Тарра́р (; близько 1772 в околицях Ліона — 1798, Версаль) — французький балаганний актор та солдат 2-ої половини XVIII століття, знаний особливою ненажерливістю.
Він з дитинства вирізнявся непомірним апетитом, тож коли батькам не стало снаги його прогодовувати, Таррара вигнали з дому. Відтоді юнак поневірявся Францією у ватазі злодіїв та повій, промишляючи жебрацтвом й крадіжками. Після пристав на роль трюкача при мандрівному шарлатані, де демонстрував гастрономічні фокуси з ковтанням пробок і каміння, живих тварин та цілих кошар яблук.
Із початком війни першої коаліції Таррар зголосився до французької армії. Хоча на службі йому виділяли чотирикратний пайок, болісний голод завжди давав про себе знати, тому доводилось вишукувати додаткову поживу в канавах й сміттєвих баках. Зовсім охлявши, молодик опинивсь у лазареті міста Сульц-О-Рен, де став об'єктом медичних дослідів. Одного дня він уминув трапезу, розраховану на 15 осіб. Іншим разом лікари піднесли йому живого кота, який прожогом був з'їдений. Потім дійшла черга змій, ящірок, собачат і навіть вугря, засмокченого всуціль.
Генерал Олександр де Богарне вирішив використати незвичайні можливості Таррара для військових потреб: у ролі секретного кур'єра. Передбачалося, що він проковтне футляр з повідомленням, перейде лінію фронту й, прибувши у безпечне місце, випорожнить річ. Вже при виконанні першого завдання Таррара схопили пруські військові, після інсценованої страти його жорстоко побили й видворили преч.
Зазнавши тяжкої психологічної травми, Таррар повернувся в шпиталь й погодився на застосування будь-якої процедури, яка б зарадила хворобі. Його лікували ладаном, винним оцтом, тютюновими таблетками й відварними яйцями, але безрезультатно. Таррар часто-густо втікав з лікарні у пошуках недоїдків. Траплялись випадки, коли він пив кров пацієнтів після кровопускання, їв частини трупів з лікарняного моргу. Після зникнення 14-місячного малюка Таррара запідозрили у канібалізмі і вигнали зі шпиталю. Через років зо чотири, хворий важкою формою туберкульозу, Таррар з'явився в Версалі, але невзабарі помер від затяжного приступу ексудативної діареї.
Дитинство та юність
Таррар народився коло 1772 року в сільській місцевості поблизу Ліона (точна дата народження не встановлена; лікарі, що оглядали його тіло після кончини, визначили орієнтовний вік — 26 років). Достоту невідомо і те, чи було звернення «Таррар» його справжнім ім'ям, а чи просто прізвиськом, отриманим підо впливом модної об тій порі паризької опери.
Ненаситний апетит дався взнаки ізмалку. У підлітковому же віці він міг з'їсти впродовж дня чверть туші корови, рівної за вагою йому самому. Батьки, не в змозі вгонобити синів апетит, зрештою виставили його за поріг. Декілька років Таррар бурлакував країною в гурті злодюжок та повій, жебракував та крав їжу, аби відтак підрядитись мартоплясом на розігріві в мандруючого шарлатана. Незмінний інтерес глядачів викликала Таррарова здібність ковтати пробки від пляшок, камені, ба навіть живих тварин і цілі кошики яблук. Він жадливо кидався на будь-який харч, налягаючи з особливою пристрастю на зміїне м'ясо.
В 1788 році Таррар оселився в Парижі й продовжив заробляти подібними номерами, але вже як самостійний виконавець. Один із трюків, що зазвичай давався без зайвих труднощів, неочікувано викликав гостру кишкову непрохідність і ледь не коштував життя. Кілька людей із юрби глядачів віднесли штукаря на руках в паризький шпиталь Отель-Дьйо (), де він пройшов курс лікування сильнодійним проносним. Цілковито одужавши, пацієнт заявив особистому лікарю, пану Жиро (), що готовий продемонструвати свої вміння, наприклад, проковтнути його годинник на ланцюжку. Втім, хірург застеріг, що коли той справді спробує втілити задумане, то він, Жиро, без вагання розітне йому черево, аби дістати годинника назад.
