Михайло Петрович Драгома́новабо Драгома́нів (використовував псевдоніми Толмачев, Українець, М. Кузьмичевський, П. Кузьмичевський, Кирило Василенко, Волинець, М. Галицький, М. Гордієнко, П. Петрик, Морін Олександр Левів, М. Т—ов та ін.; Як твердив відомий літературознавець Петро Одарченко, знайомий Олени Пчілки, який бував у родинному будинку Драгоманових, справжньою датою народження М. П. Драгоманова є 6 (18) вересня. Одарченко посилається на «Молитвослов» Петра Якимовича Драгоманова, у якому батько Михайла Петровича записував дати народження всіх своїх дітей. «Молитвослов» пропав під час пожежі будинку-музею Драгоманових під час Другої світової війни ., Гадяч, Полтавщина, Російська імперія — , Софія, Болгарія) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, засновник українського соціалізму, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.
Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864—1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876—1889). Професор Вищої школи у Софії (1889—1895).
Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки, Михайла Косача й Оксани Драгоманової. Батько Світозара Драгоманова, Лідії Шишманової, Аріадни Труш, тесть — Івана Шишманова та Івана Труша.
Визначний ідеолог українців-автономістів.Бжеський Р.. Нариси з історії Українських Визвольних Змагань 1917—1918 рр. — Торонто: Чужина (друком Видавництва «Гомін України»), 1970. — С..
Життєпис
Народився у місті Гадячі, нині місто Полтавської області, Україна (тоді Полтавська губернія, Російська імперія). Батьки Михайла Драгоманова, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби…» — згадував пізніше Михайло.
У 1849—1853 роках навчався у Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом.
Продовжив навчання у Полтавській гімназії (нині Полтавська школа № 3). Вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок… Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів… здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі… як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо».
Восени 1859 року вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Тут у нього з'являються значно ширші й більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у студентському середовищі. Став одним із засновників недільних українськомовних шкіл у Києві (1859).
Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Михайло намагався органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої.
Етапним у справі становлення Михайла Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченка у Києві 22 травня 1861 року, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори.
1863 року став членом товариства «Громада», об'єднання, що було формою пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української історії, культури, народного побуту, права. Пізніше, у 1870-х роках, з'явилися нові, «молоді» Громади, в статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням». Займаючи проукраїнську позицію, він висловлював думку: «поганий той радикал на Україні, який не став свідомим українцем». Михайло Драгоманов увів у вжиток термін — носії малоросійщини:
З середини 1860-х років становлення Михайла Драгоманова як ученого відбувалося в тісному взаємозв'язку з його публіцистичною діяльністю. У тодішніх його роботах — історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних — мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підґрунтя означуваного питання.
1870 року Київський університет відрядив Михайла за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів.
Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності Михайла Драгоманова посідала Галичина. Він намагався «розбудити» галицьке громадське життя (так, як він це розумів), піднести рівень суспільної свідомості.
У 1870–1890-х роках він активно співпрацював із галицькими журналами «Друг», «Світ» та «Народ», публікував публіцистичні, літературно-критичні й наукові матеріали як у російській та українській ліберально-демократичній пресі, так і в закордонних виданнях — англійських, німецьких, французьких, італійських, болгарських та інших. Міжнародне визнання отримав завдяки доповідям на Літературному конгресі в Парижі (1878) та Міжнародному літературному конгресі у Відні (1881), де захищав українську літературу від утисків царського режиму. Згодом погіршення здоров'я та сімейні обставини змусили його залишити Швейцарію. На запрошення уряду Болгарії він переїхав до Софії, де з 1889 року обіймав посаду професора в Софійському університеті.
Трирічне закордонне турне Михайла Петровича було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з науковим західноєвропейським досвідом.
Наступ реакції, утиски проти відроджуваних проявів української культури змусили Драгоманова, який був звільнений з Київського університету восени 1875 року, виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. У березні 1876 року через Галичину й Угорщину він вирушив до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети.
Восени 1876 року Михайло Драгоманов створив у Женеві громадсько-політичний збірник «Громада». Було видано 5 томів збірника. Головна тема «Громади» — дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і прагнення до свободи та рівності серед світової спільноти.
З другої половини 1880-х років Михайла Петровича запрошували до співпраці ряд провідних видань Галичини.
