Теорія виходу з Індії — наукова гіпотеза про те, що індоєвропейська мовна сім'я виникла на Індійському субконтиненті і поширилася по території індоєвропейського регіону через низку міграцій.
Теорія виходу з Індії з'явилася наприкінці XVIII століття в спробі пояснити зв'язок, який існує між санскритом та європейськими мовами. Відомим її раннім прихильником був Фрідріх Шлегель (1772—1829). Згодом теорія була відкинута лінгвістами, що віддали перевагу курганній гіпотезі.. Проте, результати проведених в 2000-і роки генетичних досліджень поставили під сумнів гіпотези про .
Теорія результату з Індії приймається багатьма індійськими націоналістами і часто є предметом обговорення в індійській політиціT. Trautmann. The Aryan Debate p. xviii (2005) «Часто вішаються невтішні ярлики, типу „індуса-націоналіста“ або „хіндутви“ і розглядаються як аргументи того, що думка дослідників-опонентів не є вірною».. Прихильники теорії виходу з Індії приймають як факт те, що Індська цивілізація була індоарійською і в своїй аргументації переважно спираються на докази з санскритської літератури. Теорія виходу з Індії завжди мала прихильників серед вченихT. Trautmann. The Aryan Debate p. xiii (2005) «Теорія про те, що арійці є корінним населенням індійського субконтиненту не є новою, завжди існували вчені, які її підтримували».T. Trautmann. The Aryan Debate pxii (2005) «Інші вчені приймають теорію про те, що арійці є корінним населенням Індійського субконтиненту. До їх складу входять кваліфіковані і шановні фахівці з великим досвідом, чия думка варта уваги».. Найвідомішими сучасними захисниками теорії є фламандський індолог , німецько-канадський індолог , грецький санскритолог Ніколас Казанас, індійський автор і дослідник Шрікант Талагері та індійський археолог Брадж Басі Лал Історія Відкриття зв'язку між індійськими та європейськими мовами привело наприкінці XVIII століття до створення індоєвропеїстики, і деякі дослідники припустили, що праіндоєвропейською мовою має бути санскрит. Подібної думки дотримувався Фрідріх Шлегель — один з видатних індоєвропеїстів раннього періоду.Friedrich von Schlegel: Ueber die Sprache und Weisheit der Indier (1808) Він, поряд з деякими іншими вченими, висунув гіпотезу про те, що Індія була прабатьківщиною всіх індоєвропейських мов. Проте багато вчених, такі як Вільям Джонс, з самого початку вважали, що санскрит і споріднені з ним мови походять від загальної індоєвропейської прамови.
Розвиток порівняльно-історичного мовознавства, особливо закону палаталізації, і відкриття гортанних звуків у хеттській мові похитнуло статус санскриту як найдавнішої мови у відтвореній сім'ї, приділивши йому роль однієї з дочірніх мов індоєвропейської прамови. Це значно ослабило позицію прихильників гіпотези про те, що Індія була прабатьківщиною індоєвропейців.
Етнолог та філолог Роберт Гордон Латам був одним з перших учених, які висунули гіпотезу про те, що, згідно з принципами природної науки, місцем походження мовної сім'ї, швидше за все, є район її найбільшого розмаїття, який, у випадку з індоєвропейськими мовами, розташований у центральній і східній Європі, де знаходяться італійська, , іллірійська мова, германська, балтійська, слов'янська, фракійська і грецька гілки індоєвропейської мовної сім'ї, на противагу Південної Азії, де існують тільки індоарійські мови. Лачхмі Дхар Калла аргументує, що більше лінгвістичне розмаїття індоєвропейських мов в Європі є результатом асиміляції тубільних мовних елементів, а прабатьківщину мовної сім'ї слід шукати в районі найменших мовних змін, де мовна сім'я найменше зазнала субстратного впливу. Аргументи Лачхмі Дхара також застосовували і в західних дебатах про індоєвропейську прабатьківщину,e.g. Feist 1932 and Pissani 1974 as cited in де вони використовувалися в питанні перебування індоєвропейської прабатьківщини біля району поширення литовської та анатолійської гілки індоєвропейських мов.
