Філософія біології — розділ філософії, який займається епістемологічними, метафізичними та етичними питаннями в галузі біологічних і біомедичних наук, а також аналізом і поясненням закономірностей розвитку основних напрямків комплексу наук про життя. Біофілософія досліджує структуру біологічного знання; природу, особливості та специфіку наукового пізнання живих об'єктів і систем; засоби і методи подібного пізнання. Філософія біології — система узагальнюючих суджень філософського характеру про предмет й метод біології, місце біології серед інших наук і в системі наукового знання загалом, її пізнавальної і соціальної ролі в сучасному суспільстві. Деякими фахівцями біофілософія визнається як міждисциплінарна галузь знання, що включає в себе філософію біології. Інші вважають навпаки: філософія біології включає в себе біофілософію. На даний момент серед філософів консенсус з цього питання не досягнуто.
Хоча філософи науки і філософи взагалі давно вже цікавилися біологією (наприклад, Аристотель, Декарт, і навіть Кант), філософія біології з'явилася відносно недавно. І майже відразу в ній виділилася біофілософія, як складова філософії біології. Початок формування біофілософії (як незалежної області філософії) можна пов'язати, на думку А. Т. Шаталова і Ю. В. Олейникова, з виходом в світ монографії австрійського вченого-еволюціоніста Б. Ренша, яка називалася «Біофілософія», а також з публікацією Р. Саттлера під назвою «Біофілософія. Аналітична і холістична перспективи», яка була присвячена гносеологічному опрацюванні механізмів пізнання життя і визначення місця біофілософії в структурі наукового знання.
Історія філософії біології
Античність Зміст і проблематика філософії біології істотно змінювалися в ході розвитку біології та інших наук про живу, в процесі зміни їх предмета, трансформації стратегічних напрямків дослідження. На початкових етапах свого становлення як науки біологія, ще не будучи теоретично оформленою, по суті являла собою частину філософії. Це чітко проявилося вже в античності, перш за все в навчанні Аристотеля. Проблема пізнання живого представлена у нього як у рамках умоглядної філософії, вчення про логічних формах і методах пізнання, так і як особлива, відносно самостійна сфера дослідження природи. У своєму трактаті «Про частинах тварин» він провів величезну роботу зі створення наукових основ класифікації видів живих організмів.
Новий час У новий час методологічне усвідомлення шляхів і форм пізнання життя значно просунулося вперед у пошуках наукового методу. Зокрема, у Декарта механістичний метод був поширений на сферу живого, що призвело до уявлень про живих істот як до складних машин, підпорядкованих законам механіки та принципам редукціонізма. У розробленій формі механістична концепція пізнання живого отримала втілення в філософії Спінози, який обґрунтував її з раціоналістично-математичних позицій, що виходять з традицією Галілея, Гоббса, Декарта. Лейбніц спробував вийти за рамки механістичного матеріалізму, виходячи з уявлення про безперервність розвитку і всеорганічності природи, стверджуючи, що єдність організму становить така організація частин в одному тілі, яка бере участь у загальному житті. Розвиваючи ідею про розгортання в розвитку нових організмів предіснуючих задатків, він обґрунтував преформістську концепцію в філософському осмисленні живого.
Карл Лінней — швед, натураліст, творець біологічної систематики. У своїй монографії «Система природи» (1735), що отримала світову популярність, він заклав основи класифікації «трьох царств природи»: рослин, тварин і мінералів. Причому людина в цій класифікації вперше був віднесений до класу ссавців і до ряду приматів, що завдало істотного удару по домінував в ті роки антропоцентрическому мислення. Внісши фундаментальний внесок у вивчення біологічного різноманіття життя, Лінней сформулював принцип ієрархічності систематичних категорій, згідно з яким сусідні таксони пов'язані не лише схожістю, а й родинними зв'язками. Ця ідея стала одним з наріжних каменів на шляху утвердження еволюційних уявлень.
