Дина́стія Цін (; ) офіційно Вели́ка Цін () — маньчжурська імператорська династія, що керувала Китаєм у 1636—1912 після ліквідації династії Мін. Заснована родом Айсін Ґьоро. Виникла на базі маньчжурської держави Пізня Цзінь, назва якої була змінена на Цін в 1636 році. Маньчжурські війська захопили майже всю територію Китаю 1646 року, однак пацифікація провінцій та придушення виступів етнічних китайців (хань) тривали до 1683 року.

За час правління династії Цін, завойовники-маньчжури сильно китаїзувалися, хоча і залишили деякі елементи своєї кочівницької культури. На знак покори імператорський двір змусив чоловіче населення країни голити голови і заплітати волосся у довгі коси на маньчжурський лад.

Занепад Цін почався у 19 столітті. Він супроводжувався зовнішньою інтервенцією держав Заходу, повстаннями хань у центрі та на півдні країни, а також поразками у війнах. Не маючи сил, щоб протистояти тиску ззовні та зсередини, династія була повалена у результаті Сіньхайської революції 12 лютого 1912 року. Останній монарх династії, імператор Пуї, пізніше згодився очолити незалежну Маньчжурську державу (1932—1945), утворену японськими мілітаристами.

Історія

Виникнення

1616 року хан осілих чжурчженів Нурхаці з роду Айсін Ґьоро об'єднав розрізнені чжурчженські племена і заснував династію Пізня Цзінь в Маньчжурії. Після його смерті престол успадковував син Хуан Тайцзі. В 1629 році була запроваджена китайська екзаменаційна система для майбутніх чиновників і воєначальників, організований Секретаріат, провідне державне діловодство, а в 1631 році — система «шести відомств», аналогічна існуючій на той час у Китаї. На низку посад були призначені китайські чиновники-перебіжчики.

1627 року Хуан Тайцзі підкорив корейську династію Чосон. Корейський ван був змушений укласти мир, сплатити данину і налагодити торгівлю з переможцями.

У зв'язку зі зміцненням китайської оборони, для завоювання північного Китаю потрібно було обійти регіон Ляосі (частина Ляоніна на захід від річки Ляо), а це було можливо тільки через Південну Монголію. Абахай залучив на свою сторону багатьох монгольських правителів і підтримав їх у боротьбі проти Лігдан-хана — правителя Чахар, який намагався відновити імперію Чингіз-хана. В обмін на це Хуан Тайцзі зобов'язав монгольських правителів брати участь у війні проти Китаю. Уже в 1629 році кіннота Абахо обійшла фортеці Ляосі із заходу, прорвалася через Велику стіну і виявився біля стін Пекіна, де почалася паніка. З багатою здобиччю війська Абахо пішли геть. Крім того, після розгрому Чахар, Абахай заявив, що він заволодів імператорською печаткою монгольської династії Юань, яка іменувалася «Друк Чингіз-хана».

У 1636 році Абахай дав династії нове ім'я — «Цін», а підданих наказав іменувати не «чжурчженями», а «маньчжурами». Нова держава маньчжурів відтепер стала називатися Цін (Велика Держава — Да Цін-го) — по найменуванню династії. До титулу «імператор» Абахай приєднав його монгольський аналог «богдихан», бо до складу Маньчжурської імперії увійшла частина Південної Монголії. Рокам свого правління він дав девіз «Чунде» 崇德. У 1637 році маньчжурська армія розгромила Корею, яка була змушена стати «данником» імперії Цін і розірвати відносини з Китаєм.

Відтоді маньчжурська кіннота стала здійснювати регулярні набіги на Китай, грабуючи і забираючи в полон, перетворюючи на рабів сотні тисяч китайців. Все це змусило мінських імператорів не просто стягнути війська до Шаньхайґуаню, а й сконцентрувати тут чи не найкращу, найбільшу і найбоєздатнішу з усіх своїх армій на чолі з У Саньгуєм.

