Марле́н Ді́тріх (, ; , Берлін — , Париж) — німецько-американська акторка, співачка, естрадна артистка, музикантка.
Дітріх була популярною протягом всієї своєї довгої кар'єри, постійно відкриваючи себе заново. В Берліні 1920-х виступала на сцені й у німому кіно. Роллю у «Блакитному ангелі» Йозефа фон Штернберга здобула міжнародну популярність і контракт з Paramount Pictures у США. Голлівудські фільми, такі як «Шанхайський експрес» та «Бажання» популяризували Дітріх, зміцнили її славу і зробили її однією з найбільш високооплачуваних акторок того часу. В 1937 роціhttp://www.marlene.com/bio.html . N.B. Цю дату в подальшому слід уточнити. Деякі джерела наводять 1939 рік. Дітріх отримала американське громадянство. Під час Другої світової активно працювала у фронтовою естрадною акторкою. Після війни іноді знімалася в окремих фільмах, проте більшу частину 1950–1970-их подорожує світом, виступаючи у різних шоу.
У 1999 році Американський інститут кіномистецтва в «Серії 100 найвеличніших зірок кіно за 100 років» відвів Дітріх дев'яте місце.
Дитинство Марія Магдалена Дітріх народилася в Шенеберзі (з 1920 року — район Берліна), Німеччина, в родині Луї Еріха Отто Дітріха та Вільгельміни Елізабет Жозефіни Дітріх (до шлюбу Фельзинг), які побралися у грудні 1898 року. Мала старшу на рік сестру Елізабет. Батько був офіцером поліції, мати походила з заможної берлінської родини, що володіла фірмою з виробництва годинників. Батько помер в 1911 роціN.B. Цю дату в подальшому слід уточнити. Деякі джерела наводять 1907 рік.. Друг батька Едуард фон Лош, перший лейтенант гренадерів, упадав біля матері Марії Магдалени та врешті одружився з нею 1916 року, але незабаром помер від травм у Першій світовійBorn as Maria Magdalena, not Marie Magdalene, as per Dietrich's biography by her daughter, Maria Riva entitled Marlene Dietrich, ISBN 0-394-58692-1.
Фон Лош ніколи офіційно не удочеряв сестер Дітріх, тому фон Лош не було їхнім прізвищем, як це іноді стверджують. У родинному колі Марія Магдалена отримала прізвисько «Лейнех». Приблизно 11-річною вона скоротила два свої імені до «Марлен».
З 1907 по 1917Bach 1992, ст. 20. рік Дітріх відвідувала школу для дівчат Аугусти Вікторії. Підліткою цікавилася театром і поезією, вчилася грати на скрипціBach 1992, ст. 32.. Мрії стати скрипалькою перервала травма зап'ясткаBach 1992, ст. 39., однак в 1922 році вона таки влаштувалась на першу роботу скрипалькою у гурт акомпаніаторів німих фільмів у Берліні, звідки її звільнили через чотири тижніBach 1992, ст. 42..
Рання кар'єра
1921 року Дітріх пройшла прослуховування в академії драми театрального режисера та антрепренера Макса Рейнгардта, і хоча воно не було вдалим, незабаром почала працювати в його театрі хористкою й виконувати невеликі ролі в драмах.
Вперше з'явилася на екрані в епізодичній ролі у фільмі «Такими є чоловіки» (). Того ж року на знімальному майданчику фільму «Трагедія кохання» познайомилася з Рудольфом Зібером, з яким одружилася 17 травня 1924 року. 13 грудня 1924 року народила доньку Марію Елізабет Зібер, акторку, пізніше відому як Марія Ріва.
Протягом 1920-х Дітріх продовжувала працювати на сцені та в кіно у Берліні й Відні. В театрі грала різнопланові ролі у таких п'єсах як «Скриня Пандори» Франка Ведекінда, «Приборкання норовливої» та «Сон літньої ночі» Шекспіра, а також «Назад до Мафусаїла» та «Нерівний шлюб» Джорджа Бернарда Шоу. Брала участь у таких мюзиклах і ревю як Broadway, Es Liegt in der Luft та Zwei Krawatten.
До кінця 20-х Дітріх виконує і значні ролі у кінофільмах, серед яких «Кафе Електрик» (, 1927), «Цілую вашу руку, мадам» (, 1928) та «Корабель загублених» (, 1929).
