Відносини Франції та Італії стосуються міжнародних відносин між Французькою Республікою та Італійською Республікою. Відносини відбуваються на дипломатичному, політичному, військовому, економічному та культурному рівні між Францією та Італією, офіційно Італійською Республікою (з 1946), Та її попередниками, Королівством Сардинія (П'ємонт) (1814—1861) та Королівством Італії. (1861—1946).

Франція відігравала головну роль у сприянні об'єднанню Італії, особливо поразкою Австрійської імперії, а також фінансовій підтримці. Вони були суперниками над контролем Тунісу та Північної Африки наприкінці 19 століття. Виграла Франція, що призвело Італію до 1882 р. До Троїстого союзу з Німеччиною та Австро-Угорською імперією. Напруженість була високою у 1880-х, як це виражалось у торговій війні. Франції були потрібні союзники проти Німеччини, тому вона таємно домовлялася про низку домовленостей та договорів з Італією, який до 1902 гарантував, що Італія не підтримає Німеччину у війні.

Коли в 1914 спалахнула Перша світова війна, Італія спочатку була нейтральною, але торгувалася за територіальне загострення. Найкраща пропозиція була зроблена Британією та Францією, які пообіцяли Італії великі плити Австрії та Османської імперії. Обидві країни були серед «Великої четвірки» союзників; проте обурення Італії різницею між обіцянками 1915 р. та реальними результатами Версальського договору 1919 р. буде вагомим фактором піднесення Беніто Муссоліні в 1922.

У міжвоєнну епоху Франція намагалася дружити з Муссоліні, щоб уникнути його підтримки гітлерівської нацистської Німеччини. Це не вдалося, і коли Німеччина перемогла Францію в 1940, Італія також оголосила війну, і їй було надано контроль над окупованою зоною біля спільного кордону. Корсику додали в 1942.

Обидві країни були серед Внутрішньої шестірка, яка заснувала Європейське співтовариство, попередник Європейського Союзу. Вони також є членами G7 та НАТО.

Історія

Кордон Дві країни розділяють 488 км(303 мі) кордону. Кордон був значною мірою визначений у 1860 р. в Туринському договорі з незначними виправленнями, виконаними під час Паризького договору 1947 року. Французьке королівство розділило кордон з Савойським герцогством з моменту приєднання Провансу до Франції при Карлі VIII у 1486 році. ширший французько-італійський прикордонний регіон був частиною Арелатського королівства протягом XI—XIV століття.

Кордон між Францією та Савоєю залишався потоком з часів італійських воєн. На початку сучасного періоду це було зафіксовано в Туринському договорі 1696 року. Після війни за іспанську спадщину Савойський дім здобув великі територіальні надбання, ставши у XVIII столітті центром для подальшого об'єднання Італії. Савоя була окупована революційною Францією з 1792 по 1815 рік. Савоя, поряд з П'ємонтом і Ніццею була в Сардинському королівстві на Віденському конгресі в 1815 році,Wells, H. G., Raymond Postgate, and G. P. Wells. The Outline of History, Being a Plain History of Life and Mankind. Garden City, NY: Doubleday, 1956. p. 723—753. У 1860 році в відповідно до умов Туринського договору, Савоя і Ніцца була анексована Францією, а Ломбардія передається Італія. Останній герцог Савойський Віктор Еммануїл II став королем об'єднаної Італії .

Кордон між двома країнами не відповідає мовному кордону. Корсика, хоча традиційно є італійськомовною, є частиною Франції, тоді як Валле д'Аоста, хоча традиційно є французькомовною, є частиною Італії.

Залишається територіальна суперечка з приводу територіальної приналежності вершини Монблану, найвищої гори в Західній Європі.