Перша цілісна концепція еволюції в її філософському осмисленні була сформульована французьким натуралістом Ламарком в «Філософії зоології» (1809). Лейтмотивом книги є твердження про те, що будь-яка наука повинна мати свою філософську основу, і лише за цієї умови вона зробить дійсні успіхи. З цих позицій автор звертає увагу на загальний характер мінливості, на прогресивний хід еволюції, вважаючи головним її чинником пряме і адекватне вплив середовища. В якості основного механізму еволюції Ламарк брав успадкування набутих ознак. Тенденцію ж до ускладнення організації живих організмів Ламарк вважав результатом внутрішнього прагнення організмів до прогресу, до вдосконалення. За Ламарку, ця внутрішня мета закладена в організмах, спочатку. Світогляд Ламарка деїстичного: визнаючи природний порядок природи, він розглядав Бога як першопричину цього порядку. Принциповим філософським моментом у творчості Ламарка є заміна преформістським вистав, що йдуть від Г. Лейбніца та інших, ідеями трансформінізма — історичного перетворення одних видів в інші.
Однак у цього підходу було багато противників, одним з найвизначніших серед яких Жорж Кюв'є — французький зоолог, теоретик систематики, творець палеонтології, биостратиграфии та історичної геології як науки. Запропонована Кюв'є система органічної природи - перша, в якій сучасні форми розглядалися поряд з копалинами. У своєму творі «Царство тварин» (фр. «Règne animal», 1817) Кюв'є сформулював принцип підпорядкування ознак. Розвиваючи ідеї Ліннея, він розділив усе різноманіття тварин на чотири гілки, кожна з яких характеризується спільністю плану будови. Причому між цими гілками, по Кюв'є, немає і не може бути перехідних форм. У висунутому їм принципі умов існування, названому принципом кінцевих цілей, розвиваються ідеї «конкретної телеології» Аристотеля: організм, як ціле, пристосований до умов існування; ця пристосованість диктує як відповідність органів виконуваних функцій і відповідність одних органів іншим, так і їх взаємозумовленість в межах єдиного цілого. Будучи переконаним креаціоністом, він вважав, що кореляції незмінні. Вперше показавши на найширшому фактичному матеріалі грандіозну зміну форм життя на Землі і поступове ускладнення цих форм, тобто фактично заклавши основи еволюційних поглядів, Кюв'є в силу своїх філософських переконань звів їх до уявленням про незмінність природи і наполегливо відстоював цю позицію, що яскраво проявилося в його знаменитому диспуті з Жоффруа Сент-Ілером.
Цей французький натураліст був послідовним прихильником ідеї трансформизма. У своїй праці «Філософія анатомії» (1818-1822) він звернувся до одного з фундаментальних біологічних проблем, що мають філософський характер: проблеми значення і сутності подібності ознак. Вирішуючи цю проблему, поставлену ще Аристотелем, Сент-Ілер цілеспрямовано шукав гомології у різних видів тварин, розробляючи ідею єдності плану будови всього живого, на противагу викладеним вище поглядам Кюв'є. Однак дискусія закінчилася перемогою Кюв'є, який спростував механистическую трактування єдності морфологічного типу, пропоновану Сент-Илером.
Оригінальні еволюційні філософські погляди в області біофілософії належать видатному балтійськонімецькому біологу Карлу Беру, що описав в своїй капітальній праці «Історія розвитку тварин» закони ембріогенезу. Сутність розвитку, по Беру, полягає в тому, що з гомогенного і загального поступово виникає гетерогенное і приватне. Це явище ембріональної дивергенції отримало назву «закону Бера». Однак при цьому ембріональний розвиток не означає повторення серії більш низько організованих дорослих тварин і не є прямолінійним. Бер був першим вченим, який прийшов до еволюційних ідей, не будуючи ніяких умоглядних схем і не відриваючись від фактів.
Оригінальні концепції були запропоновані в німецькій класичній філософії XIX століття.
