Релігія в СРСР

Релігія в СРСР — положення релігії і конфесійних груп в УРСР і СРСР (1918-1991).

Атеїзм, як світогляд, що заперечує релігію, не будучи формально проголошеним в СРСР елементом державної ідеології, активно підтримувався партійними і державними органами до 1988 року, коли сталася політична та ідеологічна лібералізація режиму, а також святкувалося Тисячоліття хрещення Русі. Відоме висловлювання Леніна про боротьбу з релігією: «Ми повинні боротися з релігією. Це абетка всього матеріалізму й, отже, марксизму. Але марксизм не є матеріалізмом, який зупинився на абетці. Марксизм іде далі. Він каже: треба вміти боротися з релігією, а для цього треба матеріалістично пояснити джерело віри та релігії в мас».

Крім пропаганди атеїзму («науково-матеріалістичного світогляду»), державними органами в 1920-і — 1930-і роки здійснювалися масові арешти і переслідування духовенства і релігійних проповідників. Аж до 1939 року політика ліквідації організованого релігійного життя проводилася в адміністративному порядку органами державної влади, зокрема НКВС, згодом релігійна політика ставала більш диференційованою.

Разом із тим повної ліквідації організованої релігійного життя та офіційної заборони релігії (як, наприклад, це було в Албанії) в СРСР ніколи не було, а в окремі періоди своєї історії керівництво СРСР навіть надавало деяким із конфесій підтримку, переслідуючи свої політичні інтереси.

Періоди

До 1929 року 27 жовтня 1917, II Всеросійським з'їздом Рад Робітничих і солдатських депутатів був прийнятий Декрет про землю, згідно з яким, землі, що належали Церкві, серед інших, переходили «у розпорядження Волосних Земельних Комітетів і повітових Рад сільських депутатів надалі до вирішення Установчими Зборами питання про землі».

Видана 2 листопада 1917 року Радою народних комісарів «Декларація прав народів Росії» проголошувала, серед іншого, «скасування всяких національних і національно-релігійних привілеїв і обмежень».

Згідно з декретом «Про розірвання шлюбу» (16 грудня 1917 р.) і декрету «Про цивільний шлюб, про дітей і про ведення книг актів стану» (18 грудня 1917 р.) шлюб оголошувався приватною справою, а дотримання або недотримання релігійних обрядів більше не впливало на юридичні відносини між подружжям, а також між батьками і дітьми.

Головна в СРСР Комуністична партія з 1919 року відкрито проголошувала своїм завданням сприяти «відмиранню релігійних забобонів».

Одним з перших постанов більшовицького уряду був підготовлений народним комісаром юстиції лівим есером І. З. Штейнбергом і завідувачем відділом законодавчих припущень Михайлом Рейснером декрет РНК Російської Радянської Республіки, прийнятий 20 січня і офіційно опублікований 23 січня 1918 року, про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, яким церква (йшлося переважно про російську Православну церкву, так як тільки вона до того мала статус державного інституту в Російській імперії) була відокремлена від держави і від державної школи, позбавлена ​​прав юридичної особи і власності, а релігія оголошувалася приватною справою громадян. Декрет узаконював прийняття з грудня 1917 року розпорядження і акти, скасовувались функції православної церкви, як державної установи, що користується державним заступництвом.

Прийнята 8 квітня 1929 року в розвиток «Декрету» Постанова ВЦВК і РНК РРФСР про релігійні об'єднання до кінця 1990 року визначала правовий статус останніх в СРСР.

Для втілення в життя Декрету за рішенням РНК РРФСР в квітні 1918 року була створена Міжвідомча комісія при Народному комісаріаті юстицій, в травні того ж року, після розпуску комісії, утворений VIII («ліквідаційний») відділ на чолі з П. А. Красиковим, покликаний ліквідувати адміністративно-управлінські церковні структури (скасований в 1924 році).

