Ситківці — колишнє село в Тетіївському районі Київської області.
Короткі відомості Перша згадка про село Ситківці значиться в родословній книзі Ірини Четвертинської в середині 15-го століття, як про велике вже козацьке поселення понад річкою недалеко від сторожової вежі, мабуть, де сучасний Бардичів (куток села) чи де середній пагорб над ставком Камінським у селі Ситківці.
Двадцять сім років (1672—1699) панувало на наших землях створене турками Сарматське князівство. Це з тих часів залишилися в нашому краї назви Турський ліс, Турецький Вал.
Перша згадка про церкву села Ситківці—Свято Покровсську — датується 1740 роком. Вона була дерев'яна, 7-го класу, землі 35 десятин.
Навчальний заклад у селі було відкрито в 1860 році, де першим учителем і наставником був священник Березницький Кирило Федорович.
Ще в часи Київської Русі князі, збагнувши, що «великою є користь від навчання книжного», стали засновувати перші навчальні заклади: спочатку на Київщині, а згодом і по всій державі. За кількістю початкових шкіл і рівнем грамотності населення тогочасна Україна перевершувала Європу. Мандрівники Гійом де Боплан, П’єр Шевальє, Проспер Меріме, Жан–Денуа Шерер на початку 17–го століття зазначали майже суцільну грамотність чоловіків і навіть жінок у селах.
За свідченням сирійського архідиякона–мандрівника Павла Алеппського,ще 1652 року в Україні, незважаючи на безперервні війни, спустошливі татарські набіги та жорстокий режим Польщі, грамоту знали навіть сільські діти та жінки; активно діяли парафіяльні школи, колегіуми, академія(перший у Східній Європі університет!), тоді як у Московії не було ще жодної середньої школи. Переписи 1740–1748рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини було більше тисячі шкіл, і майже всі з них –із викладанням тодішньою українською мовою. За кількістю середніх шкіл Україна поступалася Європі. В чому Україна значно випереджала Західну Європу, так це в організації навчання. Ось що пише в своєму щоденнику про Україну, її освіту і культуру архідиякон, письменник, мандрівник з міста Алеппо (Халеб,Сирія) Павло Алеппський, подорожуючи по Україні в 1654 році: «Починаючи з цього міста (Рашкова на Дністрі) і по всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що дуже здивувала нас! Усі вони, крім небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сиріт і не лишають їх блукати по вулицях неуками… Кожне місто має, може, до 40,50 і більше тисяч душ, але дітей більше, ніж трави, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цій країні сила: чоловіки їхні були вбиті в безперервних війнах. Але в них хороший звичай: вони одружують своїх дітей молодими, і тому вони численніші за зорі небесні. В козацькому краю в кожнім місті та кожному селі побудовані дома для бідних і сиріт. Хто туди заходить, дає їм милостиню,–не так, як у молдавськім або волоськім краю, де вони юрбою ходять по церквах і не дають людям молитися. Тут же вони стоять од початку і до кінця служби незворушно, немов камінні, безупинно доземно кланяються й усі гуртом, ніби з єдиних уст, співають молитви, і найдивовижніше, що в усьому цьому беруть участь і маленькі діти. О Боже,Боже! Як довго тривають у них молитви, співи й сама Літургія! Та ніщо так не дивувало нас, як врода маленьких хлопчиків і їхній спів, що линув із самого серця, у гармонії зі старшими. Черниці…уміють читати, обізнані з філософією, логікою, захоплюються творчістю. Ми були в захваті від чистоти голосів і співу, особливо ж дів, як дорослих, так і малолітних…Ми завважили в цьому благословенному народі багато побожності, богобоязливості…О, яка це благословенна країна!... Який це благословенний народ!»
Як свідчать історичні записи, шведський король Карл 12–й, вперше потрапивши в Україну, був щиро вражений високим рівнем культури місцевих жителів. Він відзначив красу народних традицій, естетику побуту українців, уклад життя загалом, а надто його вразило те, що українці люблять вчитися. Особливе здивування короля викликали жінки: майже кожна з них уміла читати й писати, що було дивиною для того часу. Захід вбачав основне завдання жінки у родинних та домашніх клопотах. Українки ж виявляли бажання пізнавати світ, і в цьому їх підтримували чоловіки…
На жаль, про той рівень української культури мало де згадується. Історикам, що «родом» з Радянського Союзу, невигідно було показувати, якими наші предки були культурними й освіченими,–аби падав рівень самооцінки нашого народу, прищеплювалася думка про меншовартість…
Зрозуміло, що в згадані історичні часи і, звісно, й набагато раніше, українці шанували книгу, ставилися до неї з особливим пієтетом. Багато разів протягом історії–ще від лютої навали «першого великороса» Андрія Боголюбського– різні орди руйнували храми нашої землі й наших душ, але відлік глобальної руйнації розпочався з горезвісної козацької ради, що відбулася 8 січня 1654 року в місті Переяславі. Переяславська рада стала, за словами славетного мовознавця Юрія Шевельова, початком великої трагедії для мови, церкви, освіти, культури нашого народу. Починаючи з династії Романових і закінчуючи Д.Табачником (1645–2014рр.), було видано багато указів та інших документів для знищення освіти і культури в Україні. «Москва наступає безбожно…усе вогнем і мечем розоряють, церкви Божі палять і монастирі: священиків, ченців і черниць–усіх під меч без жодного милосердя… панам, добрим дівицям і попадям наругу чинять, груди ріжуть, не шкодують навіть малих дітей, виколупують очі на іконах» (з листа героя Конотопської битви, ніжинського полковника Григорія Гуленицького до ніжинського сотника Григорія Кобилецького 10.11.1658р.).
