Облога Салонік в 1422—1430 роках — облога міста армією Османської імперії під час правління султана Мурада II, що завершилася захопленням міста.
З 1387 по 1403 рік Салоніки знаходилися під контролем османів, але в 1402 році після поразки Баязіда I у Ангорській битві і подальшого розпаду османської держави, візантійський імператор повернув владу над містом. У 1422 році, після закінчення османського міжправління, Іоанн VIII Палеолог і Мануїл II Палеолог підтримали претендента на османський трон Мустафу Челебі. Перемігши і стративши Мустафу, султан Мурад II вирішив помститись візантійцям і напав на Салоніки. У вересні 1423 року Андронік Палеолог, нездатний обороняти місто, передав Салоніки Венеційській республіці. Венеційці спробували домовитися з Мурадом, щоб той визнав місто їх володінням, але зазнали невдачі, оскільки Мурад вважав венеційців загарбниками, а місто — своїм по праву. Ці обставини привели до османської блокади Салонік, яка час від часу супроводжувалася прямими нападами на саме місто. Конфлікт в основному протікав у вигляді блокади міста і серії взаємних рейдів на території один одного на Балканах і Егейських островах. Венеційці неодноразово намагалися чинити тиск на Мурада, блокуючи в Галліполі переправу через Дарданелли.
Блокада незабаром викликала в місті голод, що призвело до втечі з нього жителів. Негативні наслідки облоги, нездатність Венеції забезпечувати і захищати місто, порушення звичайного права, корупція і незаконні спекуляції з боку венеційських чиновників призвели до формування в місті партії прибічників здачі міста, яка швидко набирала вагу. Єпископ Симеон Солунський закликав свою паству до опору, проте до 1426 року більшість місцевих жителів були готові здати місто, щоб уникнути грабежів. Зусилля Венеції із пошуку союзників проти османів також не увінчалися успіхом: інші регіональні держави або самі були супротивниками венеційців, або були переможені османами.
Після декількох років безрезультатних переговорів обидві сторони готувалися до вирішального протистояння. У березні 1430 року Венеція офіційно оголосила війну османам, але консервативна торгова аристократія, що управляла республікою, не була зацікавлена в створенні армії, достатньої для захисту Салонік. Мурад зміг зосередити свої сили навколо міста і узяв його штурмом 29 березня 1430 року. В результаті поневірянь, викликаних облогою, і подальшим розграбуванням місто обезлюділо, його населення зменшилося з 40 тисяч осіб до приблизно 2 тисяч. У липні Венеція уклала мирний договір з султаном, визнавши новий стан справ. Салоніки залишалися під владою османів впродовж наступних п'яти віків, поки в 1912 році не стали частиною Грецького королівства.
Передумова У XIV столітті Османська імперія, що зароджувалася, була зростаючою силою на Близькому Сході. Підкоривши значну частину Анатолії, з падінням Галліполі в 1354 році османські турки також закріпилися на Балканах. Християнські сили регіону, особливо занепадаюча Візантійська імперія, були слабкими та розділеними, що дозволяло швидку турецьку експансію в регіоні, яку здійснювали як самі османи, так і напівнезалежні турецькі загони воїнів-газі. У 1369 році османам вдалося захопити Адріанополь, третє за значенням місто Візантійської імперії після її столиці Константинополя та Салонік. Салоніки, якими керував візантійський принц і майбутній імператор Мануїл II Палеолог (правління 1391–1425), самі капітулювали в 1387 році після тривалої облоги (1383–1387), разом з містами Христополіс і Хрисополь.