У 1918—1920 роки центральне місце в ряді заходів викривального характеру зайняла розгорнута кампанія розтину мощей святих Російської Церкви (постанови Народного комісаріату юстиції від 14 серпня 1919 року про організаційний розтин мощей і від 25 серпня 1920 року, ліквідації мощей у всеросійському масштабі): було розкрито 65 рак з мощами російських святих, в тому числі і особливо шанованих, таких як Серафим Саровський і Сергій Радонезький. Кампанія мала на меті спробу викриття даного культу. Розтини супроводжувалися фото і кінозйомкою, матеріали якої потім використовувалися в агітаційних цілях.

За рішенням ЦВК від 20 липня 1921 року Агітпроп і його національні відділення повинні були приступити до всебічної антирелігійної пропаганди. При підвідділі пропаганди агітпропотділа ЦК для координації антирелігійної боротьби виникла антицерковна комісія. До складу комісії входили чиновники з Агітпропу, Московського комітету РКП (б), VIII ліквідаційного відділу Народного комісаріату юстиції, ЦК РКСМ союзу комуністичної молоді, а також Народного комісаріату освіти і Головного політичного управління.

Навесні 1922 більшовики, котрі відбили на той час зовнішні загрози, перейшли до етапу активної боротьби з релігійними інститутами і насамперед з православною церквою, яка розглядалася ними як найбільший осередок внутрішньої «контрреволюції». 23 лютого 1922 року вийшов декрет ВЦВК про вилучення церковних цінностей, що знаходяться в користуванні груп віруючих. У листі членам Політбюро від 19 березня 1922 В. І. Ленін, маючи на увазі, що на той час в ряді регіонів вибухнув голод, писав:

Як пише Сільвія Фролов: «оскільки в свідомості мас священик (поп) асоціювався з багатством і продажністю, то діям подібного роду маси не особливо чинили опір»

Важливим інструментом розгрому православної церкви стало штучне інспірування розколів, найбільшим з яких був «обновленський», з подальшим встановленням повного контролю над структурами патріархії з боку 6-го (антирелігійного) секретного відділу ОГПУ, очолюваного Євгеном Тучковим (1892-1957).

В жовтні 1922 року замість кількох слабких комісій (Комісія з обліку і зосередження церковних цінностей, Комісія з реалізації церковних цінностей, Комісія з антирелігійної пропаганди), які працювали нерегулярно, очолюваних Л. Д. Троцьким і О. М. Ярославським, створено Антирелігійну комісію, яка стала «централізацією всієї „антрелігійної справи“ в країні». Комісія діяла від 13 жовтня 1922 до 30 листопада 1929 року.

Антирелігійна політика перших років не увінчалася успіхом: в 1921—1922 роках почалося часткове релігійне відродження, особливо в містах.

27 квітня 1923 була опублікована інструкція народних комісаріатів юстиції і внутрішніх справ, датована 15 квітня того ж року, «Про порядок реєстрації релігійних громад і видачі дозволів на скликання таких з'їздів», яка дозволяла засновувати релігійні об'єднання в формі «товариств», які мали трохи більше прав, ніж «двадцятки», що існували з 1918 року, — зокрема вони могли мати свій статут. Наявність статуту відрізняло «суспільство» від «двадцятки», яка такого статуту не мала і підлягала реєстрації з укладенням договору з місцевими радами. Для реєстрації релігійної громади було потрібно 50 чоловік і вони могли керувати більш ніж одним молитовним будинком. 16 серпня 1923 року, спираючись на рішення Xll з'їзду РКП (б), генеральний секретар ЦК партії Й. В. Сталін видав циркулярний лист всім губернським комітетам з вимогою заборонити закриття церков і арешти релігійного характеру.

У період з 1923 до 1929 року політика держави зазнала деякого пом'якшення, особливо щодо мусульманських та юдейських організацій («релігійна неп» по термінології деяких дослідників, висхідній до слів Лева Троцького). Політика ж в ставлення протестантських груп («сектантів») і раніше була порівняно доброзичливою: справами протестантів відав Оргкомсект при ВЦВК під керівництвом П. Г. Смидовича, на відміну від православної церкви протестантським організаціям дозволяли випуск різних періодичних видань, давали право мати свої навчальні заклади, організовувати союзи молоді, селяни-протестанти з кінця 1919 року стали створювати перші колгоспи, які одержували від держави кредити і пільги.

