Лисичово

Лиси́чово (Лисичево) — село в Керецьківській сільській громаді Хустського району Закарпатської області України.

Назва

Лисичово відоме з 1389 року під назвою «Liszica». Згодом, у 1465 році фігурує назва «Liszicza», у 1466 — «Lissica». У 1517 році — «Rawasmezew», а в 1662 році — «Ravaszmező». До 1918 року була назва «Rókamező». У 1995 р. назву села Лисичево було змінено на сучасну.

Історія Вперше Лисичово згадується в документі за 1383 рік.

З XV століття Лисичово належить родині феодалів Долгаї, основною резиденцією яких було село Довге — центр Довжанської домінії. У 1550 року селом володів Дьєрдь Долгаї та Імре Долгаї, а в 1600 році — Янош Долгаї.

За переписом 1715 року село вважалось закинутим, а в 1720 році тут мешкало тільки 6 селян. У 1708 році маєтки феодала Георгія Долгая були конфісковані урядом Габсбургів за участь у визвольній війні угорського народу 1703—1711 років проти австрійського панування, і село Лисичево перейшло у власність держави, а пізніше у власність графа Ласла Телекі, який брав участь у придушенні повстання, за що й отримав від австрійського імператора Йозефа I Габсбурга (1678—1711) великі земельні наділи. Для оживлення отриманого господарства Ласло Телекі переселяв чеських та німецьких колоністів у свої володіння. Німецькі поселенці вважалися не кріпаками, а робітниками (1 листопада 1781 року Йосиф II скасував кріпацтво в Чехії (Богемії), а потім у решті володінь Габсбургів).

У 1760-х роках граф Ласло Телекі заснував у Лисичеві папірню. Про цей період села в журналі «Зоря-Hajnal» (Ужгород, 1941) є такі відомості: «У с. Лисичево в 1760 році при помощи якогось предпринемателя з Польщі граф Телекі збудував фабрику на папір. Не била се фабрика в нинішнім понятію, але все таки на той час і на той околиці було се велике діло. Сися фабрика, або, як її називали, млин, на папери мала 3 вальці і 3 корита і поганялася силою води». У 1772 році підприємство продукувало 104 зв'язки першокласного паперу, 12 зв'язок другокласного паперу, 50 зв'язок «бубли». Основною сировиною для них були ганчірки та копита великих тварин, желатина, що йшла на виготовлення клейкої маси. Протягом 1780—1825 років на папір наносять філіграні (спеціальні водяні знаки) з елементами родинного герба графа Телекі та літерами «G» і «T» — «Grof Teleki». Ці знаки засвідчуються навіть у 1841 році. До речі, з цього паперу зроблена церковна «Книга реєстрації актів про народження села Кушниця і Лисичева 1820—1887 рр.», що зберігається в Державному архіві Закарпатської області.

Технологія виготовлення паперу в XVIII ст. була досить складною та трудомісткою. Паперова фабрика, яка працювала в Лисичеві, не змогла конкурувати за якістю паперу з іншими мануфактурами Австро-Угорщини й діяла до 1840 року, після чого її перепрофілювали.

Австрійський підприємець Гамор на основі млина папірні, розташованого в урочищі Пасічний, створив більш потужну мануфактуру-кузню. Для цього були запрошені інженери та ремісники різних професій із сім'ями з інших територій Австро-Угорщини, у тому числі зі Словаків, Польщі, Чехії, Сілезії тощо, які перебудували її на металообробне підприємство й заснували державний залізоробний завод, що випалював чавун із місцевої руди. У 1795 році угорський дослідний Андраш Вальї у своїй книзі «Опис країни Угорщини» пише про Лисичево: «Лисичево, русинське село в Марамороській жупі неподалік кордону з Березькою жупою. В селі проживає 556 греко-католиків та 16 юдеїв. Є одна церква. Перебуває у власності графа Телекі»Vályi András. Magyar Országnak leírása. Pesten, 1795.

На шахтах Лисичівського залізоробного заводу й належних йому рудниках було зайнято 260 осіб. У 1894 році шахти Лисичівського державного залізоробного заводу із добутої залізної руди виплавили 5766 центнерів заліза, оціненого в грошовому виразі рівно у 28426 форинтів. Чистої залізної руди в породі було від 15 до 30 відсотків.

