Ро́джер Кіт «Сід» Ба́рретт (; 6 січня 1946 — 7 липня 2006) — британський співак, гітарист, композитор, поет, художник та актор. Найбільш відомий як лідер та засновник англійського гурту Pink Floyd, який згодом змушений був покинути гурт через психічні захворювання, спричинені ускладненнями від прийому важких наркотиків.
Близько 7 років активної творчості як музиканта, за його участі записані 5 синглів, два альбоми разом Pink Floyd та два соло-альбоми, ще до того моменту, як він самоізолювався від громадськості більш ніж на 30 років.
Біографія
Дитинство Роджер Кіт Барретт народився 6 січня 1946 року в будинку № 60 по Ґліссон Роуд (), у відомому британському культурному осередку — Кембриджі в сім'ї середнього класу. Барретт був вже четвертою дитиною у сім'ї. Батько Роджера, Артур Макс Барретт (), був видатним патологоанатомом і разом із своєю жінкою, Вінфред (), усіляко підтримували музичні починання сина. Коли Барретту молодшому було 3 роки, сім'я переїхала на Гілс Роад 183 (). Роджер Кіт здобув своє прізвисько «Сід» () у 14-річному віці, яке мало зв'язок із старим місцевим кембриджським барабанщиком Сідом Барреттом (). Але щоб відрізнятись від свого тезки, він змінив написання на .Mason, Nick. Inside Out: A Personal History of Pink Floyd (Weidenfeld & Nicolson, 2004) ISBN 978-0-297-84387-0. Батько майбутнього засновника Pink Floyd помер від раку 11 грудня 1961 року, менш як за місяць до шістнадцятого дня народження наймолодшого сина. Після смерті чоловіка, Вінфред почала здавати в оренду кімнати квартирантам, у тому числі і майбутньому прем'єр-міністру Японії.. Роджер відвідував Кембриджширську середню школу для хлопчиків (), яка зараз відома як Шестикласовий коледж Гілс Роад () у Кембриджі. Згодом, у 1964 році вступив до Кембервелльської школи мистецтв () в Південному Лондоні, за рік до створення свого першого гурту. За час пре-Pink Floyd періоду він написав пісню «Effervescing Elephant», щоб грати на місцевих вечірках.Bloomberg.com Pink Floyd Founder `Syd' Barrett Dies of Diabetes (Update2) Процитовано 2006-07.The Australian Некролог. Процитовано 2006-07.
Роки з Pink Floyd (1964—1968) Починаючи з 1964 року, гурт, що згодом отримає назву Pink Floyd, пройшов через різноманітні зміни складу і назви: «T-SET», «The Abdabs», «The Screaming Abdabs», «Sigma 6», і «The Meggadeaths». У 1965 до «The Tea Set» (так називався Pink Floyd на той момент) приєднався Роджер Кіт «Сід» Барретт. Коли їм випало грати із гуртом, що мав ту саму назву, Барретт запропонував назватися «The Pink Floyd Sound» (пізніше просто «The Pink Floyd»). Він придумав цю назву, зіставивши імена Пінка Андерсона () і Флойда Консіла (), яких він знав із примітки Пола Олівера () на конверті вінілової платівки Blind Boy Fuller (Philips BBL-7512) 1962 року: "
Спочатку хлопці з Pink Floyd грали кавери на відомі пісні американських ритм 'н' блюз виконавців (так само, як і їх сучасники: The Rolling Stones, The Yardbirds і The Kinks). На 1966 рік вони викарбували свій неповторний стиль виконання імпровізованого рок 'н' роллу. В цьому ж році в Лондоні був відкритий новий рок-концертний майданчик, UFO, який дуже швидко став раєм британської психоделічної музики. Pink Floyd був їх головною приманою, а після декількох виступів у Roundhouse — став найпопулярнішим музичним гуртом у так званій психоделічній сцені «Лондонського підпілля» ().Palacios, Julian. Lost In The Woods: Syd Barrett and the Pink Floyd (Boxtree, 1997) ISBN 0-7522-2328-3.