При розгляді живих організмів І. Кант вважав недостатньою орієнтацію тільки на механічні причини, бо організм, з його точки зору, є освіту активну, яка укладає в собі одночасно і причину, і дію. Завдання пізнання живого зводиться Кантом до визначення трансцендентальних умов його мислимими, пошуку регулятивних понять для рефлектує здатності судження. В натурфілософії Шеллінга проблема пізнання живої природи виступає не як проблема емпіричного природознавства, а як одна з основних проблем натурфілософії. Природа постає у формі загального духовного організму, одухотворяє єдиної «світовою душею», що проходить різні етапи свого розвитку на різних ступенях розвитку природи. У поясненні життя Шеллінг не сприймає ні віталізму, ні механіцизму. Життя, в його трактуванні, не щось стійке, а постійна зміна - руйнування і відновлення тих процесів, які її утворюють. Гегель необхідність філософського осмислення природи пов'язував з дозволом внутрішніх суперечностей, властивого теоретичного відношенню до природи. Суть його в тому, що природознавство як форма теоретичного ставлення до природи прагне пізнати її такою, яка вона є насправді. Однак при цьому воно перетворює природу в щось зовсім інше: мислячи предмети, ми тим самим перетворюємо їх в щось загальне, речі ж насправді поодинокі. Це теоретико-пізнавальне утруднення і має дозволити філософське розгляд природи. Згідно з Гегелем, філософія природи не тільки виявляє загальне в природному світі, а й характеризує предмети природи під кутом зору їх відношення до чуттєвості людини. Таким чином, істотно випереджаючи свій час, Гегель проводить думку про те, що в філософії природи об'єктивне співвідноситься з суб'єктивним.
Синтез передували еволюційних уявлень здійснив Чарльз Дарвін — творець еволюційної теорії. Принципова відмінність дарвінівської концепції від інших еволюційних і трансформістскіх поглядів в тому, що Дарвін розкрив рушійний фактор і причини еволюції. Дарвінізм ввів в біологію історичний метод як домінуючий метод наукового пізнання, як провідну пізнавальну орієнтацію. На багато років він став парадигмою еволюційних уявлень, ознаменувавши собою цілу епоху в біології, науці в цілому і в культурі. Розвиток еволюційних ідей на основі дарвінізму вглиб і вшир призвело в кінці XX століття до формування концепції глобального еволюціонізму, що пропонує еволюційний погляд на весь Всесвіт в цілому.
Паралельно з еволюціонізмом, що акцентує увагу на ідеї розвитку, в біофілософії продовжували розвиватися уявлення, орієнтовані на ідею сталості, стабільності, організації. Виникнення генетики як науки знаменувало принципово новий етап в їх становленні, початок якому було покладено дослідженнями австрійського натураліста Грегора Менделя. Застосувавши статистичні методи для аналізу результатів гібридизації сортів гороху, Мендель виявив і сформулював закономірності спадковості. Вперше в історії науки використавши кількісні підходи для вивчення успадкування ознак, Мендель встановив нові біологічні закони, тим самим заклавши основи теоретичної біології. Надалі уявлення про інваріантності, дискретності, стабільності в світі живого отримали розвиток в працях інших дослідників.
Сучасність Марксизм виступив не тільки з критикою натурфілософії XIX століття, але і з запереченням взагалі актуальності філософії природи як такої. Антинатурфілософскій пафос марксизму обумовлений його соціологізмом, прагненням пояснити все, виходячи з соціальних особливостей тієї чи іншої суспільно-економічної формації. З подібного підходу органічно випливало обмеження проблематики філософії науки лише методологією науки і логікою, відмова від з'ясування і аналізу різних онтологічних схем і моделей, дієвих в природничих науках на будь-якому етапі їх розвитку. Тому в умовах панування марксизму-ленінізму найбільший розвиток і розробку в СРСР отримали саме методологічні проблеми біологічної науки. Це важливе і актуальне напрям розвитку філософії біології, але їм аж ніяк не вичерпується вся її різноманітна проблематика.