Президентство Джона Ф. Кеннеді розпочалося 20 січня 1961 року, коли він склав присягу як 35-ий президент Сполучених Штатів, і завершилося 22 листопада 1963 року його вбивством, протривавши 1036 днів. Демократ від штату Массачусетс, він вступив на посаду після перемоги на президентських виборах 1960 над тодішнім віцепрезидентом республіканцем Річардом Ніксоном. Після вбивства Кеннеді президентську посаду обійняв віцепрезидент Ліндон Б. Джонсон.

Час перебування на посаді Кеннеді ознаменувався політикою холодної війни і напруженням у стосунках з Радянським Союзом та Кубою. У квітні 1961 року на Кубі в затоці Свиней здійснено невдалу спробу скинути уряд Фіделя Кастро. У жовтні 1962 року адміністрація Кеннеді дізналася, що на цьому острові Радянський Союз вже певний час розміщує балістичні ракети. Внаслідок цього спалахнула Карибська криза, що ледь не призвела до ядерної війни, але в підсумку радянська влада прибрала ракети. Щоб стримати поширення комунізму в Азії, Кеннеді збільшив кількість американських військових радників у Південному В'єтнамі у 18 разів; подальше втягування США у війну у В'єтнамі відбулося вже після його смерті. У Латинській Америці Кеннеді ініціював Альянс заради прогресу, метою якого був захист прав людини та сприяння економічному розвиткові.

У внутрішній політиці Кеннеді вніс сміливі пропозиції своєю програмою «Нових рубежів», але консервативна коаліція північних республіканців та південних демократів заблокувала багато його ініціатив. Серед заблокованих пропозицій: федеральне фінансування освіти, медичне обслуговування людей похилого віку та допомога економічно депресивним районам. Хоча спочатку Кеннеді не проявляв ентузіазму щодо законодавства про громадянські права, 1963 року він запропонував великий законопроєкт, який, зрештою, став фундаментальним Актом про громадянські права 1964 року. За часів президентства Кеннеді економіка неухильно зростала, інфляція була низькою, а рівень безробіття падав. Кеннеді запровадив кейнсіанську економіку і запропонував законопроєкт про зниження податків, який ухвалено як закон про доходи 1964 року. Кеннеді також створив Корпус Миру і пообіцяв висадити американця на Місяць, чим посилив космічні перегони з Радянським Союзом.

Життя Кеннеді обірвалось внаслідок замаху, скоєного в листопаді 1963 року під час відвідин Далласа (штат Техас). Комісія Воррена дійшла висновку, що Лі Гарві Освальд діяв самостійно, але вбивство породило різноманітні теорії змови. Кеннеді був першим президентом римо-католиком, а також наймолодшим кандидатом, який коли-будь переміг на президентських виборах у США. Історики та політологи схильні вважати Кеннеді президентом вище середнього рівня.

Вибори 1960 року

Під час Демократичної національної конвенції 1956 року сенатор Кеннеді посів друге місце в голосуванні за кандидатуру віце-президента. Після того як на президентських виборах 1956 року чинний президент-республіканець Двайт Айзенгавер переміг Едлея Стівенсона II, Кеннеді почав готувати заявку на президентські вибори 1960 року. У січні 1960 року Кеннеді офіційно оголосив, що виставить свою кандидатуру на президентських виборах. Сенатор Г'юберт Гамфрі з Міннесоти став його головним суперником на демократичних праймеріз 1960 року, але перемога Кеннеді у переважно протестантському штаті Західна Вірджинія спонукала Гамфрі вийти з перегонів. На Демократичній національній конвенції 1960 року Кеннеді переміг Стівенсона та сенатора Ліндона Б. Джонсона з Техасу, ставши кандидатом у президенти в першому турі голосування. Кеннеді обрав Джонсона своїм кандидатом на посаду віцепрезидента, незважаючи на опозицію багатьох ліберальних делегатів та власної команди Кеннеді, зокрема його брата Роберта Ф. Кеннеді. Кеннеді вважав, що присутність кандидатури Джонсона сподобається південним виборцям, і він вважав, що Джонсон може послужити цінним зв'язковим із сенатом.

