародавні поселення
Поблизу села Куниче виявлено 2 поселення епохи бронзи (2-ге тисячоліття до н. е.), 1 слов'янське городище (IX—XI століття) та 2 поселення періоду Київської Русі (Х—ХІІІ століття), що включені до переліку пам'яток археології місцевого значення Вінницької області.
Місто Куниче
Перші згадки
У 1392 році Куниче на Бершаді згадується в грамоті князя Федора Коріятовича як одне з семи сіл Брацлавської волості, переданих у спадкове володіння його слузі Пашку Васневичу. У записі Литовської метрики, що датується 1448 роком, вказується, що за правління короля Казимира IV Куниче (Куничное) було пожалуване Шембору (Шелибору). Від середини XVI століття Куниче в складі так званого Куницького ґрунту разом із Козіми Хребтами (селом Козинці) належало шляхетській родині Куницьких, яка, за однією з версій, й отримала від нього прізвище.
Станом на 1616 рік власником Куничого був Богдан Копієвський (Копіївський), брацлавський скарбник. Після його смерті маєток успадкував його син Миколай, але деякий час фактичною власницею була його мати Анастасія Лесевичівна. У 1620 році проти неї було подано скаргу до вінницького гродського суду, в якій заявлялося про здійснений за її наказом грабіжницький напад підданих із села Куничого на поташний буд Марка Калмановича, розташований на Тимонівському ґрунті (нині село Тиманівка) у верхів'ї річки Тростянець.
У березні 1625 року вінницький і брацлавський староста Адам Калиновський склав екзекуторіальний лист (виконавчий документ) про ув'язання (введення) Олександра Пісочинського у володіння половиною містечка Куниче, що була до того власністю Миколая Копієвського. У червні того ж року Миколай Копієвський подав скаргу до вінницького гродського суду проти Олександра Пісочинського, звинувативши його в організації збройного нападу на свій замочок у Куничому та побиття його самого. У документах згадуються лісові промисли з видобування попелу (виробництва поташу) поблизу Куничого, що належали Пісочинському.
У 1628 році Миколай Копієвський продав Куниче Адамові Калиновському, однак залишався на правах тимчасового державці. Згодом Куниче згадується в подимному реєстрі маєтків Адама Калиновського 1635 року та після його смерті в списку маєтків його брата Мартина Калиновського 1639 року. Право власності на Куниче тривалий час оскаржувалося сестрою Миколая Копієвського Регіною, але в 1642 року вона продала свої права на ці землі Станіславу Конецпольському, який раніше порозумівся із Калиновськими та включив Куниче до своєї брацлавської латифундії.
До 1648 року Куниче перебувало в складі Брацлавського воєводства Польського королівства. На карті Брацлавського воєводства Гійома де Боплана середини XVII століття Куниче позначено як слободу Куниче (Kunicze), поруч також позначено ліс Куниче (Kunicze Las), через який проходив Кучманський шлях, один із так званих татарських торгово-воєнних шляхів, що поєднували Дике Поле з лісостеповою частиною України.
Хмельниччина
У ході Великого повстання 1648 року Куниче увійшло до української держави в складі Тиманівської сотні Брацлавського полку. Тут було створено Куницький курінь (Корничє), отаманом якого 1649 року був Пилип Старий. Унаслідок Білоцерківської україно-польської угоди 1651 року Куниче разом з усім Брацлавським полком відійшло до Польського королівства, але 1652 року всі ці землі були знову повернені до складу української держави.
У січні 1654 року Куниче згадувалося серед 19 міст (містечок) Брацлавського полку, населення яких склало присягу на вірність російському цареві. У реєстрі подимного податку 1664 року Куниче згадано як маєток сандомирського воєводича пана Конецпольського, якому також належали Олександрівка, Соколівка та Верхівка.
Штурм 1674 року
У 1674 році Куниче опинилося в руках заколотників, очолюваних Михайлом Зеленським та брацлавським полковником Павлом Лисицею, котрі виступили проти уряду гетьмана Петра Дорошенка, який змушений був звернутися по допомогу до турецького уряду. Під час походу 1674 року Мехмеда IV до Умані Куниче здобуло кримське військо. Згадки про це лишилися в козацьких літописах Самовидця та Величка, зокрема у «Літописі Самовидця» про це пишеться: «… місто Куниче, в котрім кілька городів зійшлося було, і там турків побито, але поганин не відступив — аж приступом узяли і усіх вистинали».
Спогад про узяття Куничого також лишився в записці очевидця походу з турецького боку Пєтра Татарінова, який свідчив, що Стіну й Куниче «турки взяли приступом, а козаки бились из тех городков, не щадя голов своих. И побито турков под Стеною и под Куничем тысячы з двє и многажды де турки казаков в тех городках уговаривали, чтоб они здались им добровольно… И как де турки те городки приступом взяли, и жителей всех з женами и з детми высекли». Микола Крикун на підставі відомих джерел зазначав, що приписування туркам узяття Куничого було помилковим і Куниче було здобуто саме військом кримського хана Селіма Ґерая.
Після 1674 року