Зовнішність і поведінка Попри вроджений патологічний апетит, обрюзглим Таррар не був — навпаки мав худорляву, тендітну статуру й середній зріст. У віці 17 літ він важив заледве 100 ліврів (близько 45 кг). Привертали увагу його нечисленне, вкрай м'яке світле волосся й надміру широкий рот о 10 см між щелепами при повнім вишкірі із ледь помітними губами і потемнілими зубами. Коли він довго не їв, шкіра з живота звисала складками таким чином, що міг обернути її навколо талії. Після ж доброго наїдку живіт розбухав неначе «величезна повітряна куля». Блідувата шкіра в області щік була зморщеною. Розтягуючи її, молодик був спроможний вмістити у роті до 12 яєць чи яблук.
Таррарове тіло було гарячим на доторк, пересáдно пітливим і тхнуло. Очевидці стверджували, що сморід, яким постійно відгонило від нього, «неможливо було стерпіти й на відстані 20 кроків». Після кожного прийому їжі гидотний запах помітно посилювався, очі та щоки наливались кров'ю, з тіла йшла пара. Засинаючи, Таррар час від часу голосно відригував й робив «ковтальні рухи» щелепами. Екскременти поліфага, який до того ж страждав хронічною діареєю, були «зловонні понад всяку уяву». Незважаючи на колосальні масштаби поглинаного їства Таррар ніколи не скарживсь на нудоту і не прибавляв в тілі. Коли йшлось не про поживок, він не виказував ані дивної поведінки, ані ознак розумового розладу. Свідки завважували хіба що вкрай апатичний склад характеру, який виражався у «повній відсутності сил та ідей» .
Етіологія неприборкуваного апетиту Таррара невідома. Збереглись документально завірені свідчення про кількох його сучасників, страждаючих такою ж формою поліфагії, зокрема стосовно відомого француза польського походження Шарля Домері, проте тіло жодного із них після смерті, на відміну від Таррара, патологоанатоми не оглядали. На переконання шведсько-британського ревматолога й історика медицини Яна Бондесона (), такий стан могло обумовити пошкодження мигдалеподібного тіла чи ядра гіпоталамуса; встановлено, що подібна травма здатна викликати поліфагію у піддослідних тварин. Іншою причиною розвитку патологічного апетиту на тлі швидкої втрати ваги міг стати гіпертиреоїдизм, підвищена активність щитоподібної залози. В медичній історії Нового часу не зафіксовано ні одного достеменного випадку поліфагії, зіставимого з розладом Таррара.
Військова служба З вибухом війни першої коаліції Таррар вступив на службу до французької революційної армії. Військовий пайок, на його прикрість, аж ніяк не удовольняв постійну знадобу в харчах, тому в обмін на порції інших солдат Таррар згоджувався виконувати їхні доручення. Часто порпався на смітниках у пошуках недоїдків, але і це не зараджувало: через якийсь час рядового доставили до лазарету міста Сульц-О-Рен у стані сильного фізичного виснаження.
Попри учетверений госпітальний раціон, він, як і раніш, коротав весь вільний час у гарячкових шуканнях їжі: то рискав у стічних канавах, то копирсався серед баків з непотребом, наминав недогризки за іншими пацієнтами; одного разу пробрався у госпітальну аптеку й поласував припарками. Аби довідатись про причину такого хворобливого апетиту, хірург доктор Курвіль (; у деяких джерелах — Комвіль, ) й головний лікар госпіталю, барон П'єр-Франсуа Персі () лишили Таррара в лазареті для участі в розробленому ними курсі фізіологічних експериментів.