Підкорення Китаю

Занепад Мін став очевидним у зв'язку з посухами, неврожаями, економічною кризою, корупцією, свавіллям чиновників і війною з маньчжурами (1618—1644). Ці катастрофічні події змусили селян взятись за зброю. У 1628 році в провінції Шеньсі розрізнені ватаги стали створювати повстанські загони та обирати вождів. З цього моменту в північно-східному Китаї почалася селянська війна, яка тривала 19 років (1628—1647).

У 1640-х роках селян більше не лякала ослабіла армія, яка терпіла поразку за поразкою. Регулярні війська потрапили в кліщі між маньчжурськими військами на півночі та повсталими провінціями, в них посилилося дезертирство. Армія, позбавлена грошей і продовольства, зазнала поразки від Лі Цзичена. Столиця була залишена практично без боротьби (облога тривала всього два дні). Зрадники відкрили ворота перед військами Лі, і ті безперешкодно змогли увійти всередину. У квітні 1644 Пекін підкорився повсталим; останній мінський імператор Чунчжень покінчив життя самогубством, повісившись на дереві в імператорському саду. Лі Цзичена було оголошено імператором династії Шунь.

Цим скористалися маньчжури. Маньчжурська армія під керівництвом князя Доргоня, з'єднавшись з військами У Саньгуя, розбила повсталих у Шаньхайгуань і слідом за тим підійшла до столиці. 4 червня 1644 Лі Цзичен, залишивши столицю, бувши спантеличеним, відступив. Через 2 дні маньчжури разом з генералом У 6 червня зайняли місто і 30 жовтня проголосили імператором юного Айсіньгеро Фулінь. Маньчжури, які позиціонували себе як політичних спадкоємців імператора Мін, перемігши Лі Цзичена, завершили символічний перехід, влаштувавши офіційні похорони імператора Чунчжень.

Військо повстанців зазнало ще однієї поразки від маньчжурської армії у Сіані і змушене було відступити за течією річки Хань аж до Ухані, потім вздовж північного кордону провінції Цзянси. Тут Лі Цзичен помер, боротьбу до 1646 року продовжили його небіжі.

Завоювання решти Китаю зайняло ще сімнадцять років боротьби з різними загонами повстанців та династією Південна МінRawski, Evelyn S. (1991). "Ch'ing Imperial Marriage and Problems of Rulership". In Rubie Sharon Watson; Patricia Buckley Ebrey (eds.). Marriage and Inequality in Chinese Society. University of California Press, p. 175. Так, Цзян'їнь 83 дні протистояв близько 10-тисячному війську Цін. Коли міську стіну нарешті було прорвано 9 жовтня 1645 року, китайська армія вчинила різанину всього населення, вбивши від 74 до 100 тис. осібWakeman Jr, Frederic (1977). The Fall of Imperial China. Transformation of modern China series. New York: Free Press, p. 83. Останній мінський імператор Чжу Юлан, 1659 року шукав притулку таунгуського володаря Піндале, але був переданий цінській армії під командуванням У Сангуя, який привів його до провінції Юньнань та стратив на початку 1662 року. Китайським зрадникам, що перейшли на бік Цін до 1644 року — Шан Кесі, Ген Чжунміну та Кун Юде — було надано автономні князівства (ванства) на півдні імперіїSpence (1990). The Search for Modern China (1st ed.). New York: Norton, p. 41. Також ваном 1-го рівня став У Сангуй.