На кінець 1966 року гурт здобув двох менеджерів: Ендрю Кінґа () і Пітера Дженнера (). Четверо музикантів і двоє менеджерів утворили таким чином «Blackhill Enterprises», шестистороннє ділове підприємство. Цю «команду» згодом підтримав американський еміґрант Джо Бойд (), що хотів зробити собі ім'я одного з найважливіших продюсерів Британської музичної сцени. Бойд продюсував сесії звукозапису гурту в січні 1967 року в студії Sound Techniques, в Челсі, результатом якої став демо-запис синглу «Arnold Layne». Кінґ і Дженнер презентували запис студії EMI, яка була вражена настільки, що запропонувала Pink Floyd контракт на запис цілого альбому. Хлопці погодились. На той час, як вийшов дебютний альбом гурту, сингл «Arnold Layne» вже зайняв 20 позицію у британських синглових чартах (крім ВВС, де Pink Floyd були заборонені), а наступний сингл «See Emily Play» — 6 позицію.
Ці перші два сингли (як і наступний «Apples and Oranges») були написані Сідом Барреттом. Він був головним автором пісень першого, позитивно зустрінутого критиками альбому The Piper at the Gates of Dawn (). Назва альбому була взята із загадкового епізоду про Пана () з казкового оповідання Кеннета Грема () «Вітер у вербах» (). З 11 пісень дебютного альбому Pink Floyd вісім були написані Сідом, а ще дві були написані у співавторстві з ним.[EMI Records Ltd., вставка з альбому «The Piper at the Gates of Dawn»]
Альбом The Piper at the Gates of Dawn записувався з перервами в період січень-липень 1967 року в Студії 2 на Abbey Road Studios. В той самий час, на Abbey Road гурт The Beatles записував платівку Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band у Студії № 1. Коли у серпні з'явився альбом The Piper at the Gates of Dawn, він одразу ж став шлягером на території Великої Британії, посівши 6 позицію у Британському чарті альбомів (у США він був менш популярним). Втім, чим більше приваблював до себе гурт і чим більшою була кількість шанувальників їхньої творчості, тим більший був тиск на Барретта, який сприяв прогресуванню його психічного захворювання.
Поведінка Барретта ставала все більш непередбачуваною, частково внаслідок експериментів із психоделічними наркотиками як ЛСД. Стиль гри соліста гурту ставав все непередбачуванішим навіть для партнерів. Барретт часто просто бойкотував виступи, його довго не могли знайти, а коли він з'являвся то був в «ударі». Багато людей казали, що на концертах Барретт міг просто грати один і той самий акорд або й зовсім не грати. На виступі в Філмор Вест () в Сан Франциско під час виконання «Interstellar Overdrive» Барретт повільно розстроїв свою гітару. Аудиторії, здавалося, сподобалась ця витівка — водночас вона була не в захваті від того, що решта гурту жахнулася від такого.
Вслід за катастрофічним скороченням турне Сполученими Штатами Америки, гурт запросив Девіда Ґілмора (), шкільного друга Роджера, приєднатись до Pink Floyd другим гітаристом, щоб грати за Барретта, який, через його мінливу поведінку, був усунений від виступів. Девід відіграв і відспівав невелику кількість концертів, під час яких Барретт блукав сценою і іноді долучався до гри. Решта гурту згодом просто втомилась від витівок Сіда і в січні 1968 по дорозі на виступ в Університеті Саусгемптона (), гурт вирішив просто не брати із собою Барретта. Вони збирались залишити Сіда в гурті автором пісень (як у The Beach Boys був Браян Вілсон ()), але це в них не вийшло.
Існує багато історій щодо періодичної дивної психічної поведінки — деякі з них, дійсно, мають місце в історії. Зі слів Роджера Вотерса (), один раз, коли Барретт прийшов на свою останню репетицію, він заграв нову пісню «Have You Got It, Yet?». Вона здавалась досить простою, коли Сід вперше заграв її хлопцям з гурту. Але пізніше її стало просто неможливо вивчити: коли гурт репетирував цю пісню, Сід часто змінював аранжування. Він грав її знову із довільними змінами по ходу гри, співаючи «Have you got it yet?» (). Згодом вони усвідомили, що це ніколи до них не «дійде» і що вони просто перенесли натиск Барреттового унікального почуття гумору.DiLorenzo, Kris. «Syd Barrett: Careening Through Life.» Trouser Press February 1978 pp. 26-32
Після того, як в 1968 році світ побачив альбом A Saucerful of Secrets, із Pink Floyd Барретт більше не співпрацював. З пісень, які були написані Сідом, після The Piper at the Gates of Dawn тільки одна («Jugband Blues») ввійшла до другого альбому гурту, одна стала менш ніж успішним синглом («Apples and Oranges»), а дві останні пісні («Scream Thy Last Scream» і «Vegetable Man») ніколи не були офіційно видані. Напевне Барретт проводив певний час сидячи під студією і чекаючи, коли його запросять (він також з'являвся на декількох виступах Pink Floyd і прикро дивився на Ґілмора). Роджер грав на слайд гітарі в «Remember a Day» (яка була записана ще на сесіях звукозапису The Piper at the Gates of Dawn) і брав участь у створенні «Set the Controls for the Heart of the Sun».1993 Guitar World інтерв'ю з Девідом Ґілмором В березні 1968 року було офіційно оголошено про вихід Сіда Баррета зі складу гурту.
