Остракі́зм ( від «черепок, шкаралупа»), також зустрічається переклад «суд черепкі́в», — політичний метод боротьби проти політичних супротивників як спосіб уникнути загрози демократії з боку впливових осіб, запобігання тиранії у деяких полісах Стародавньої Греції, зокрема в Афінах.

Імовірно інститут остракізму мав коріння в ранній історії атенського поліса. Виганяти людей небезпечних для громади в архаїчну добу могли або Ареопаг, або Рада чотирьохсот; «отець атенської демократії» Клісфен під час своїх реформ 508—507 років до н. е. передав право приймати такі рішення Народному зібранню і розробив спеціальну процедуру. Не усі подробиці відомі: зокрема, історики сперечаються про те, чи вважалися згадані в джерелах шість тисяч голосів загальним кворумом, чи необхідним мінімумом, поданим за одного кандидата. Перше вигнання через остракізм сталося, на думку більшості вчених, через приблизно 20 років після запровадження реформи, 488/487 року до н. е. В цілому налічується не більше 15 жертв остракізму, серед котрих видатні державні діячі Арістід, Фемістокл, Кімон, Фукідід, син Мелесія. Потенційними кандидатами на остракофоріях (так називали процедуру голосування; , дослівно — «несення черепків») були Перікл, Нікій, Алківіад. Остракізм став гуманною зброєю демосу, що застосовувався для нагляду за родовою аристократією і для переведення міжпартійної боротьби в мирне русло. Вчені відзначають, що самою обставиною свого існування він сприяв усталенню обстановки усередині поліса, хоча застосовувався дуже рідко; при цьому остракізм став причиною відсторонення від державної та військової діяльності ряду видатних особистостей.

В останній раз остракізм застосували ймовірно 416 або 415 року до н. е. Через змову двох очевидних кандидатів на вигнання, Нікія й Алківіада, жертвою остракофорії несподівано став третій, Гіпербол, так що процедура не вирішила наявну перед суспільством проблему. Після цього випадку остракізм існував ще близько ста років, але тільки на законодавчому рівні. Серед дослідників античності є різні думки про те, чому від нього відмовилися: це пов'язують зі зникненням шару родової аристократії, проти якого спочатку було спрямовано остракізм, з еволюцією атенської демократії, з появою діючих тоді юридичних процедур, з неприємними враженнями від вигнання Гіпербола тощо. Подібні остракізму процедури вигнання періодично застосовували й в деяких інших полісах Стародавньої Греції, втім великого поширення вони не отримали.

У сучасній українській мові це слово означає гоніння, неприйняття, відторгнення, презирство з боку навколишнього суспільства, різкий осуд будь-чого.

Джерела

Корпус джерел, що розповідають про остракізм, досить великий. Він охоплює твори істориків, драматургів, поетів і філософів, що жили в період з V століття до н. е. по XV століття н. е. У сучасників цього явища остракізм тільки згадується: він був частиною повсякденного життя, про яку не треба було розповідати докладно. Найперша з відомих згадок (причому тільки на рівні ремінісценції) міститься у Піндара в одній з його Піфійських од, написаній 486 року до н. е. Звертаючись до переможця Піфійських ігор Мегакла, сина Гіппократа, поет говорить: «В радість мені нове благо твоє, // В гіркоту мені — заздрість, нагорода найкращих справ». Тут явно мається на увазі остракізм Мегакла, причиною якого, таким чином, Піндар називає заздрість співгромадян. Це обґрунтування стало згодом поширеним. Про вигнання Фемістокла, як видко, писав родоський поет Тімокреонт (ці вірші втрачено), ряд ремінісценцій на тему остракізму міститься у представників аттичної комедії — Арістофана, Кратіна, Платона. Цінної інформації в цих текстах мало, але з них можна зробити висновок, що комедіографи цікавилися остракізмом як важливою частиною атенського політичного життя. Вигнання Арістіда побіжно згадує Геродот, вигнання Фемістокла і Гіпербола — Фукідід.