Хронологія Історію Індії неоліта і бронзової доби прийнято ділити на чотири періоди: Дохараппський (ок. 7000 до 3300 до Р. Х.) Ранньохараппський (3300 до 2600 до Р. Х.) Зрілий хараппський (2600 до 1900 до Р. Х.) Піздньохараппський (1900 до 1300 до Р. Х.)
Варіант гіпотези про індійську прабатьківщині аріїв, запропоновано Конрадом Ельстом і названо їм «новою моделлю не вторгнення», полягає в наступному:
У VI тисячолітті до Р. Х. протоіндоєвропейці мешкали у північноіндійському регіоні Пенджаб. В результаті демографічної експансії, вони заселили Бактрію і Согдіану. Парадас рушили далі, заселивши узбережжі Каспійського моря і більшу частину Центральної Азії, в той час як сіни мігрували на північ і оселилися у Таримському басейні у північно-західному Китаї, сформувавши тохарську групу індоєвропейців. Ці групи належали до протоанатолійців і осіли в цьому регіоні до XX століття до н. е. Ці народи говорили на найдавнішій формі протоіндоевропейської мови, яка, в процесі спілкування з населенням Анатолії і Балканського регіону, перетворилася у самостійний діалект. Мешкаючи у Центральній Азії, вони почали використовувати коней.The Aryan Non-Invasionist Model by Koenraad Elst У більш пізній період, вони заселили Західну Європу, принісши, таким чином, індоєвропейські мови у цей регіон. Протягом IV тис. до Р. Х. цивілізація на півострові Індостан еволюціонувала в урбаністську Індську цивілізацію. В цей же період, протоіндоєвропейські мови еволюціонували в протоіндоіранську мову. В цей же період індоіранці, в результаті внутрішніх протистоянь і конфліктів, поступово виділилися в окрему групу і мігрували на захід у напрямку Месопотамії і Персії (де, можливо, мешкали пахлави) і також розселилися на частині території Центральної Азії. Коли міграція підійшла до кінця, в Індії залишилися протоіндоарії. Наприкінці зрілого харапського періоду, річка Сарасваті почала висихати і індоарійці що залишилися розділилися на низку груп. Одні з них мігрували у західному напрямку і до XV століття до Р. Х. і стали правити хуритським царством Мітанні (див. мітаннійська арійська мова), інші — мігрували на схід і заселили Індо-Гангську рівнину, а деякі — попрямували на південь і увійшли в контакт з дравідами.
Мовознавство
Шрікант Талагері та Ніколас Казанас адаптували до теорії виходу з Індії модель поширення мов , перемістивши запропоновану Ніколс передбачувану прабатьківщину індоєвропейців з Бактрії-Согдіани в Індію. Ці ідеї не відповідають пануючим уявленням в сучасній лінгвістиці. Конрад Ельст, в свою чергу стверджує, що найімовірніше прабатьківщина індоєвропейців розташовувалася у фонетичному ареалі сатем. Відповідно до альтернативного пояснення, яке дають прихильники «індійської прабатьківщини», Індія спочатку була ареалом кентум. Перші носії індоєвропейських діалектів, що мігрували, (хетського, італійського, кельтського і германського) перенесли групу кентум у межі індоєвропейського поширення (Європу, Анатолію, Китай). Такі діалекти, як балтійський, фракійський та фригійський, носії яких мігрували пізніше, знаходилися в процесі формування. Носії слов'янського, іранського і вірменського діалектів мігрували останніми — ці діалекти, разом з рештою на території Індійського субконтиненту індоарійськими мовами прийняли форму сатем. Подібне пояснення узгоджується з так званою «побічною теорією», згідно з якою найконсервативніші мовні форми розташовуються на окраїнах ареалу, а не в його центрі.Elst 1999:"3.2 Origin of the Linguistic Argument "
Порівняльно-історичне мовознавство
Існує дванадцять гілок індоєвропейської мовної сім'ї. Дві індоіранські гілки, індійська (індоарійська) та іранська, переважають на сході, на території Скіфії, Ірану і Північної Індії. Хоча серед вчених не існує єдиної думки щодо точної послідовності, в якій різні сім'ї розділилися і мігрували з прабатьківщини, більшість лінгвістів дотримується думки, що анатолійська була першою гілкою, що відокремилася від індоєвропейської сім'ї.