Сольний період (1968—1972) Після того, як Баррет залишив Pink Floyd, він залишив і своє публічне життя. Проте, на прохання EMI і Harvest Records, він зробив невелику соло кар'єру, записавши 2 альбоми: The Madcap Laughs і Barrett. Більшість матеріалу, що ввійшли до цих альбомів, датовані найпродуктивнішим періодом в кар'єрі Сіда — кінець 1966 — середина 1967 років. Також вважається, що він написав декілька нових пісень і після того, як покинув Pink Floyd.
Перший альбом, The Madcap Laughs, був записаний у двох окремих сесіях (обидві на Abbey Road Studios): декілька пробних сесій в період травень — червень 1968 року (продюсовані Пітером Дженнером ()) і основна частина альбому в період квітень — липень 1969 року. Запис альбому спочатку був продюсований молодим виконавчим працівником ЕМІ, Малкольмом Джоунсом (), а згодом — Девідом Ґілмором і Роджером Вотерсом. У своїй книзі «Створення The Madcap Laughs» () Малкольм пише: «коли Дейв прийшов до мене і сказав, що Сід хотів, щоб він і Роджер закінчили роботу над платівкою, я поступився.» (). Декілька пісень були перезаписані за участі гурту Soft Machine. Барретт також грав на звукозаписуючих сесіях засновника Soft Machine, Кевіна Оєрса () — його дебютного альбому Joy of a Toy, при тому, що пісня, в якій грав Баретт, «Religious Experience», побачила світ тільки після перевидання платівки у 2003 році.
Другий альбом, Barrett, записувався з меншою регулярністю, ніж перший, сесіями періоду лютий — липень 1970 року. Ця спроба звучала вишуканіше, ніж перший альбом, але Сід, ймовірно, був вже в гіршому стані. Альбом продюсував Девід Ґілмор. Він же був задіяний у грі на бас гітарі, за клавішними був Рік Райт (), а за барабанами — Джеррі Ширлі (), учасник гурту Humble Pie. Незважаючи на численні дати записів його двох соло альбомів, Сід вів невелику музичну діяльність в період з 1968 по 1972 роки поза студією. 24 лютого 1970 він з'явився на радіо BBC у програмі Top Gear Джона Піла (), зігравши п'ять пісень, з яких тільки одна на той час була видана, три будуть включені до альбому Barrett, а одна, «Two of a Kind», буде видана тільки в компіляції The Best of Syd Barrett: Wouldn't You Miss Me? у 2001 році (автором і композитором був Рік Райт). Разом з Барреттом на програму прийшли Девід Ґілмор і Джеррі Ширлі — грали на бас гітарі і ударних, відповідно. Ґілмор і Ширлі акомпонували Барретту на одному-єдиному живому виступі того періоду. Вони грали 6 липня 1970 року в Olympia Exhibition Hall в Лондоні — цей виступ був частиною Фестивалю музики і моди (). Тріо заграло всього чотири пісні, що разом тривали менш ніж півгодини, через погане мікшування і як результат — нерозбірливість вокалу зі сцени. В кінці четвертої пісні Барретт неочікувано, але ввічливо відклав свою гітару і залишив сцену.
Сід з'явився ще один і останній раз на радіо BBC 16 червня 1971 року, виконавши три пісні. Всі три були з останнього альбому Barrett і, ймовірно, транслювались для підтримки його останньої платівки. Після цього в музичній кар'єрі Роджера настала перерва в один рік, незважаючи на вичерпне інтерв'ю Міку Року () з журналу Rolling Stone, в якому йшлося про самого Барретта, його нову 12-струнну гітару, турне Америкою разом із Джимі Гендріксом і його зірваний період музичної діяльності через неможливість знайти когось, хто гарно грає, щоб грати разом.Rock, Mick. «The Madcap Who Named Pink Floyd» Rolling Stone Грудень 1971
Останні роки (1972—2006)
Останні записи