Дмитро́ Миха́йлович Дяче́нко  — український архітектор і громадський діяч, засновник стилю українського необароко. Професор, член-кореспондент Академії архітектури СРСР (1935). Жертва сталінського терору.

Біографія

Народився в місті Таганрог в багатодітній родині шевця, який переїхав на Дон із села Патлаївки на Полтавщині. Перші роки свого життя Дмитро Дяченко провів у Новочеркаську, де здобув початкову освіту: закінчив спочатку церковно-приходську школу, а потім гімназію. Літа проводив у селі Патлаївці під Полтавою — на батьківщині батьків.

У 1907 році Дмитро закінчив Таганрозьке 8-класне технічне училище, вступив до Харківського технологічного інституту, а вже через рік — до Академії художеств та Інституту цивільних інженерів у Санкт-Петербурзі. 1909-го очолив місцеву студентську «Громаду», зусиллями якої в 1912-му році організовано першу в Російській імперії професійну виставку української архітектури. Члени гуртка їздили в Україну, досліджували архітектурні пам'ятки та замальовували старовинні будівлі, церкви, дзвіниці, монастирі, вітряки тощо.

Ще за часів студіювання Дмитро Дяченко спроєктував приміщення земської лікарні в Лубнах. Молодий архітектор тоді вперше у своїй роботі звернувся до народних мотивів української архітектури. У 1913 році за ескізами Дяченка була зведена брама, яка мала вигляд еліптичної арки, обабіч неї стояли накриті дахами дві вежі. Ця споруда будувалася для Всеросійської сільськогосподарської виставки в Москві.

По закінченні Інституту цивільних інженерів у 1914 році працював земським інженером спочатку Полтавської, потім Київської губернії. До 1917-го жив у Полтаві, потім перебрався до КиєваБілоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я. Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). — С. 207..

Формування нової течії в архітектурі — українського необароко — архітектор розпочав будинком О. Климова у селі Круглик Миргородського району на Полтавщині. За два роки створив проекти ще двох споруд — церковно-археологічного музею в Кам'янці-Подільському та будинку міської управи в Ковелі, за які отримав перші премії. У той же період проєкт Дяченка переміг на конкурсі меморіальної каплиці та церкви в Харкові і йому доручили її зведення.

У 1917 році оселився в прибутковому будинку М. Грушевського за адресою вул. Паньківська, 9, п. 22Нова Рада. — 1917. — № 175., по сусідству з видатними діячами того часу, де пережив штурм Києва.

Трагічного 1918 року Д. Дяченко став головою Товариства українських архітекторів (1918—1920), фундатором і ректором Київського архітектурного інституту (1918—1922), який розміщувався в будинку митрополита Софійського собору, поряд з шедевром українського бароко — Брамою Заборовського. Серед організаторів і викладачів навчального закладу були відомі діячі науки і культури України: П. Альошин, О. Вербицький, М. Даміловський (проректор), С. Драгоманов, М. Козик, Ф. Красицький, П. Клепатський, В. Кричевський, М. Макаренко, І. Моргілевський, В. Риков, А. Середа, В. Фельдман, П. Хаустов, Ф. Шміт, Д. Щербаківський та інші. У важких умовах революції і війни, економічної розрухи і голоду Дяченко зумів налагодити навчальний процес, залучити до викладання відомих архітекторів, художників, мистецтвознавців, видобуваючи фінансування від кожної влади, що змінювалася в місті, і кооперативних організацій. Вважав, що навчальний заклад мав готувати фахівців саме для України, які будуть свідомими творцями архітектури нової національної держави.

Ідейна позиція ректора не влаштовувала радянську владу, тому його було звільнено з посади. У 1924 р. архітектурний інститут та Інститут пластичних мистецтв об'єднали в один вуз – Київський художній інститут, який в 1925 р. розмістився в будинку колишньої духовної семінарії на вул. Смирнова-Ласточкіна, 20.

У 1920-х – на поч. 1930-х рр. Дяченко мешкав в будинку по вул. Стрілецька, 7/6, у квартирі № 3 секції № 1-а. 1924-го року в родині Дмитра Михайловича народився син Василь — майбутній відомий антрополог.

У 1925–1930 роках Дяченко — творець комплексу споруд і професор Української сільськогосподарської академії (тепер Національний університет біоресурсів і природокористування України), 1932—1937 — професор Київського художнього інституту (тепер Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Провадив велику громадську роботу.

У 1926 і 1930 роках розробив і видав альбоми типових проектів колгоспного житла для УСРР.

На початку 30-х років за його проектом на основі колишньої лазні по вул Пушкінській № 7 було споруджено житловий кооператив "Науковий працівник", де він з родиною оселився.

Протягом 1932–1935 років Дяченко викладав архітектурне проектування в майстерні Київського художнього інституту, яка увійшла до щойно організованого Київського інженерно-будівельного інституту.. У 1935 році обраний членом-кореспондентом Академії архітектури. Разом з колегами виступав проти знищення Великого Миколаївського собору та Михайлівського Золотоверхого монастиря, варварської реконструкції Михайлівської площі.