У 1929 році Дітріх виконала роль шансонетки Лоли-Лоли у фільмі «Блакитний ангел» кіностудії UFA (режисеру стрічки Джозефу фон Штернбергу згодом припишуть славу «першовідкривача» Дітріх. У цьому ж фільмі вперше прозвучала візитівка Дітріх, пісня «Знову закохуюсь» ().
Кінозірка
Міжнародний успіх «Блакитного ангела» та зусилля фон Штернберга, який влаштувався в Голлівуді, дозволяють Дітріх переїхати до США, працювати за контрактом з Paramount Pictures. Студія прагнула вивести Дітріх на кінематографічний ринок як німецьку відповідь на шведську сенсацію «MGM» Грету Гарбо. Першим американським фільмом «Марокко» фон Штернберга Дітріх виборює номінацію на Оскара.
В історію кінематографу Дітріх увійшла як зірка серії фільмів фон Штернберга, знятих на Paramount між 1930 та 1935: «Марокко», «Збезчещена», «Шанхайський експрес», «Білява Венера» (), «Кривава імператриця» та «Диявол — це жінка» (). У Голлівуді фон Штернберг прагнув створити для Дітріх образ фатальної жінки, в рамках чого, зокрема, стимулював її до схуднення, інтенсивно тренував як акторку. Дітріх довіряла режисеру і виконувала його часом деспотичні вказівки, яким противились інші акториДив. наприклад, David Thomson, A Biographical Dictionary of the Cinema. London, Secker and Warburg, 1975, сторінка 587: «He was not an easy man to be directed by. Many actors — notably [Emil] Jannings and William Powell — reacted violently to him. Dietrich adored him, and trusted him…».
Важливою частиною ефекту Дітріх було режисерське використання гри світла та тіні, зокрема, освітлення через вуаль або ґратчасті жалюзі (як у «Шанхайському експресі»), що у поєднанні з пильною увагою до всіх аспектів сценографії та костюмів, зробило цю серію однією з найбільш візуально витончених в історії кіноДив., наприклад, David Thomson, A Biographical Dictionary of the Cinema. London, Secker and Warburg, 1975, статтю щодо Дітріх: «With him [von Sternberg] Dietrich made seven masterpieces [i.e., Blue Angel in Germany and the six in Hollywood], films that are still breathtakingly modern, which have no superior for their sense of artificiality suffused with emotion and which visually combine decadence and austerity, tenderness and cruelty, gaiety and despair.». Критики досі обговорюють розподіл заслуг в успіху серії, однак більшість сходяться на тому, що після розриву співпраці таких висот не досягали більше ні Штернберг, ні ДітріхДив., наприклад, David Thomson, A Biographical Dictionary of the Cinema. London, Secker and Warburg, 1975, статті по Дітріх та фон Штернбергу.
Після фільму «Лицар без обладунків» () 1937 року до Дітріх та ряду інших акторів (Фред Астер, Джоан Кроуфорд, Мей Вест, Долорес дель Ріо, Кетрін Гепберн) приклеївся ярлик «отрута для касових зборів» («box office poison»). Однак 1939 року роль у комедійному вестерні «Дестрі знову у сідлі» () відновила її репутацію. У фільмі вперше прозвучала популярна пісня «Хлопці в задній кімнаті» (). Подібну роль Дітріх виконала у 1942 році з Джоном Вейном у фільмі «Негідники» ().
Дітріх продовжувала зніматися в кіно, в тому числі у таких режисерів як Біллі Вайлдер, Фріц Ланг, Альфред Гічкок та Орсон Веллс, в таких успішних картинах як «Закордонний роман» (), «Свідок обвинувачення» (), «Відбиток зла» (), «Нюрнберзький процес» та «Страх перед сценою».
Естрадна артистка Другої світової Марлен Дітріх, як відомо, мала тверді політичні антинацистські переконання і відверто їх висловлювала. В інтерв'ю Дітріх повідомляла, що вона отримувала пропозиції від представників Націонал-соціалістичної партії щодо повернення до Німеччини, однак відхилила їх. У 1939 році Дітріх, яка з презирством ставилася до нацизму, набула громадянства США.
У грудні 1941 року США вступили в Другу світову війну, і Дітріх стала однією з перших знаменитостей, які популяризували облігації військової позики. Вона гастролювала по США з січня 1942 по вересень 1943 року (виступивши перед 250 000 солдатами на тихоокеанському узбережжі), і стверджувала, що продала більше облігацій військової позики, ніж будь-яка інша знаменитістьSudendorf, Werner. «Thanks Soldier» , marlenedietrich.org, 2000. Отримано 2010-02-20..