У 1853 році розпочинається будівництво високої доменної печі на довжанській дільниці заводу. Піч будувалась за проектом інженера Іоанна Мюллера та під керівництвом директора заводу Прігродні. Будівництво тривало досить довго. Довжанська частина заводу спеціалізується здебільшого на художньому литві з чавуну, а лисичівська — переважно на утилітарній продукції з металопрокату, який оброблявся в кузні. Продукція підприємства продавалася не тільки на внутрішньому ринку, але й експортувалася за кордон — до Сербії, Румунії, Угорщини та інших країн.

У джерелах за 1862 рік міститься інформація, що в селі було 166 будинків та проживало 850 русинів.Aug. von Härdtl. Die Heilquellen und Kurorte des oestreichischen Kaiserstaates und Ober-Italiens. W. Braumüller, 1862

На кадастрових мапах 1864 року, що зберігаються в державному архіві області, можна побачити план розміщення Лисичівського державного залізоробного заводу й поруч на схід через канал понад 10 хат без земельних наділів, колонію-поселення для інженерів та ремісників різних професій із сім'ями. Ці дерев'яні хати з двосхилими дахами будували самі ремісники. Спочатку помешкання були покриті соломою, а пізніше дерев'яними шинглами. В середині XIX столітті в Австро-Угорщині виникає значний попит на вироби з чавуну і граф Телекі засновує Довжансько-Лисичівський залізоробний завод — «Dolha-Rókamezői vasgyár».

За переписом 1910-их років населення Лисичова становило 1733 чоловік. Серед них 1563 русини, 80 швабів (німців) та 28 угорців. В селі було 1562 греко-католиків, 98 римо-католиків та 69 юдеїв.

Після неврожайних 1930 та 1931 років у селі голодувало близько 200 селянських сімей, 200 мешканців змушені були емігрувати.

23 жовтня 1944 року радянські війська ззахопили Лисичево, витіснивши нмців та одразу мобілізували до війська 86 місцевих жителів, 28 з них загинули на фронті. У 1967 році в селі встановлено пам'ятник на честь радянських воїнів і загиблих односельців, полеглих у Другій світовій війні. Незважаючи на декомунізацію, місева влада відмовилася демонтувати пам'ятник радянському солдату, його вирішили «українізувати», а односельців, які загинули в Червоній армії — прирівнявти до воїнів ЗСУ, які загинули під час російсько-української війниУ селі на Закарпатті відмовилися прибрати радянський монумент, зробивши його "українським". Фото.

Географія Село простягається вздовж берегів річки Лисичанка, що впадає в ріку Боржаву.

Лисичово розташоване за 45 км від районного центру — міста Хуст, та 30 км від залізничної станції Свалява.

Клімат Клімат у Лисичові вологий континентальний, сприятливий для садівництва та виноградарства. На клімат сильно впливає захищеність хребтом Полонина Боржава від холодних вітрів з півночі. Характерна тривала осінь, однак у листопаді часто спостерігаються заморозки. Зима за тривалістю відповідає календарній, відзначаються нетривалі відлиги, щорічно утворюється сніговий покрив. Ранній весні сприяють теплі вітри з Середньодунайської рівнини.

Середньорічна температура повітря становить 7 °С, найнижча вона у січні (мінус -4,7 °С), найвища — в липні (17,6 °С). У середньому за рік в Лисичові випадає 1280 мм атмосферних опадів, найменше їх у лютому, найбільше у липні.

Населення За переписом населення 1910 року в селі було 1733 мешканців : 80 німців 28 угорців 1563 русинів

З них: 69 юдеїв 98 римо-католики 1562 греко-католики

в селі було 1494 мешканців : 1422 русинів 56 словаків 15 жидів 1 угорець

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 2915 осіб, з яких 1418 чоловіків та 1497 жінок.

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 3186 осіб.

Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: Мова Відсоток українська 98,81 % словацька 0,82 % російська 0,38 %

Водяна кузня Гамора

У селі розташована єдина в Україні діюча водяна кузня — «Гамора» (від нім. Hammer — молот) — історична пам'ятка XVIII ст, яка перебуває під охороною держави.