У 1930-х роках праці Дяченка засуджені більшовицькою критикою як вияв українського націоналізму. Сміливі виступи та стійкість творчих переконань — різкої критики за використання історичного стилю українського бароко зазнав комплекс споруд у Голосієві — зробили неможливим його перебування в Києві.Під загрозою арешту у 1937 році переїхав до Москви, де працював над новими проектами сільських осель, клубами, створив інтер'єр книгарні «Українська книга».

Вранці 1 липня 1941 року в комунальній квартирі № 1 у Бабушкиному провулку (зараз — вулиця Олександра Лук'янова), 5 був заарештований. Після двогодинного обшуку його відправили до Бутирки. Півроку його тримали у Лефортово, де ґрунтовно підірвали здоров'я. Постановою Особливої ради НКВС СРСР звинувачений у «націоналістичній діяльності», архітектор отримав вісім років таборів. 21 травня 1942 року Дяченко «достроково» помер від «пелагри III ступеня виснаження» в концтаборі НКВС Саратовської області. Тіло було поховане в братській могилі разом з іншими в'язнями.

Реабілітований Верховним Судом СРСР у 1957 році.

Творчість

Архітектура Низку його архітектурних творів визнано пам'ятками культурної спадщини. Серед найкращих проектів — ансамбль нинішнього Національного аграрного університету в Голосіївському лісі — усі споруди муровані, дво- та триповерхові, симетрично-вісьової композиції, вирішені за останнім словом будівництва науки і техніки того часу, водночас органічно поєднані формами, деталями в стилі українського бароко (модернові фронтони, аркади, високі мансардові дахи з заломами і люкарнами). Брав активну участь в архітектурних конкурсах, проектуючи будівлі та споруди в українському стилі. На відміну від інших колег (В. Г. Кричевського, О. Г. Сластіона) орієнтувався не на селянську архітектуру, а на високопрофесійне зодчество Мазепинської доби, на стилістику Мазепинського бароко, вбачаючи в цьому втілення української державницької традиції. Активно відстоював цю позицію в архітектурних дискусіях 1920-х ― 1930-х, за що постійно зазнавав нещадної критики як провідник шкідливого «буржуазно-націоналістичного напряму» в українській радянській архітектурі.

Практичний інтерес Дяченка до української архітектури доби Гетьманщини найяскравіше проявився в архітектурному ансамблі Української сільськогосподарської академії у тодішній околиці Києва Голосієвому. Його створення за більшовицького режиму стало можливим як наслідок периферійного розташування та високої оцінки, яку отримав проект у закордонній пресі. Дяченку належать багато нереалізованих проектів. Його творчому впливу завдячуємо прекрасно прорисованим фронтоном на чолі споруди залізничного вокзалу в Києві, яка без цього знакового українського елементу лишилась би безликим конструктивістським об'єктом 1930-х.

Головні роботи Дмитра Дяченка: земська лікарня в Лубнах, 1913—1915 рр., вул. Льва Толстого, 16/27 (Київ); комплекс споруд Української сільськогосподарської академії та корпуси інститутів ветеринарії, тваринництва в Голосієві (нині Національний університет біоресурсів і природокористування України; 1926—1929); житловий будинок кооперативу «Науковий працівник», 1928—1930 рр., Пушкінська вул., 7 (Київ); Санаторій № 19 ВЦСПС, 1934—1935 рр., проспект Леніна, 21 (Кисловодськ) Українська академія радянської торгівлі (нині — Міністерство освіти і науки України), 1935—1938 рр. (реконструкція, арх. Фадеїчев В., 1958 г.), просп. Перемоги, 10 (Київ); сільськогосподарський інститут у Ташкенті, 1936—1937 рр., вул. Університет, 2; гідромеліоративний технікум у Поті, 1936—1939 рр.

Праці

Будова села. Київ: Червоний шлях, 1924; Проекти з сільського будівництва. Київ, 1926.

Пам'ять У Києві з 2019 року існує вулиця Архітектора Дяченка.

Примітки

Література Балабко О. В. «Київ, Іринінська, Лифарям…». Повість за листами митця — Чернівці : Букрек, 2011. — 236 с.: іл. Бондаренко Р. І. Дяченко Дмитро Михайлович //  — С. 511. Вечерський В. В. Дяченко Дмитро Михайлович // Київ. Провідник. — К., 1930. Словник художників України. — К., 1973. Чепелик В. В. Триумф и трагедия зодчего // Строительство и архитектура. — 1987. — № 11. Асеев Ю. С., Дяченко Б. М. Украинский зодчий Дмитро Дяченко // Строительство и архитектура. — 1990. — № 5. Дяченко Дм. Будова села / Д. Дяченко. — К. : Червоний шлях, 1924. — 92 с.

Посилання

Д. М. Дяченко на сайті ДНАББ