Фе́дорівка — село в Україні, у Мурафській сільській громаді Жмеринського району Вінницької області. Населення становить 728 осіб.
В селі розташовувався маєток Титуса Орликовського, який був зафіксований Наполеоном Ордою. Оригінал малюнку зберігається в Національному музеї у Кракові (Польща). Сьогодні маєток перетворено на костел.
Автор статті "Історія села" Гончар Тетяна Федорівна.
Присвячується моєму сину Гончару Андрію Вікторовичу (2000-2023)
У 2000 році розкопки працівників Вінницького краєзнавчого музею підтвердили достовірність існування на південній околиці сучасного села, вздовж лівого берега річки Мурафа, поселення передскіфського часу, що датується VIII- поч. VII ст. до н.е. Тут були знайдені елементи сіро–коричневої, зрідка чорно–лощеної кераміки з валиками і залишки глини зі стін жител. Вздовж долини з лівого берега заплави р.Мурафа було також знайдено уламки сіро–коричневої ліпної і сірої гончарної кераміки, глиняна обмазана кераміка, останки кісток тварин, що вже датуються ІІІ – ІУ ст. нашої ери й відносяться до часів так званої Черняхівської культури.
Матеріали розкопок підтверджують факт проживання тут давніх людей.
В 60-тих роках трактористи села виорали кам’яну плиту, яка, можливо, слугувала могильним каменем, а під нею лежала гомілкова кістка людини дуже великих розмірів. Ця знахідка ніким із спеціалістів тоді не була досліджена і її просто викинули, сама ця легенда дійшла до сучасників завдяки розповідям старожилів села.
Існує кілька версій щодо походження назви села. З філологічного погляду зрозуміло, що село назване на честь Федора. Не зрозумілим донині залишається особа Федора, на честь якого назвали село.
Одна з старожителів села пані Погонець Мотря Михайлівна(1922-2023 рр.) стверджувала, що засновником села був Федір Горішний, який очолив кріпаків–втікачів. Посилається пані Мотря на вчителя з початкової школи ,який їм розповів цю історію на початку 30-тих років минулого століття. Цю версію можна вважати вірогідною по тій причині, що до середини ХІХ століття назва "Федорівка" не згадується ніде. А в 20-30 рр. ХІХ ст. у Подільському краї дійсно був потужний антикріпосницький рух під проводом Устима Кармелюка, в руслі якого діяли розрізнені загони зі своїми ватажками.І
Інші версії походження назви села виходять із припущення, що село було засноване значно раніше та будуть розглянуті у подальшому описі.
В різні часи поселення людей в межах сучасного села знаходилося у різних місцях . Набіги ворогів, хвороби, природні негаразди змушували людей змінювати місце проживання , проте люди завжди трималися річки Мурафи чи її приток – Липки й Будки та будували свої хати поблизу води.
У дослідженні краєзнавця з сусіднього села Копистирина Дзюбенка Михайла зазначено, що до татарських набігів на Східне Поділля давнє село було розміщене над річкою Мурафа у межах сучасного Копистиринського ставка, і, нібито,мало назву — "Камінне". Мешканці його стали жертвами татарського набігу й були змушені залишити обжите місце. Частина вцілілих облаштували собі житла серед копів збіжжя прямо у полі, на стерні і так постало село Копистирин. Інші вирішили ,що безпечніше буде сховатися подалі у лісах і вирушили на північ вздовж притоки річки Мурафи річечки Липки. З великого горба добре проглядалася вся місцевість навколо і наближення ворогів можна було побачити здалеку. Внаслідок того, що їх ватажка звали Федором, то їх бувші односельці, а тепер жителі сусіднього села Копистирин стали називати своїх сусідів "федорівці", а їх поселення Федорівка.