Основний будинок — довжиною 31 м, шириною 8,5 м, висотою — 7,75 м, на кам'яному фундаменті. Стіни західного, північного та південного фасадів викладені з природного каменю неправильної форми, не тиньковані. Стіна східного фасаду — дерев'яна, каркасна, тинькована; стіна, що розділяє внутрішній простір на дві половини, викладена з цегли. Перекриття балочне, на нього покладено настил з дощок. Дах двосхилий, зараз покритий азбестом. Вздовж східної стіни йде дерев'яний жолоб.

Водяний привід ковальського молота складається з дерев'яного барабана. Колесо з лопастями передаточного вала, дерев'яний брус 6,7 м, далі йдуть бічні опори передаточного вала 30: 50 см розрізу та підпора під вісь вала.

Робочий механізм кузні складається з осі молота, молота, дерев'яної балки (25: 22 см), брусів кріплення осі молота, бічних опор молота (дерев'яні балки 48: 33 см), підставки під наковальню, стальної наковальні (рис. 79). Механізм регулювання складається з чотирьох палок, перша прикріплена у верхньому кінці водяного жолоба, від цієї палки перпендикулярно йде привід до спеціально зробленого диска, який щільно прикриває отвір у днищі водяного жолоба. Майстер, якому необхідно привести в рух молот, тягне донизу четверту палку і таким чином піднімає диск, через який вода попадає на барабан, він починає крутитись і приводить у рух молот. В приміщенні було встановлено три механічних молоти, там же знаходяться і п'ять печей з цегли на глиняному розчині. на початку 1945 року кузню перетворили в Лисичівський ковальський завод «Сила». Того ж року завод виробив (подаємо мовою оригіналу): мотики — 3317 штук, кирки — 225, підкови — 2000, рискачі — 100, рафи — 95, лопати — 480, чекани — 340, сокири — 280, иртувки — 127, підкови — 2570, коси — 872 на суму 7,612,22 тис. крб. У 1960-х виробництво передали до Іршавського промкомбінату, а наприкінці 1960-х узагалі закрили. Але 1971 року цех відновили і надали статус пам'ятки промархітектури і реставрували як кузню-музей. Нині «Гамора» — єдина діюча водяна кузня в Україні, яка має статус історичної пам'ятки, і чи не єдина в Європі, що вже понад 300 років дзвенить потужним молотом. А ще щорічно тут проводиться фестиваль ковальського мистецтва та народних промислів «Гамора»

Релігія У селі Лисичеві знаходяться дві діючі церкви: Костел Посвячений Св. Йоану Павлу ІІ (РКЦ) і Церква св. арх. Михайла (УПЦ).

Розподіл населення за релігією РелігіяВідсотокГреко-католики68,3%Православні24,2%Римо-католики3,9%Юдеї3,6%

Церква св. арх. Михайла. 1832 (УГКЦ) У 1801 р. в селі була дерев'яна церква Пр. Діви Марії в доброму стані, яку згадують і в 1835 р.

Мурована церква була споруджена стараннями вірників та сім'ї графа Телекі в 1832 р. і посвячена в 1837.

У 1902 р. лисичівські емігранти в США зібрали на її прикрашення 307 корон. Розповідають, що коли в 1916 р. з церков знімали дзвони на військові потреби, з лисичівської церкви скинули величезний дзвін, який був найбільшим у окрузі, і від удару на церковних мурах з'явилися тріщини.

За часів СРСР церкву зняли з реєстрації 9 січня 1953 р. і розібрали в 1959 p., а каміння використали для спорудження школи.

Церква св. арх. Михайла. 1927 (УПЦ) Муровану православну церкву збудували від 1924 до 1927 р. у базилічному стилі, але без вежі. Трохи вище поставили дерев'яну каркасну дзвіницю. Поряд у дерев'яній дзвіниці — дзвони зі старої церкви. Малий дзвін — найдавніший, відлитий Антоном Новотні в м. Тімішоара (Румунія) в 1807 p., великий відлив Р. Маноушек у Брно в 1926 р., а середній відлив для православної громади Р. Герольд у Хомутові в 1924 р. Фундував цей дзвін Михайло Лапко. Малювання в церкві виконав Іван Андрішко в 1976 р.

Церква св. арх. Михайла. 1999 (УПЦ ) Оскільки церква вже давно не вміщає вірників, на місці, де колись стояла греко-католицька церква, розпочали спорудження нового цегляного храму, а очолив цю справу місцевий священик о. Михайло Бучмей. Настоятель взяв за основу церкву драгівського монастиря в урочищі Забродь, дещо змінивши проект.