Чинний віце-президент Річард Ніксон без особливого суперництва здобув право бути кандидатом від республіканців. Він легко виграв партійні праймеріз, отримавши майже одностайну підтримку делегатів на Республіканській національній конвенції 1960 року. Своїм кандидатом у віцепрезиденти Ніксон вибрав Генрі Кабота Лоджа-молодшого, представника США в ООН. Обидва кандидати в президенти багато подорожували під час агітаційної кампанії. Не бажаючи визнати будь-який штат «заздалегідь програшним», Ніксон взяв на себе стратегію "п'ятдесят штатів", тоді як Кеннеді більше зосереджувався на штатах з найбільшою кількістю голосів виборників. Ідеологічно, Кеннеді і Ніксон узгодили продовження «Нового курсу» і «політики стримування» «холодної війни». Серед основних питань кампанії були економіка, католицизм Кеннеді, Куба, а також чи радянські космічні та ракетні програми перевершили американські.

8 листопада 1960 року Кеннеді переміг Ніксона з одним із найменших розривів в історії президентських виборів у 20-му столітті. Кеннеді виграв всенародне голосування з вузьким відривом у 120 000 голосів із рекордних 68,8 мільйона голосувальників. колегія виборників проголосувала за нього з дещо більшим відривом — 303 голоси проти 219 за Ніксона. 14 не зобов'язаних виборників з двох штатів — Алабами та Міссісіпі — проголосували за сенатора Гаррі Ф. Берда з Вірджинії, як і один «невірний виборник» з Оклахоми. На паралельних виборах до Конгресу демократи зберегли велику більшість як у Палаті представників, так і в Сенаті. Кеннеді був першою людиною, що народилась у 20 столітті, обраною президентом, а враховуючи вік — 43 роки — наймолодшою особою, обраною на цю посаду. Він також був першим римо-католиком, обраним на пост президента.

Інавгурація

20 січня 1961 року Кеннеді склав присягу, ставши 35-м президентом країни. Верховний суддя Ерл Воррен прийняв присягу. У своєму інавгураційному зверненні Кеннеді закликав усіх американців бути активними громадянами, сказавши крилаті слова: «Не питайте, що ваша країна може зробити для вас; запитайте, що ви можете зробити для своєї країни». Він також запропонував країнам світу об'єднатися для боротьби з тим, що він назвав «спільними ворогами людства: тиранією, бідністю, хворобами та самою війною». До цих застережень він додав:Все це неможливо вирішити за перші сто днів. Не покінчити з цим ні за перші тисячу днів, ні за часів цієї адміністрації, ні навіть, можливо, за все наше життя. Але почнімо. На завершення він поділився своїм прагнення до більшого інтернаціоналізму: "Нарешті, чи ви є громадянами Америки, чи громадянами світу, вимагайте від нас тих самих високих стандартів сили та жертовності, до яких ми закликаємо вас . Це звернення показувало впевненість Кеннеді в тому, що його адміністрація прокладе історично важливий курс як у внутрішній політиці, так і в зовнішніх справах. Контраст між цим оптимістичним баченням та важкістю управлінських рішень і щоденними політичними реаліями як у самих Сполучених Штатах, так і за кордоном, був однією з головних напруженостей, що виникли в перші роки його президентства(Повний текст інавгураційної промови Кеннеді).

Адміністрація Вісім тижнів після виборів Кеннеді потратив на те, щоб обрати кабінет, штат та найвищих посадових осіб. Він залишив Джона Едґара Гувера на посаді директора Федерального бюро розслідувань та Аллена Даллеса на посаді директора ЦРУ. Секретарем казначейства він призначив К. Дугласа Діллона, бізнес-орієнтованого республіканця, який перед тим обіймав посаду заступника держсекретаря Айзенгавера. Кеннеді врівноважив призначення відносно консервативного Діллона, віддавши ліберальним демократам дві інші важливі економічні консультативні посади; Девід Е. Белл став директором бюджетного комітету, тоді як Вальтер Геллер обійняв посаду голови Ради економічних радників.