Під час двох подовжених турів для USO в 1944 і 1945 роках Дітріх виступала для союзних військ на фронтах в Алжирі, Італії, Англії та Франції та вступила до Німеччини разом з генералами Джеймсом М. Гевіном та Джорджем С. Паттоном. Коли її запитали, чому вона зробила це, попри явну небезпеку перебування за кілька кілометрів від німецьких військ, Дітріх відповіла: «Aus Anstand» — «Це був гідний вчинок». Її ревю з майбутнім основоположником телебачення Денні Томасом включало пісні з її фільмів, номер «читання думок» і виступи на музичній пилці, гру на якій вона засвоїла, виступаючи на сценах Берліна в 1920-ті.
У 1944 році Відділ з роботи над бойовим духом Управління стратегічних служб (ОСС) ініціював проєкт «Musac» — музичні пропагандистські передачі, спрямовані на деморалізацію ворожих солдатів. Дітріх, єдина виконавиця, проінформована щодо призначення записів, виконала кілька пісень німецькою для цього проєкту, зокрема «Лілі Марлен» (Lili Marleen), улюблену пісню солдатів по обидві сторони конфліктуMcIntosh, Elizabeth P. (1998). Sisterhood of spies: the women of the OSS , p. 58. Dell., London. ISBN 0-440-23466-2.. Вільям Джозеф Донован, керівник ОСС, пише Дітріх: «Я особисто висловлюю глибоку подяку за вашу великодушність під час створення для нас цих записів»McIntosh, Elizabeth P. (1998). Sisterhood of spies: the women of the OSS , p. 59. Dell., London. ISBN 0-440-23466-2..
У 1945 році Дітріх була нагороджена Президентською медаллю Свободи США. Вона сказала, що це був її найбільший успіх. Також була відзначена орденом Почесного легіону французького уряду, в якості визнання її досягнень у воєнний час.
Співачка Музична кар'єра Дітріх охоплює понад півстоліття. До того як стати всесвітньою знаменитістю, вона з Марго Лайон записала дует «Wenn die Beste Freundin».
У 1930 році в Берліні Дітріх записала уривки зі свого фільму «Блакитний ангел» англійською та німецькою. Саме в цей час вона вперше записала «Знову закохуюсь» Фрідріха Холаендера.
1933 року в паризькій сесії запису для Polydor Дітріх випустила декілька класичних треків, в тому числі «Allein in Einer Grossen Stadt» Франца Ваксмана. У 1939 році на Decca Records Дітріх записала «Хлопці в задній кімнаті» () з кінофільму «Дестрі знову у сідлі». У 1945 році вона записала власну версію «Лілі Марлен».
1950 року платівка «Marlene Dietrich Overseas» з американськими піснями епохи Другої світової, перекладеними німецькою, стала хітом. Співачка також записала кілька дуетів з Розмарі Клуні.
У 1960-х Дітріх записала багато синглів і кілька альбомів, в основному в супроводі оркестру на чолі з Бертом Бакараком. 1972 року в Новому лондонському театрі Дітріх записала на плівку концерт «An Evening With Marlene Dietrich» — також відомий як «I Wish You Love»: концерт був перевиданий із включенням додаткових матеріалів у вигляді 75 хвилинного DVD у 2003 році.
Останнім її записом, зробленим у паризькій квартирі у 1987 році, є пролог до пісень «Wenn ich mir was wuenschen duerfte» та «Illusions» німецького рок-співака Удо Лінденберга, виконаний англійською та німецькою.
Відповідаючи на запитання Максиміліана Шелла в документальному фільмі «Марлен» (Marlene, 1984), які з її власних записів є найулюбленішими, Дітріх сказала, що, на її думку, найкраще їй вдався альбом «Marlene singt Berlin-Berlin» (1964), в якому вона виконує старі берлінські шлягери.
Театр та кабаре
Від початку 1950-х до середини 1970-х років Дітріх працювала майже виключно як високооплачувана артистка кабаре, виступаючи у великих театрах великих міст у всьому світі.
У 1953 році Дітріх запропонували значну на той час суму — 30 000 американських доларів на тиждень за появу в готелі Sahara, що на Лас-Вегас-Стріп. Шоу було коротке і складалось лише з кількох пісень. Відверті костюми, створені для Дітріх дизайнером Жаном-Луї, набули широкого розголосу і привертали значну увагу публіки. Ця пропозиція була настільки успішною, що Дітріх отримала запрошення виступити наступного року в лондонському «Кафе де Парі». Це стало початком нового етапу в її кар'єрі.