Спочатку містам, які здалися, була дозволена повна автономія в обмін на сплату подушного податку харач. Однак після смерті імператора Іоанна V Палеолога в 1391 році Мануїл II уник османської опіки та поїхав до Константинополя, де він був коронований імператором, змінивши свого батька. Це розлютило султана Баязида I, який спустошив решту візантійських територій, а потім звернувся до Хрісополя, який був захоплений штурмом і значною мірою зруйнований. У цей час Салоніки знову підкорилися османському правлінню, можливо, після короткого періоду опору[a], але до нього ставилися більш м’яко: хоча місто було взято під повний контроль Османської імперії, християнське населення та церква зберегли більшість своїх володінь, і місто зберегло свої установи.
Салоніки залишалися в руках Османської імперії до 1403 року, коли імператор Мануїл II виступив на боці старшого сина Баязида Сулеймана в боротьбі за престолонаслідування Османської імперії, яка спалахнула після нищівної поразки османів і захоплення Баязіда в битві при Анкарі проти тюрко-монгольського завойовника Тимура. в 1402 р. В обмін на свою підтримку за Галліпольським договором візантійський імператор забезпечив, серед інших поступок, повернення Фессалонік, частини його внутрішніх районів, півострова Халкідіки та прибережного регіону між річками Стрімон і Піней.
Незважаючи на відновлення візантійського правління, відносини між Салоніками та Константинополем залишалися неспокійними, оскільки місцева аристократія Фессалонік ревно оберігала свої широкі привілеї, які, на думку сучасних дослідників, дорівнювали фактичній автономії. Це було частиною ширшого явища, засвідченого для кількох міст протягом останнього століття історії Візантії, оскільки центральна влада слабшала і проявлялися відцентрові тенденції. У випадку Фессалонік тенденція до більшої незалежності від імперської столиці була очевидною принаймні з часів руху зелотів середини XIV століття та була посилена автономним режимом Мануїла II у 1382–1387 роках. Таким чином, після того, як вони повернулися під контроль Візантії, Салоніки та прилеглий регіон були віддані як автономний уділ племіннику Мануїла II, Іоанну VII Палеологу. Після його смерті в 1408 році його успадкував третій син Мануїла, деспот, Андронік Палеолог, яким керував Деметріос Леонтарес до 1415 року. Протягом цього часу Салоніки насолоджувалися періодом відносного миру та процвітання, оскільки турки були зайняті своїми власну громадянську війну, хоча на нього нападали конкуруючі османські претенденти в 1412 (Муса Челебі) і 1416 (під час повстання Мустафи Челебі проти Мехмеда I). Після закінчення громадянської війни в Османській імперії турецький тиск на місто знову посилився. Як і під час облоги 1383–1387 рр., це призвело до різкого поділу думок у місті між фракціями, які підтримували опір, у разі необхідності із західноєвропейською («латинською») допомогою, і тими, хто закликав підкоритися османам.
Перші напади османів і перехід міста до Венеції Остаточний переможець у громадянській війні в Османській імперії, Мехмед I (правління 1413–1421), підтримував добрі стосунки з візантійцями, які його підтримували. Престол Мурада II (правління 1422–1451) змінив ситуацію, оскільки Іоанн VIII Палеолог (правління 1425–1448), спадкоємець і фактичний регент хворого Мануїла II, поставив Мустафу Челебі суперником Мурада. Після перемоги над своїм супротивником Мурад, який мав намір знищити залишки Візантійської держави, безуспішно обложив Константинополь з 10 червня по 6 вересня 1422 року. У червні 1422 року Бурак-бей, син Евреноса, за підтримки різних османських марш-лордів на Балканах також обложив Фессалоніки та спустошив її передмістя та західну частину Халкідіки.
За словами єпископа-митрополита міста Симеона (на посаді 1416/17–1429), і він, і деспот Андронік неодноразово посилали прохання про допомогу до Константинополя, але імперський уряд не мав ресурсів і був зайнятий власними проблемами. Зрештою до міста відправили єдиного командира, якого не названо, але він не взяв із собою ні людей, ні грошей. Цей полководець запропонував створити загальний фонд громадян для підтримки оборони, але ця пропозиція зустріла різкий спротив, особливо з боку заможних аристократів, які, природно, понесли б основний тягар витрат. Прості люди так само виявилися не бажаючими робити свій внесок; коли поширилася новина про те, що османи запропонували мирне врегулювання за умови, що деспот Андронік залишить місто, простолюдини навіть підняли бунт за примирення з османами.