Додатково до цього, греко-арійська ізоглоса показує, що грецька та індоіранські мови, можливо, якийсь час мали спільну прабатьківщину, перед тим як відокремитися від інших індоєвропейських гілок. Можливо, ця прабатьківщина розташовувалася у північно-західній Індії (гіпотеза, якій віддають перевагу прихильники теорії виходу з Індії) — або у Понтійсько-Каспійській степовій області, як вважають прихильники Курганної гіпотези.
За професором лінгвістики і санскриту Іллінойського університету в Урбана-Шампейн , якщо не брати до уваги такі лінгвістичні докази, як ізоглоса, тоді гіпотезу виходу з Індії «порівняно легко прийняти»... On p 14 is Fig 1, the cladistic tree of the IE branches. On p 15 is Fig 2, the diagram of isoglosses. On p 16 he states that if only the model in Fig 1 is accepted, then the hypothesis of an Out-of-India migration would be «relatively easy to maintain», i.e. provided the evidence of Fig 2 were ignored.
Субстратний вплив у ведійському санскриті
Однією з основних причин, по якій Індію не приймають як можливу індоєвропейську прабатьківщину, є наявність у Південній Азії доїндоєвропейського мовного субстрату.
склав список з 500 субстратних слів у «Рігведі» які, як він вважає, були запозичені з дравідийських мов. виявив 383 рігведійських слів які не мають індоарійського походження — це становить близько 4 % мовного словника «Рігведи». На його думку, вони були запозичені з давньої дравідійської мови, давньої мови мунда та низки інших мов. , в свою чергу, виступає проти дравидійської етимології слів ведійського санскриту, даючи їм індоарійські та санскритські етимології. Він посилається на те, що на його думку є невірно спрямованим «ретельністю відшукувати дравиіийські запозичення у санскриті». стверджує, що «не існує навіть одного випадку, в якому субстратне походження як рігведійських, так і, можливо взагалі ведійських слів отримало загальне визнання». Кейпер вказує на наявність великого обсягу індоєвропейського порівняльного матеріалу, і обмежений обсяг дравідійського і мунда. На його думку, неможливість ясного підтвердження індоєвропейської етимології ведійського слова свідчить про відсутність такої. аргументує, що у найраніших шарах «Рігведи» помітно вплив стародавніх форм мов мунда, і тільки в більш пізніх — дравидійських мов, з чого можна зробити висновок, що суперечить загальноприйнятим за останні два століття поглядам: спочатку Пенджаб населяли носії давньої форми мови мунда, а не дравідійці, з якими арії увійшли в контакт пізніше.Thieme, Burrow, and Das, as cited in Kuiper, as cited in and
Дравідійські та інші південноазійські мови поділяють з індоарійських мовами ряд синтаксичних і морфологічних рис, чужих іншим індоєвропейським мовам. Фонологічно, присутні ретрофлексні приголосні, які перемежовуються з зубними приголосними в індоарійських мовах, а морфологічно — герундій. Ряд лінгвістів-прихильників теорії про зовнішнє походження арійських мов схильні до визнання того, що різниця у синтаксичному розвитку в індоарійських мовах є продуктом внутрішнього розвитку,Hamp 1996 and Jamison 1989, as cited in а не результатом субстратних впливів або адстрату..Hock 1975/1984/1996 and Tikkanen 1987, as cited in Тікканен стверджує, що «беручи до уваги виключно регіональний вплив ретрофлексних приголосних і їх присутність в багатьох ранніх запозичених словах, здається малоймовірною теорія, згідно з якою індоарійські ретрофлексні приголосні з'явилися в регіоні, в якому був відсутній їх субстрат».
Недоліком також є великий часовий проміжок між порівнюваними джерелами, що може розглядатися як серйозний методологічний недолік. Синтаксис «Рігведи» порівнюється з відтвореною протодравідською мовою. Першими що повністю читаються, піддаються датуванню, і досить об'ємними для використання в лінгвістичному аналізі є тамільські написи династії Паллавів середини VI століття по Р. Х.,Zvelebil 1990 що з'явилися через цілих два тисячоліття після «Рігведи». Подібним же чином, існує вкрай замалий матеріал для порівняльного аналізу мов мунда — часовий проміжок, в цьому випадку, становить цілих 3,5 тис. років.