Ще одна версія походження назви села пов'язана з 1432 роком.Саме тоді поблизу південно-західних околиць нинішньої Федорівки відбулася битва на Мурафі між військом Великого князівства Литовського під командуванням луцького воєводи Федька Несвизького і руського воєводи Яна Менжика — посланця короля Польщі. Несвицький, зібравши чимале військо, добре знав де переходитимуть річку поляки. Він уникав рішучої зустрічі з противником, стомлював його партизанською війною і терпляче підводив його до переправи. Коли половина польського війська вже переправилась на західний берег Мурафи, військо Несвицького несподівано напало на них за його наказом. Серед поляків виникла страшна паніка, вони загрузли в багнюці й затримали переправу. Ті, хто поспішав на допомогу, тонули в річці. Проте поляків врятувало те, що перед битвою польський шляхтич Кемпліч (в інших джерелах Кемпліцький) погнав сотню коней на пошук пасовиськ десь в районі сучасних Пасинок, Носиківки. Почувши здалеку шум битви, він поспішив на допомогу полякам. Литовське військо, вважаючи, що королівське військо отримало допомогу, причому судячи з шуму кінських копит, що стрімко наближалися – велику, почало в паніці втікати, залишивши на полі брані кілька тисяч вбитими. Поляки тоді захопили в литовців 12 хоругв, які виставили на знак перемоги в костьолі святого Станіслава в селі Мурафі( про це зокрема пише Ян Длугош).Однак більшість дослідників піддають сумнівам свідчення польських джерел, виходячи їз наслідків битви: поляки відступають їз Східного Поділля, а Федір Несвізький захоплює Кам'янець- Подільський.
Можливо, що у назві «Федорівка» увіковічнена героїчна постать князя Федора Несвицького, що завдав на нашій землі такого клопоту своїм ворогам полякам.
Після 1434 року Поділля було поділене між Литвою та Польщею по річці Мурафа і наша річка стала кордоном двох країн: правий берег – Польща, а лівий –Литва. На середній течії річки поставили прикордонні стовпи: польський із зображенням білого орла і литовський з Вітисом (вершником з піднятим мечем). Це сталося після того як в 1440 році Великим князем Литовським став Казимир IV, згодом після смерті польського короля Владислава(брата Казимира) він став і королем Польщі. Саме він і повернув частину Поділля Литві. Відтоді, можливо, литовці, згадуючи нашу місцину, говорили про неї як про землю «Федорівського подвигу», а може й «федорівської поразки», зважаючи на те, що немало лицарів поклали тут свої голови, та й хоругви втратили, що та тоді вважалося великою ганьбою.
Великий вплив на наш край мали іспустошливі набіги ординців. Починаючи з 1438 року турецько-татарські походи на Поділля стали регулярними: 1442, 1448, 1450, 1452, 1453 і т.д. Всього до Люблінської унії 1569 року було 26 набігів кочівників. На своєму Чорному шляху вони спалювали села, а людей забирали в неволю і гнали до Криму на продаж, як худобу. Зазвичай нападники з’являлися несподівано і спочатку отаборювалися десь в безпечному затишному місці, потім розпускали територією краю дрібні загони, які грабували і полонили людей, спалювали хати і вертали до табору, а звідти вже всі гуртом з «ясиром» (полоненими) вертали до Криму. І,на горе, їх шлях додому завжди пролягав повз наше прасело, де вони зазвичай зупинялися на перепочинок перед переправою. Неварто нагадувати які наслідки ця «зупинка» сулила нашим пращурам. Старі люди розповідають, що чули колись легенду про великий підземний хід який наші попередники вирили аж з урочища Крикова до Паданового лісу, щоб у разі небезпеки рятуватися втечею..
1487 рік. Король Польщі Казимир IV дізнався про те , що татари в черговий раз повертаються зі здобиччю зі східного Поділля , прямуючи через Брацлавщини до Криму та вислав їм назустріч військо на чолі зі своїм сином Яном Альбрехтом щоб відібрати награбоване. Поляки стали піджидати татар на переправі річки Мурафа біля наймілкішого місця біля поселення Копистирин (так писав польський хроніст Мартин Бельський у «Хроніці Польщі»).
Татари, прямуючи двома загонами в кількості 5000 воїнів, невдовзі з’явилися біля села, що було на лівому березі і почали переправляти перший загін. Тут і вдарили поляки. Зав’язалася кривава битва.