Наприкінці V — початок IV століть до н. е., коли остракізм вийшов з ужитку, але продовжував існувати на законодавчому рівні, про нього почали писати докладніше. Зокрема, важливі відомості на цю тему містяться в промові «Проти Алківіада», яку стародавні приписували Андокіду. Це єдине джерело, що згадує остракізм Каллія, сина Дідіма; тут же викладається рідкісна думка про те, що за допомогою остракофорії виганяли не тільки політиків, що домінували над полісом, але й розпусників. Автор промови піддає остракізм жорсткій критиці, як несправедливе покарання, що порушує «клятву народу і ради» та позбавляє його жертву права на захист, причому без формального звинувачення. Остракізм згадується в ораторів Лісія і Демосфена, в одному з діалогів Платона. Лікург в одній зі своїх промов наводить перелік «нечистих і зрадників», і ймовірно мова йде про атенян, вигнаних через остракофорії. Про це явище писали історик Феопомп (в X книзі «Історії Філіппа»), Андротіон, що дав альтернативне датування встановлення остракізму, та ймовірно інші (автори робіт з історії Аттики і/або Атен) — Фанодем, Клідем, Гелланік.

Найцінніша інформація на цю тему міститься у творах Арістотеля. У трактаті «Атенська політія» наведено безліч фактичних даних про введення остракізму і його застосуванні до кінця 480-их років до н. е., а в «Політиці» філософ розмірковує про теоретичні основи цього явища. Арістотель відгукується про остракізм несхвально, але визнає, що в певних випадках ця практика «знаходить якесь справедливе виправдання»: вона допомагає досягти «загальної рівності», без якої полісний лад занадто нестійкий. Утім, філософ зазначає, що остракізм часто стає лише засобом боротьби між різними політичними угрупованнями. Учень Арістотеля Теофраст помістив велику характеристику цього явища у свій трактат «Закони», що зберігся тільки у вигляді ряду цитат у пізніших авторів. Мабуть, саме на цьому трактаті засновані знання про остракізм більшості пізніших античних авторів.

В епоху еллінізму про остракізм висловлювались Деметрій Фалерський, який назвав заздрість до знатних співгромадян рушійною силою остракізму, й останній аттідограф Філохор, якому належить найперший з відомих науці описів процедури остракофорії. Після них у наративній традиції виникає лакуна. Знову тема остракізму привертає увагу античних авторів з I століття до н. е. Цицерон згадує вигнання Арістіда і Фемістокла, Корнелій Непот наводить у життєписах Арістіда, Фемістокла і Кімона деякі подробиці про їхній остракізм; саме він першим розповідає історію про те, як Арістід написав своє ім'я на черепку для неграмотного селянина. Загальну характеристику явищу дав Діодор Сицилійський: «Атеняни, як видається, прийняли такий закон не з метою покарання злочинів, але з ціллю применшити через вигнання безкарність людей, які піднялися надто високо».

В епоху Римської імперії кількість згадок остракізму античними авторами різко збільшилася. Однак через часову дистанцію стало помітно більше недостовірної інформації, яку сучасні історики не розглядають серйозно. Найціннішим джерелом цього часу є «Порівняльні життєписи» Плутарха, де описано подробиці застосування остракізму до Арістіда, Фемістокла, Кімона, Фукідіда, сина Мелесія, і Гіпербола. Плутарх спирався на безліч джерел, здебільшого втрачених: він посилається на Кратіна, Платона Коміка, Андокіда, Фукідіда тощо. Цей автор називає остракізм не покарання, а профілактичним засобом, і при цьому пише про заздрість як важливий рушійний чинник. У його викладі остракізм виявляється боротьбою основної маси громадян проти найбільш гідних представників поліса; він каже, що після того, як остракофорія була вперше застосована до когось, хто цього не заслуговував, вона скомпрометувала себе, і від неї відмовилися.