Роберт Макнамара, відомий як один із компаній "Whiz Kids" компанії Ford Motor, був призначений міністром оборони. Кеннеді відкинув наполягання лібералів обрати держсекретарем Стівенсона, а натомість звернувся з проханням очолити Держдепартамент до Діна Раска, позбавленого влади колишнього чиновника Трумена. Стівенсон погодився на неполітичну посаду посла в ООН. Незважаючи на побоювання критики щодо непотизму, батько Кеннеді наполягав на тому, щоб Роберт Ф. Кеннеді став генеральним прокурором, а наймолодший — Тед Кеннеді став «помічником президента», який консультував з усіх основних питань. Макнамара та Діллон також стали важливими радниками кабінету.

Кеннеді переформатував структуру прийняття рішень, яка існувала за Айзенгавера: тепер організаційна структура нагадувала колесо, в якого всі спиці ведуть до президента. Він був готовий ухвалювати більшу кількість швидких рішень, необхідних у такому середовищі. Хоча уряд залишався важливим органом, Кеннеді, як правило, більше покладався на своїх співробітників у Виконавчому бюро Президента. На відміну від Айзенгавера, Кеннеді не мав начальника апарату, а натомість покладався на невелику кількість старших помічників, зокрема на секретаря з кадрових питань Кеннета О'Доннелла. Радник з національної безпеки МакДжордж Банді був найважливішим радником з питань зовнішньої політики, затьмарюючи держсекретаря Раска. Тед Соренсен був ключовим радником з внутрішніх питань, а також автором багатьох виступів Кеннеді. Серед інших важливих радників і службовців були Леррі О'Браєн, Артур М. Слезінджер-молодший, прес-секретар П'єр Селінджер, генерал Максвелл Д. Тейлор та Ейврел Гарріман. Кеннеді підтримував сердечні відносини з віце-президентом Джонсоном, який займався такими питаннями, як громадянські права та космічна політика, але Джонсон не став особливо впливовим віце-президентом.

Судові призначення Кеннеді здійснив два призначення у Верховний суд США. Після відставки Чарльза Еванса Віттакера на початку 1962 р. президент Дж. Ф. Кеннеді доручив генеральному прокурору Р. Кеннеді провести пошук потенційних наступників, і генеральний прокурор склав список, до якого увійшли заступник генерального прокурора Байрон Вайт, секретар праці Артур Ґолдберґ, федеральний суддя апеляційного суду Вільям Г. Гасті, професор юридичних наук Пол А. Фройнд, та два судді Верховного суду. Кеннеді звузив свій вибір до Ґолдберґа та Вайта, і врешті вибрав останнього, що було швидко підтверджено Сенатом. Друга вакансія з'явилась пізніше, у 1962 р. через звільнення Фелікса Франкфуртера. Кеннеді швидко призначив Ґолдберґа, який легко отримав підтвердження Сенатом. Ґолдберґ пішов у відставку з суду в 1965 році, щоб прийняти призначення послом в ООН, натомість Вайт залишався суддею до 1993 року, і його голос неодноразово був вирішальним у критичних ситуаціях, коли голоси між ліберальними та консервативними суддями розділялись порівну. Частково завдяки створенню нових федеральних судових повноважень у 1961 році Кеннеді призначив у федеральних судах 130 осіб. Серед його призначень був і Тургуд Маршалл, який згодом вступив до Верховного суду.

Зовнішні справи

Холодна війна Основним питанням зовнішньої політики Кеннеді було глобальне протистояння США та Радянського Союзу, за участі їхніх союзників, відоме під назвою «холодна війна». Як і його попередники, Кеннеді прийняв політику стримування, метою якої було зупинити поширення комунізму. Президент Айзенгавер дотримувався політики "Новий погляд", в основі якої була загроза застосування ядерної зброї для стримування потенційної радянської агресії. Побоюючись можливості глобальної ядерної війни, Кеннеді запровадив нову стратегію, відому як гнучке реагування. Ця стратегія спиралася на конвенційну зброю для досягнення окремих цілей. У рамках цієї політики Кеннеді створив Сили спеціальних операцій США, — елітні військові частини, які могли по-новому воювати в різних конфліктах. Кеннеді сподівався, що гнучка стратегія реагування дозволить США протидіяти радянському впливу, не вдаючись до війни. Одночасно він наказав наростити потужний ядерний арсенал для встановлення переваги над Радянським Союзом.