Літописець розповідає що спочатку татари мали успіх, град їх стріл збивав польських воїнів та їх коней. Однак через деякий час опір татар таки було зламано і вони мусіли втікати через болото і річку, де їх добивали. Полягло тут татарського тіла десь близько 1,5 тисяч. Здобич їх відібрали, бранців відпустили.
Цікавий факт, який, очевидно мав місце до цієї битви наводить у своїх записках польський хроніст Кромер. Він розповідає, що перед переправою татари знайшли у селі бочки з медовою ситою( напій із забродженого меду). Татари були захоплені п₴яними, через те й перебиті. Є вірогідність , що тут йдеться саме про село Федорівку і наші далекі пращури -федорівчани посприяли, хоч і пасивно, поразці своїх ворогів.
Підсумовуючи вищесказане, дозволю собі зробити припущення, що село Федорівка засноване було в XV ст., в часи набігів ординців. Бо ця версія збігається з твердженням, що село було засноване в глибині лісів при потребі рятунку від нападників. На цю ж версію наштовхує і факт існування села перед переправою. Але ця версія не підтверджується картою місцевості, яку склав французький інженер Боплан у XVII ст., бо на ній не позначено села Федорівка. Проте можна допустити, що село наше було вдало захищене від чужого ока гущавиною лісу і Боплан міг просто упустити його з виду, а може воно було маленьким, віддаленим від шляхів і він не виявив потрібним позначати його.
Що ж до назви села, то досі не доведено який Федір увіковічнив у ньому своє ім’ я – кріпацький месник, ватажок втікачів від татарського ярма чи литовський воєвода.
Кордон між Литвою та Польщею по річці Мурафа існував протягом 135 років (від 1434 до 1569) і село на власній історії переживало усі тяготи прикордоння - суперечок і розборок різних володарів, що відбувалися на нашій землі. Село розміщувалося в кілометрі від річки Мурафа, на берегах її притоки Липки,оточене гущавиною лісу, що само по собі слугували захистом від нападників. Край лісу, кажуть, був десь посередині нинішнього села, на узліссі височіли вікові дуби. До речі останнього зеленого мешканця старого лісу – велетня - дуба зрізали не так вже й давно - в 2001 році під час обледеніння
Федорівка має цікавий масив дендрофлори, що неабияк може приваблювати туристів. Створений він на базі природного березового гаю. Звідси і походить назва його південно - східної частини – «Березина».Історія створення парку пов’язана з історією панського маєтку.В другій половині ХІХ століття село Федорівка стає власністю родини Орліковських, що переїхали сюди з Волині. Можливою причиною переїзду могла бути втеча глави родини – Михайла Орліковського від покарання за участь у заколоті польської шляхти проти російського самодержця 1863-1864 рр.. Заколот зазнав поразки, і Михайло тікає подалі у глушину, купуючи маєток у його попереднього володаря - родини Кунгерів. Тут він просить селян посвідчити на його користь і представити йому алібі – повідомити жандармам, що у момент заколоту він був у Федорівці. Федорівчани погодилися і у подяку пан побудував селянам нову кам’яну церкву, приміщення однокласної церковно–приходської школи та водяний млин. Собі пан збудував розкішний будинок і навколо нього заклав гарний парк з рідкісних порід дерев, який і нині радує людське око та визнаний памяткою парково- садового мистецтва місцевого значення. Саджанці дерев для нього привозили здалеку, навіть і з-за кордону. Тут збереглося багато дерев , які не належать до української флори. Посадкою дерев, облаштуванням алей, ставка, містка, тенісного корту, альтанок займалися місцеві селяни. Щоб забезпечити потребу у цеглі , поряд з парком була відкрита власна цегельня.
Федорівську резиденцію часів Тита Михайловича Орліковського представив на двох малюнках в 1873 році відомий французький художник Наполеон Орда, який тут гостював.
Проте панам довелося залишити старий будинок по причині нашестя вужів. Після того як пані побачила вужа у своєму ліжку – вона заявила панові, що їй несила більше терпіти і вона повертається до батьків. Старий будинок розібрали і побудували новий, подалі від річки. Цікавий факт – у будинку була навіть кінозала. Зберігся фотознімок її інтер’єру. А ще він був оснащений досконалою системою водяного опалення, яка донедавна була у робочому стані.