Перші сім років правління імператора пройшли під керівництвом принца-регента Доргона, що боровся проти маньчжурських князів-суперників, багатьох з яких він понизив у посаді або ув'язнив під тим чи іншим приводом. Доргон наполіг, попри протести інших маньчжурських князів, на тому, щоб зробити столицею Пекін та перепризначити більшість чиновників династії Мін. Збереження столиці та бюрократії Мін допомогло швидко стабілізувати режим. Потім Доргон різко зменшив вплив євнухів, головної сили в бюрократії Мін, і наказав маньчжурським жінкам не пов'язувати ноги в китайському стиліSpence (2012). The Search for Modern China (3rd ed.). New York: Norton, p. 38. Спірний наказ липня 1645 року («наказ про стрижку волосся») змушував дорослих китайських чоловіків хань голити передню частину голови та зачісувати решту волосся в зачіску «черепа», яку носили маньчжурські чоловіки, під страхом смертіWakeman Jr (1985). The Great Enterprise: The Manchu Reconstruction of Imperial Order in Seventeenth-century China. Vol. I. University of California Press, pp. 646–650. Для маньчжурів ця політика була випробуванням вірності та допомогою у відмінності друга від ворога. Однак для китайців хань це було принизливим нагадуванням про владу Цін, яке кинуло виклик традиційним конфуціанським цінностям. Цей наказ викликав сильний опір правленню Цін у ЦзяннаніWakeman Jr (1985), pp. 651–680.

Для сприяння затвердженню своєї влади Фулінь видав 1648 року наказ, що дозволив цивільним чоловікам ханьського походження одружуватися з маньчжурськими жінками з Восьми Прапорів з дозволу Податкової ради, якщо вони були зареєстрованими доньками чиновників або простолюдинів, або з дозволу капітана їхньої прапорної роти, якщо вони були незареєстрованими простолюдинамиWakeman Jr 1985). The Great Enterprise: The Manchu Reconstruction of Imperial Order in Seventeenth-century China. Vol. I. University of California Press, p. 478.

31 грудня 1650 року Доргон раптово помер під час мисливського полювання, що ознаменувало офіційний початок особистого правління імператора Фуліня. Після смерті Доргоню посмертно присвоїли титул імператора І, єдиний випадок в історії Цін, коли маньчжурського князя так було вшановано після смерті. Оскільки імператору на той час було лише 12 років, більшість рішень від його імені приймала його мати, імператриця-вдова Сяочжуан, яка виявилася вправним політичним діячем. Через два місяці Доргона не лише позбавили титулів, але й викопали його тіло та понівечилиMartin Martinius. Bellum Tartaricum. Rome. 1654.

Піднесення Після смерті у 1661 році Фуліня від віспи його наступником став третій син Сюаньє, який правив як імператор Кансі. Правління Кансі також відзначається як початок епохи, відомої як «Висока Цін», під час якої династія досягла зеніту своєї соціальної, економічної та військової могутності. Тривале правління Кансі розпочалося, коли йому було 8 років. Щоб запобігти повторенню диктаторської монополізації влади Доргоном під час регентства, імператор Фулінь перед смертю поспішно призначив чотирьох старших міністрів — Соніна, Ебілуня, Суксаху та Обоя — правити від імені свого сина. Найголовніше, що четверо не були тісно пов'язані з імператорською родиною та не претендували на престол. Однак з часом, завдяки випадку та махінаціям, Обой, наймолодший з чотирьох, досяг такого політичного панування, що став потенційною загрозою. Хоча відданість Обоя ніколи не була проблемою, його особиста зарозумілість та політичний консерватизм призвели до конфлікту з молодим імператором. У 1669 році Кансі ув'язнив Обоя.

1661 року було відвойвано Фуцзянь у КоксінґиHo, David Dahpon (2011). Sealords Live in Vain: Fujian and the Making of a Maritime Frontier in Seventeenth-Century China (Thesis). University of California, San Diego, p. 135. Боротьба цінських військ і флота тривала за наступників Коксінги до 1683 року, коли зрештою було захоплено Тайвань, а його володар Чжен Кешуан здався.

Імператорське заступництво Кансійського словника демонструвало повагу до конфуціанської освіти, тоді як Священний едикт 1670 року фактично звеличував конфуціанські сімейні цінності. Однак його спроби відмовити китайських жінок від бинтування ніг були невдалими.