Вплив імператора Наполеона I Імператор Наполеон І правив великою частиною Італії (крім Сицилії та Сардинії) 1796—1814 років. Введено ряд основних реформ, які назавжди змінили політичну та правову системи багатьох малих країн на Італійському півострові та допомогли надихнути італійський націоналізм та вимогу об'єднання. Феодальні закони були скасовані, а адміністрація стала предметом експертизи, а не корупції та меценатства. Уряд вже не був заповідником аристократії, а був відкритим для середніх класів та професіоналів. Більшість церковних земель були розпродані, системи багатства. Консерватизм повернувся з Віденським конгресом 1814 р., Але він не зміг ліквідувати Новий дух, запроваджений Наполеоном. Було створено багато таємних товариств для перетворення та об'єднання Італії; антиклерикалізм був важливим новим елементом, що кидає виклик правлінню народу над центральною Італією, а Католицька Церква займає головну роль на всьому півострові. Ідеї свободи призвели до Рісорджименто, який мав наслідки об'єднання, модернізації та моральної реформи.Martin Collier, Italian Unification 1820-71 (Heinemann, 2003) pp 1-31.

Об'єднання Італії Франція відігравала центральну роль, коли імператор Наполеон III спонсорував об'єднання Італії у 1850-х роках, а потім блокував її, захищаючи папські держави у 1860-х.William E. Echard, „Louis Napoleon and the French Decision to Intervene at Rome in 1849: A New Appraisal.“ Canadian Journal of History 9.3 (1974): 263—274. excerpt Наполеон довго був шанувальником Італії і хотів бачити її уніфікованою, хоча це може створити суперницьку владу. Він задумав з Кавуром італійського королівства П'ємонт вигнати Австрію і створив італійську конфедерацію з чотирьох нових держав на чолі з папою. Події 1859 р. Вийшли з-під контролю Наполеона у Другій війні за незалежність Італії . Австрія була швидко переможена, але замість чотирьох нових держав народне повстання нове відчуття італійського націоналізму поєднало всю Італію під П'ємоном. Папа тримався на Римі лише тому, що Наполеон послав війська для його захисту. Французькою нагородою стали графство Ніцца (що включало місто Ніцца та міцну територію Альпів на півночі та сході) та Савойське герцогство. П'ємонт, офіційно відомий як королівство Сардинія, тісно співпрацював з Францією, щоб об'єднати Італію — військово виштовхуючи Австрію, і фінансово надавши понад мільярд золотих франків у 1848-60 роках, що було половиною грошей, необхідних Сардинії. Кавур широко використовував Ротшильдський Банк у Парижі, але також протистояв британським та іншим європейським фінансистам. Rondo E. Cameron, „French Finance and Italian Unity: The Cavourian Decade.“ American Historical Review 62.3 (1957): 552—569. online Він розлютив французьких та італійських католиків, коли папа втратив більшість своїх властей. Тоді Наполеон перевернув себе і розлютив як антиклерикальних лібералів у Франції, так і своїх колишніх італійських союзників, коли захищав папу в Римі. Коли в 1870 р. Настала війна з Пруссією, Франція відкликала свої армії, а новий італійський уряд поглинув папські держави та Рим. Harry Hearder, Cavour (1994) 99-159.

1870—1919 Відносини після 1870 р. мали місце епізоди дипломатичної та економічної ворожнечі, що виникли насамперед у змаганні за контроль над Північною Африкою. Канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк був занепокоєний французьким реванхізмом — шукаючи помсти за втрату Ельзасу Лотарингії — тому він намагався нейтралізувати це, заохочуючи французьку експансію в Тунісі. Італія, прихильниця імперіалізму, також хотіла Туніс, оскільки там жило багато італійців, і тим більше, що контроль над Тунісом і Сицилією зробить його великою середземноморською державою. Франція була ближчою і мала багато налагоджених ділових операцій. Італія переважала, оскільки Велика Британія та Німеччина підтримували Францію. Французька армія вторглась і захопила Туніс, а італійці були розлючені. Франко-італійські відносини були різко негативними протягом 1880-х років. Наприклад, виникли суперечки щодо тарифів, а торгівля між двома країнами знизилася. Франческо Кріспі, провідний лівий політик, був невпинним у розпалюванні ворожості до Франції.Mark I. Choate, „'The Tunisia Paradox': Italy's Strategic Aims, French Imperial Rule, and Migration in the Mediterranean Basin.“ California Italian Studies 1, (2010): 1-20.» (2010). online