У той момент група аристократів переконала деспота звернутися за допомогою до Венеційської республіки, ініціатива, ймовірно, була взята без консультації з Константинополем. Навесні 1423 року через венеційську колонію Негропонте він повідомив венеційцям про свій намір передати їм місто. Коли він повідомив про це венеційців, вони були вражені. Єдиними умовами, які Андронік додав до своєї пропозиції, були повага до власності, звичаїв і привілеїв мешканців міста, їхнього права торгувати, вільно приїжджати та виїжджати, а також позиції міської православної церкви, а також зобов’язання Венеції захищати місто. проти османів. Літописець XVI століття Псевдо-Сфранцес стверджує, що Андронік продав місто за 50 000 дукатів, і це твердження часто приймалося вченими до середини XX століття. Про це не згадується в жодному іншому джерелі, а також не знайдено в оригінальних документах, що стосуються цієї справи, як показали вчені Константінос Мерціос і Пол Лемерль. З іншого боку, венеційські посланці, призначені для нагляду за передачею, були уповноважені надавати суму в 20 000–40 000 асперів із доходів міста як щорічну субсидію Андроніку, якщо він про це попросить.
Пропозиція надійшла до Венеції вчасно. Обрання Франческо Фоскарі 15 квітня 1423 року дожем Венеції поставило на чолі республіки прихильника більш агресивної та непохитної позиції проти османського експансіонізму. Але у більшості Великої Венеційської ради все ще переважали більш обережні тенденції купецької знаті, яка правила Республікою, і вони боялися зриву торгівлі, який принесе відкрита війна з Османами. З часів Четвертого хрестового походу венеційці свідомо прийняли політику поступового придбання аванпостів, фортець і островів у Візантійської імперії, що руйнувалася, забезпечуючи бази, які забезпечували цінні торговельні зв'язки Венеції зі Сходом. Деякий час Венеція розглядала Фессалоніки як можливу ціль для експансії, особливо тому, що Константинополь, здавалося, був на межі захоплення турками. Таким чином у 1419 році Венеція відновила в місті консульство, яке очолив місцевий грек Георгій Філоматій, а після його смерті в 1422 році його брат Деметріос.
На засіданні Великої ради 7 липня пропозицію Андроніка було прийнято. Рада надіслала повідомлення венеційським колоніям в Егейському морі (Негропонте, Науплія, Тінос і Міконос) і васальному герцогу Наксосу, щоб підготувати кораблі для захоплення міста, тоді як бейло Республіки в Константинополі було доручено отримати згоду імператора Мануїла. Тижнем пізніше Санто Веньєр і Нікколо Джорджіо були призначені provveditori (повноважними посланцями) і отримали завдання вирушити до Греції та, якщо деспот Андронік все ще буде бажати, захопити місто та організувати його захист, найнявши найманців. Тоді Джорджіо мав піти до султана, повідомити йому про придбання міста Венецією та виправдати це як спосіб запобігти захопленню міста іншими християнами, які могли бути ворожими до султана. Посланці також мали домовитися про мир між султаном і республікою, а також між султаном та імператором Мануїлом. Імператор Мануїл, очевидно, дав свою згоду на цю пропозицію, оскільки 14 вересня 1423 року шість венеційських галер у супроводі однієї візантійської галери увійшли в гавань Фессалонік. Радісне населення зустріло венеційців як рятівників. Для жителів Фессалоніки венеційське правління означало не лише безпеку від турків (близько 5000 османських військ блокували міські стіни, що прямували на сушу), але й, скоріше, безпечний потік постачання.