Якось біля воріт закладу накрили стіл з частуванням, розрахованим «на п'ятнадцять німецьких робітників». Санітарам довелося силою стримувати Таррара, що поривавсь до завидженої трапези. Курвіль, одначе, вирішив скористатись нагодою, щоб дослідити травні можливості пацієнта й дозволив тому безперешкодно добратися столу. Парубок заповзявсь уминати обід: два чималих пироги з м'ясом, дві тарілки соленого смальцю, не полиша навіть хлібні крихти, вдудлив 4 галони (близько 18 л) згущеного молока — й одразу ж заснув. Лікар відмічав, що брюхо у нього стало тугим та надутим, наче «величезна повітряна куля». Іншим разом йому принесли великого живого кота. Той зубами розірвав живіт нещасної тварини, висмоктав кров і пожививсь тільцем (за винятком хіба що кісток), а через пів години «немов хижий птах» відригнув куски шкіри із рештками шерсті. Головному лікарю Рейнської армії Жозе Адаму Лоренцу () випала нагода улицезріти дане видиво. В низці наступних експериментів піддослідному пропонували живих змій, ящірок і цуценят; Таррар з'їдав все, нічим не гидуючи. Під час одного такого досліду він буквально засмоктав, навіть не пережовуючи, живого вугра, попередньо розчавивши голову зубами.
Секретний кур'єр Коли минуло кілька місяців, що їх Таррар провів у шпиталі на правах піддослідного, військове командування зажадало вернути рядового на чинну службу. Доктор Курвіль, прагнучи за всяку ціну продовжити досліди гастрономічних можливостей поліфага, запропонував генералу Олександру де Богарне використати незвичайні здібності вояки у державних інтересах: за розпорядженням лікаря той проковтнув дерев'яний футляр з документом всередині, який через два дні вийшов разом з екскрементами у цілком задовільному стані. Курвіль дійшов думки, що Таррар міг би таким побитом проносити донесення ворожою територією без ризику викриття при затриманні чи обшуку.
Солдата викликали до заінтригованого Богарне для показу своїх умілостей перед генералітетом Рейнської армії. Успішно проковтнувши футляр, він одержав у винагороду теліжку з 30 фунтами (бл. 14 кг) сирих бичачих легенів і печінки, й без зволікання їх втеребив на очах у зпантеличеної публіки. Історик Я. Боундсон відзначає, що серед присутніх міг опинитися й сам Наполеон Бонапарт, але зауважує, що така обставина видається украй малоймовірною.
Таррара офіційно зарахували на посаду шпигуна при Рейнській армії. Генерал навіч переконався у фізичних можливостях незвичайного солдата, однак сумніви відносно психічного здоров'я не полишали його, тому кур'єру не стали доручати доставку справді цінних документів. На своє перше завдання Таррару випало доправити лист одному французькому полковнику, ув'язненому у фортеці поблизу Нойштадта. Його запевнили, що документ начебто має стратегічно важливе значення. Насправді ж Богарне написав звичайнісіньку записку, в котрій просив полковника підтвердити, що звідомлення дійшло за адресою, й при змозі вказати будь-яку потенційно корисну інформацію зглядно пересування армії супротивника.
Під покровом темряви, зодягнутий як німецький селянин, Таррар перетнув границю із Пруссією. Щоправда, незнанням мови й дивною поведінкою він хутко накликав на себе підозри тутешніх мешканців. Ті, своєю чергою, донесли на нього військовим і невздовзі француза схопили на окраїні Ландау. Прусаки обшукали полоненого та, не знайшовши нічого підозрілого, відшмагали. Таррар держався мужньо й не вибовкав таємниці; на допиті ж в місцевого коменданта, генерала Цойглі (), він також зарікся що-небудь говорити, із-за чого потрапив до карцеру: доба під вартою остаточно зламала волю невдатного шпигуна й у підсумку той про все зізнався.
Бранця припнули було на ретязь близь вигрібної ями, аж поки дерев'яне пуделко не вийшло з випороженнями — через 30 год. відтоді, як опинилось у шлунку. Хутко з'ясувалося, що документ — всього-на-всього символічна цидула де Богарне, отож розгніваний прусський генерал наказав лазутчика повісити. За іншими даними, Цойглі охопила лють через те, що він, навпаки, не встиг прочитати записку, адже Таррар дістав футляр з власних екскрементів і тут-таки проковтнув його знову. Так чи інакш, полоненого одвели до шибениці, дозволили помолитись Всевишньому й вже було накинули зашморг на шию, одначе ж останьої миті комендант виявив милосердя, скасувавши страту: бідолаху зняли з ешафота, добряче відлупцювали і пустили додому непоодаль французьких позицій.
Спроби лікування