В Емському указі 1876 року, скерованому проти української мови та українофілів, вказувалося на необхідність вислання Михайла Драгоманова і Павла Чубинського як небезпечних агітаторів.Емський указ, Повний текст Емського указу На підставі Емського указу було ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету. В 1878 році на Паризькому літературному конгресі Михайло Петрович зачитав доповідь «La littérature oukraïnienne proscrite par le gouvernement russe» («Українська література, заборонена російським урядом»), у якій різко засудив Емський указ і виступив на захист української мови та культури.Данило Яневський. Проект «Україна». Відомі історії нашої держави: продовження (1774—1914 рр.).— Харків. Фоліо, 2015.—218 с.:іл
1889 року запрошений викладати на кафедрі загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету (Болгарія, тоді Болгарське князівство), де працював до своєї кончини.
«Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні», — свідчила Леся Українка про останні дні свого дядька. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти обірвала життя вченого і громадського діяча.
Помер і похований у Софії. 30(16) жовтня 1932 року на могилі було встановлено пам′ятник.
Наукова кар'єра У студентські роки захопився історією стародавнього світу. Під керівництвом професора Віталія Шульгіна підготував дисертацію на право читання лекцій в університеті «Імператор Тиберій», яку захистив у 1864 році.
Попри переконання що «для політики потрібна історія, як для медицини фізіологія» був прихильником об'єктивізму. Не був схильним до міфологізації історії, використання міфів у системі обґрунтування прав чи вимог українців, натомість прагнув знаходити раціональні аргументи для пояснення явищ і процесів політичного життя.
Працював учителем географії у 2-й Київській гімназії.
1865 року прийнятий на посаду приват-доцента на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира. Читав лекції з історії Стародавнього Сходу, історії та історіографії Стародавньої Греції, історії Стародавнього Риму, Нової історії (доби Реформації та Відродження). Опублікував низку статей зі стародавньої історії.1870 року захистив магістерську дисертацію на ступінь магістра загальної історії на тему «Питання про історичне значення Римської імперії та Тацит».Після наукового відрядження за кордон у 1873 році призначений на посаду штатного доцента.1875 року звільнений з університету за політичну діяльність.
Політичні погляди
Не сприймав як устремління соціалістів-революціонерів «зробити революцію без науки», так і надію народників «зробити соціалізм або культуру без політики». «Нівеляторів» української національності критикував за намагання під гаслами боротьби за об'єднання силоміць упроваджувати серед українців російську як державну. Висновок Драгоманова був категоричним:
Обґрунтовував етнічну та психологічну окремішність українців. Послідовно виступав проти тих, хто твердив, що «національність — пустий ідеал», бо вважав: по-перше, національність існувала завжди і, по-друге, вітчизна людині уявляється головним чином саме нацією, яка в ній живе, інакше вітчизною будуть гори, річки та болота. Порятунок для українців бачив у створенні «своєї» держави, яка б була «спілкою задля оборони себе од чужих».
Зробив помітний внесок у розвиток політичної і правової ідеології ліберального і демократичного руху в Україні:
1. Він створив концепцію суспільства, яке базується на ідеї асоціації розвинених особистостей. Реалізація цього ідеалу можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядування громад і областей. Для Михайла Драгоманова людина — основа основ соціального устрою, найвища цінність, гарантом права якої може бути лише вільна самоврядна асоціація (громада), а не держава. Михайло Драгоманов в принципі і в далекій перспективі був прихильником анархізму прудонівського типу та одночасно висував ідеї побудови держави на федеративних засадах.Євген Нахлік. Іван Франко про інститут держави
2. Аналізуючи форми держави, Драгоманов наголошував, що унітарна, централізована держава — це втілення деспотизму, диктатури небагатьох. Найкращою формою, на його думку, є організована федерація (на зразок США чи Швейцарії), основою якої є громадське самоврядування, місцеве самоврядування, гарантія природних прав і свобод людини.
3. Як і Микола Костомаров, Михайло Петрович був прихильником федералізму в побудові держави. Однак якщо Костомаров висловлювався за об'єднану панслов'янську державу, то Драгоманов обмежувався федеративною перебудовою Росії. Він уявляв майбутню федерацію на принципово нових засадах: а) відстоював пріоритет прав і свобод особи в державі. На думку мислителя, терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільно-політичного ладу. Новий устрій держави передбачався на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних покарань і смертної кари, недоторканість житла без судової постанови, таємність приватного листування, свободу совісті, друку, слова і віросповідання. Церква відділялася від держави;
б) будівництво федерації вчений розглядав не як дарування прав і свобод суб'єктам федерації «зверху», а як делегування повноважень вищим органам держави «знизу»;