У 1925 році на основі Товариства друзів газети «Безбожник» була заснована (існувала до 1947 року) масова громадська організація «Союз войовничих безбожників» (до червня 1929 року — «Союз безбожників»), на чолі якого став Омелян Ярославський (Губельман), функціонувало видавництво «Безбожник».

У 1928 році Головним управлінням науковими установами було прийнято рішення вважати головним критерієм, за яким визначали приналежність споруди до пам'яток історії та культури — час його побудови. Споруди, побудовані: до 1613 року — були оголошені недоторканними;

в 1613—1725 рр. — «в разі особливої ​​необхідності» могли піддаватися змінам;

в 1725—1825 рр. — зберігалися тільки фасади;

після 1825 року — до пам'ятників не зараховувалися і державою не охоронялися.

Цей критерій був прийнятий Головним управлінням науковими установами і з 1928 р став нормативним актом, чинним на території Української РСР та СРСР. Керуючись цим критерієм, на місцях був ініційований масовий знос храмів. Проте, до січня 1930 року закрити церкву за рішенням влади було складно — в кожному окремому випадку потрібна згода Комісії з питань культів при Президії ВЦВК РРФСР. Мабуть ця обставина призвела до того, що до 1930 року в СРСР збереглася велика кількість діючих церков.

Постанова ВЦВК СРСР від 17 вересня 1928 встановило, що культова будівля може бути передана віруючим культурно-просвітницьких установ або добровільно, або (якщо будівля пустує) може бути вилучена владою.

У перші роки радянської влади духовенство було віднесено до осіб, позбавлених виборчих прав («позбавленців»). Всього в СРСР у виборчу кампанію 1925/26 років налічувалося 1040 тис. позбавленців (1,63 % виборців). Серед них більше 15 % були представниками духовенства.

1929—1942 На початку 1929 року був розісланий цілком таємний циркуляр «Про заходи щодо посилення антирелігійної роботи», який боротьбу з релігією прирівнював до класово-політичної, що відкривало новий етап наступу на релігію.

Прийняте 8 квітня 1929 на підставі Декрету РНК РРФСР від 20 січня 1918 «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» Постанова ВЦВК і РНК РРФСР «Про релігійні об'єднання», з пізнішими змінами від 23 червня 1975 року, до 25 жовтня 1990 року, коли Постановою Верховної Ради Української РСР був введений в дію Закон Української РСР «Про свободу віросповідань», служило нормативно-правовим документом, що регулював статус релігійних громад (об'єднань) в СРСР. Постанова забороняла релігійним об'єднанням займатися благодійністю, організовувати паломництво віруючих до святих місць і подібне, діяльність служителів культу обмежувалася місцем проживання членів наймавшого їх суспільства (групи). Поза церковних стін діяльність духовенства обмежувалася відвідуванням хворих і вмираючих, на все інше потрібно спеціальний дозвіл місцевої Ради.

У травні 1929 року на XIV Всеросійському з'їзді Рад була прийнята нова редакція статті 4-ї Конституції РРФСР: замість «свободи релігійної та антирелігійної пропаганди» визнавалася «свобода релігійних сповідань і антирелігійної пропаганди», що законодавчо ставило віруючих в нерівне з іншими громадянами положення.

Інструкція НКВС від 1 жовтня 1929 року «Про права і обов'язки релігійних об'єднань» відносила служителів культу до категорії позбавленців.

Прийнята 15 лютого 1930 року Постанова уряду «Про боротьбу з контрреволюційними елементами в керівних органах релігійних об'єднань» наказувало місцевим органам влади посилити контроль за керівниками релігійних громад, виключати з активу «ворожих радянському ладу»; Центральна комісія з питань культів, відзначаючи «консолідацію контрреволюційного активу в рамках релігійних організацій», визнавала, що Постанова від 8 квітня 1929 року «підлягає перегляду в бік спрощення процесу закриття молитовних будинків».