До письмових джерел про остракізм належать праці часів Візантійської імперії — твори Гесіхія, патріарха Фотія, Іоанна Зонара, Іоанна Цеца, Феодора Метохіта, анонімні енциклопедичні словники «Суда» і «Великий етімологік», анонімний трактат Vaticanus Graecus. Ці джерела, як і пізні, базуються на не збережених до наших днів пам'ятках письменства. У більшості випадків візантійці не наводять нової інформації про остракізм, але в деяких випадках їхні праці можуть містити важливі й унікальні відомості. Так, Метохіт повідомляє про роль Лікомеда при вигнанні Фемістокла, лексикон «Суди» — про зв'язок остракізму Кімона зі звинуваченнями цього політика в інцесті. Гесихій згадує вигнання Менона, і до середини XX століття це свідчення не приймалося істориками за правду, але археологічні знахідки змусили фахівців переглянути свою думку.

В цілому джерельна база визначається в історіографії як досить велика і різноманітна, але водночас компактна і цілком осяжна; мабуть, вона вже не буде помітно збільшуватися. При цьому збережена традиція, що розповідає про остракізм, є фрагментарною. За окремим аспектам теми в збережених джерелах немає даних взагалі, або ці дані не виглядають достовірними, або дані різних авторів суперечать одні одним, і немає підстав, щоб віддати перевагу одній версії над іншою.

Історія Назва остракізму походить від слова «острака» — шматок глиняного черепка, на якому писали ім'я того, кого хотіли вигнати. Остракізм був введений Клісфеном у 508 р. до н. е., після повалення тиранії синів Пісістрата Гіппія і Гіппарха. Метою цього заходу було недопущення приходу до влади нових тиранів.

У джерелах виявлено згадки про 18 випадків остракізму в Атенах, з яких 10 можна вважати цілком підтвердженими. Вперше остракізм було застосовано 487 року до н. е. проти Гіппарха, сина Харма, родича тирана Пісістрата. Однак швидко остракізм перетворився на засіб усунення супротивників з політичного поля. Голосування з приводу остракізму проводилося один раз на рік народними зборами у складі щонайменше 6 тисяч громадян чоловічої статі. Кожний, хто голосував, вписував на черепку ім'я того політика, якого вважав суспільно небезпечним. Політик, ім'я якого було написане на більшості черепків, мав залишити поліс на 10 років. Під остракізм свого часу підпали такі атенські політики, як Арістід, Кімон та Фемістокл, Ксантіпп, Фукідід та інші.

Іноді вигнаним у такий спосіб політичним діячам дозволяли повернутися на батьківщину раніше, ніж через 10 років після вигнання. Зазвичай це практикувалося у випадку значної військової загрози Атенам (наприклад, перед нашестям Ксеркса у ході греко-перських війн). Для цього була потрібна народна постанова, прийнята не менше, ніж шістьма тисячами голосів.

Остракізм вважався превентивним заходом впливу на політичне життя полісу, тобто виганяли лише тих, хто міг становити загрозу, а не тих, хто вже її становив. Людина у вигнанні не втрачала прав громадянства свого полісу; на думку деяких дослідників, це було не покаранням, а до певної міри навіть визнанням політичного впливу. Тому остракізм міг вважатися навіть почесним, оскільки невидатним людям він не загрожував.

Востаннє остракізм було застосовано 417 року до н. е. проти Гіпербола. Потім від цієї процедури відмовилися.

Функції і символізм

Закон про остракізм, згідно з античними джерелами, було введено задля запобігання тиранії та боротьби з потенційними узурпаторами влади; це популярне уявлення про остракізм уперше чітко висловлюється в IV столітті до н. е. Літературні джерела й остракони згадують, що окрім боротьби з тиранією, було безліч підстав для остракізму — від надмірного впливу і авторитету (випадок Фемістокла), корупції та поганого виконання обов'язків до перелюбу й інцесту.