В дусі помсти проти Франції Італія утворила військовий союз з Німеччиною та Австро-Угорщиною у 1882 р. Троїстий союз . Новий Кайзер Вільгельм II усунув Бісмарка від влади в 1890 році і зайнявся необдуманим дипломатичним авантюризмом у Північній Африці, що порушило Рим та Париж. Рішення Італії полягало в таємному наближенні до Франції, особливо в таємному договорі 1892 р., який фактично анулював італійське членство в Троїстому союзі настільки, що коли-небудь воювало проти Франції. Питання щодо тарифів були вирішені, і в 1900 р. Франція підтримала амбіції Італії зайняти Триполітанію (сучасна Лівія), а Італія визнала перевагу французів у Марокко. У 1902 р. Обидві сторони дійшли розуміння, що незалежно від відновлення італійського членства в Потрійному союзі, Італія не піде на війну з Францією.

Усі угоди були секретними, і Берлін та Відень не зрозуміли, що втратили союзника.Christopher Andrew, Théophile Delcassé and the Making of the Entente Cordiale: A Reappraisal of French Foreign Policy 1898—1905 (1968) pp 20, 82, 144, 190. Як наслідок, коли в липні 1914 р. вибухнула Перша світова війна, Італія оголосила, що Троїстий Союз не застосовується, оголосив себе нейтральним та домовився про кращу доступну угоду. Велика Британія та Франція вважали, що італійська військова чисельність буде перевагою, і запропонували Італії великі ділянки території від Австрії та Османської імперії. Італія охоче приєдналася до союзників на початку 1915 р. і виявила серйозний тягар.William A. Renzi, «Italy's neutrality and entrance into the Great War: a re-examination.» American Historical Review 73.5 (1968): 1414—1432. online Обидві країни були серед " Великої четвірки ". Італія брала участь у Другій битві під Марною та наступній Стоденному наступі на Західному фронті, а Франція брала участь у битві на річці П'яве та битві під Вітторіо Венето на італійському фронті . Реакція в Італії на різницю між обіцянками 1915 р. Та фактичними результатами Версальського договору 1919 р. був вкрай негативною; сильне невдоволення, мобілізоване ветеранами, призвело до поглинання фашистами італійського уряду на чолі з Беніто Муссоліні .Giovanna Procacci, «Italy: From Interventionism to Fascism, 1917—1919.» Journal of contemporary history 3.4 (1968): 153—176. online

1919—1945 Італія вимагала і отримала паритет з ВМС Франції та умови лінкорів на Вашингтонській конференції 1922 року. Туніс залишався болючим пунктом, оскільки там була велика італійська колонія. Франція вважала себе захисницею незалежної держави Ефіопії, якої довго хотіла Італія. Однак італійська армія сильно зазнала поразку в Адові в 1896 році, тому до 1935 року Італія зосередилася на своїх колоніях в Еритреї та італійському Сомаліленді. У європейських справах Муссоліні запропонував, щоб чотири держави, Велика Британія, Франція, Італія та Німеччина співпрацювали, щоб домінувати над європейськими справами. Франція відкинула цю ідею, і Пакт чотирьох держав, підписаний у липні 1933 р., Був розпливчастим і ніколи не був ратифікований чотирма державами. Після 1933 року Франція намагалася дружити з Муссоліні, щоб уникнути його підтримки гітлерівської нацистської Німеччини.Jacques Néré, The foreign policy of France from 1914 to 1945 (2002) pp 132—154.

Ефіопія Коли Італія вторглась в Ефіопію в 1935 році, Ліга Націй засудила акцію і наклала нафтовий бойкот на Італію. Міністр закордонних справ Великої Британії Самуель Хоаре та прем'єр-міністр Франції П'єр Лаваль запропонували компроміс, задовільний для Італії за рахунок Ефіопії, Пакт Хоара-Лаваль . Вони обидва були підірвані вдома за вмиротворення Італії. Ключовою фразою у Британії було: «Більше не Хоарес до Парижа!» і обидва втратили свої високі посади.Andrew Holt, «‘No more Hoares to Paris’: British foreign policymaking and the Abyssinian Crisis, 1935.» Review of International Studies 37.3 (2011): 1383—1401.

Вимоги Італії в 1938 році