У листі, врученому духовенством гетьману Самойловичу, пишеться: «…раніше священики й протопопи жили там по всьому київському праву і звичаю… тепер же збільшилися данини, розвинулося хабарництво: з духовенством поводяться по–грубіянському: духовних б’ють, підвішують. Коли б священик з причини вбогості данини не дав… то священика на правежі затинають по литках палицею і вільно попа без жодного респекту пекти і обвісити. Книги наші нищать, а московські насилають, церковний спів наш і читання касують, а московські заводять… Все це давнім нашим духовним вольностям противне».
З 1656 року до 1917 року в Україні не було жодної українськомовної школи. В умовах Української національної революції (1917-1920рр.) зроблено суттєвий крок у відродженні української освіти. Відлучення українського народу в умовах самодержавства від рідної мови, літератури, історії, позбавлення його можливостей отримувати національну осіту відобразилося і на рівні грамотності населення. Під впливом вимог Центральної Ради земства, селянські спілки, кооперативні організації, «Просвіти» посилили увагу до розвитку освіти.український кооперативний з’їзд, що проходив у Києві 14-15 березня 1917 року,заявив, що «українська мова повинна бути введена негайно в школі, суді, у всіх громадських і урядових інституціях». З’їзд закликав «священиків однині проводити проповіді на українській мові».
Таращанська міська дума у грудні 1917 року на засіданні прийняла ряд постанов з питань організації освіти у місті і повіті: про відкриття і фінансування 4-х класної міської жіночої гімназії і реального училища, щорічне підвищення на п’ять відсотків стипендії учням приходських училищ, асигнування коштів для вищих початкових шкіл, чотирьох міських приходських училищ та зарплатні вчителям. Владні структури Таращанського повіту планували відкрити у Таращі учительську семінарію, вищі початкові школи у містечку Тетієві і селі Ненадиха.
9 березня 1917 року вперше в школах вільно відзначалися роковини смерті Тараса Григоровича Шевченка. У храмах відбулися панахиди, на яких йшлося про життя Шевченка та його значення як борця за волю українського народу. Після панахиди кожна школа влаштовувала у себе свято. Діти в національному вбранні декламували вірші Кобзаря та виконували пісні «Зоре моя вечірняя», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Ой із-за гори».
Центральна Рада звернулася до українського учительства із закликом поборювати русифікацію, «рішуче домагатися права на заведення рідної мови у всіх школах, від нижчої до вищої».
У жовтні 1917 року генеральний секретар освіти І. Стешенко звернувся до всіх педагогів-українців, що мешкали поза Україною, з проханням повернутися до рідної землі для роботи в українських гімназіях та вищій школі з метою налагодження викладання українознавства.
Другий Всеукраїнський учительський з’їзд у серпні 1917 року зібрав 600 учителів з усієї України. З’їзд ухвалив: « кожна дитина на Україні зобов’язана навчатися і виховуватися на українській мові. Дитину не тільки вчити грамоти, але й знайомити її з рідним краєм, його історією».
Генеральний секретаріат, Гетьманат, Директорія стояла на позиціях відродження національної освіти в Україні,проте реалізувати свої наміри в силу обставин не встигли.
Захопивши владу, більшовицьке керівництво підпорядкувало своїй політиці друковану продукцію, запроваджувався офіційними властями контроль над навчальною літературою. Перебуваючи при владі, вони заявили про використання української мови в навчанні. Однак запроваджували цензуру над змістом навчання та навчальної літератури, висловлювали недовіру вчителям, обмежували та згортали діяльність «Просвіти».
Отже, більшовицька влада запровадила свій контроль за навчальною літературою,за діяльністю вчителів, при цьому дозволяючи використовувати українську мову у навчанні. Такою політикою, як зазначав Ісак Прохорович Мазепа, більшовики прямували до того, щоб «перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти працюючих мас».
Особливо активно проти української мови виступали учителі-великороси, судові інстанції. Ворожу позицію щодо українізації зайняла частина російського православного духовенства. На зборах парафіян з приводу обрання делегатів для участі у виборах Київського митрополита священик Турчанінов заявив: «Україна—это слово ругательное, а украинський язык—галицкий жаргон, который нам навязывают».
З проголошенням незалежності України в 1917р. освіта перейшла на вивчення предметів українською мовою. Відновила свою роботу «Просвіта». В храмах проповіді, молитви і співи виконують переважно українською мовою.