Конфлікт між Королівством Італія та Османською імперією 1911 року

Початок конфлікту

Взимку 1911 р. почалося різке загострення у відносинах між Королівством Італія і Османською імперією. У листі від 18 лютого 1911 р. посол у Римі князь Долгорукий повідомляв, що «кожен день треба відмічати погіршення османсько-італійських відносин. Незначні події, нагромаджуючись, сприяють взаємному роздратуванню і постійно розпалюють його. Зверхнє ставлення молодотурків особливо обурює італійську громадську думку і пресу. Неодноразово доводиться вислуховувати зауваження про те, що Порте ставиться до Італії як до якоїсь південноамериканської республіки» (1).

У результаті подібних настроїв в урядових колах Королівства Італія взимку 1911 р. виникла думка про висадження італійських військ у Триполі. Але на скликаній з цього приводу раді міністрів рішення було відкладене через заперечення голови ради міністрів Луццаті і міністра закордонних справ Сан-Джуліано, хоча вже попередньо військовим міністром було видано наказ посадити на судна в Генуї війська. Треба відзначити, що велика роль у скасуванні цього рішення також належала послу Німецької імперії, який зумів переконати Королівство Італія в небезпечності передчасного рішення Триполітанського питання. Занепокоєна Османська імперія веліла своєму посланцю у Берліні негайно з’ясувати, «чи існує у договорі, що укладений урядами Троїстого союзу, такий пункт, за яким забороняється одній із трьох сторін, що домовляються, вживати агресивних заходів проти провінції якої-небудь держави» (2). Міністр закордонних справ Німеччини повідомив, що такого пункту у договорі не існує, але запевнив османського посла, що «Італія не зробить нічого, поки буде збережена у Середземному морі існуюча рівновага» (3).

Певну роль у загостренні відносин з Османською імперією італійський уряд приписував і постійній ворожості до них з боку губернатора Триполі Ібрагім-паші. Військовий — молодотурок, що посів місце губернатора з публічно висловленим наміром протистояти всім італійським намаганням мирного проникнення, — навмисне бойкотував італійський капітал «Банко ді Рома» у Триполі. Зробивши все для неможливості купівлі італійських земель у Лівії, він охоче підтримував американців у справі розкопок сірчаних рудників. Газети стверджували, що він дуже возвеличився, заявляючи, що Османська імперія з тією підтримкою, яку вона має у Європі, може «зневажати Італію» (4).

Головні причини конфлікту

Головними причинами для занепокоєння та невдоволення, що проявлялися Королівством Італія і розбурхали пресу, послужили поступка османським урядом американській компанії права проводити розкопки в Киренаїці і поширені політики про залучення іноземців до експлуатації сірчаних рудників, яких там було занадто багато. Через конкуренцію з сіцілійськими сірчаними рудниками це питання мало важливе економічне значення для Королівства Італія, яка активно добивалася для себе виключної концесії у цьому питанні. Також тривогу викликало і бажання Османської імперії створити сучасний флот із сучасних броненосців (5).

Злиття «Банко ді Рома» з банком «Сочієта Коммерчіалє д'Орієнте», який контролював італійську торгівлю з Османською імперією і її окраїнами, яке відбулося у березні 1911 р., також призвело до розширення діяльності цих банків у Албанії і Триполітанії (6). Найбільший «Банко ді Рома» неодноразово виступав з вимогами охороняти його інтереси від свавілля османської влади. З цього приводу представник Російської імперії у Ватикані князь Волконський писав, що «значимість ролі цього банку у нинішньому конфлікті настільки очевидна, що навіть переоцінюється у тутешній громадській думці, яка твердить, ніби війна викликана саме діяльністю керівників „Банко ді Рома“ (7). Ватикан, що був вкладником цього банку, також негласно підтримував ідею італійського захоплення Триполітанії.

Друга марокканська криза, яка вибухнула весною 1911 р. через інцидент в Агадірі, загострила суперництво Французької республіки і Німецької імперії у регіоні Північної Африки, привернула ще більшу увагу італійського уряду до проблеми Лівії. Тут були і побоювання, що „Франція, захопивши Марокко, може втратити інтерес до реалізації франко-італійських угод 1900–1902 рр., які стосувалися Триполітанії і Киренаїки, і острах посилення позиції Франції у Північній Африці та західному регіоні Середземномор'я, і прагнення використати сприятливий момент, коли всі великі держави погрузли в марокканських справах і були особливо зацікавлені у доброзичливому ставленні Італії“ (8).

Паралельно з напруженою дипломатичною роботою, яку активно розгорнув італійський уряд у всіх правлячих кабінетах Європи з метою заручитися їх підтримкою на випадок захоплення Триполітанії і Киренаїки, італійська преса зі свого боку також проводила войовничу кампанію, готуючи громадську думку до можливих подій на півночі Африки.

Італійці активно продовжували свої приготування для захоплення Триполітанії і Киренаїки. У вересні 1911 р. місцеві італійські установи вже отримали інструкції стосовно своїх дій в разі початку воєнних дій. Розгорнута широка кампанія у італійській пресі зробила лівійське питання майже вирішеним. Очікувальний настрій італійського уряду пояснювався ще й тим, що надзвичайно важливим фактором у ситуації, що склалася, було з'ясування розмірів тієї можливої підтримки, яку б Німецька імперія визнала потрібною надати Османській імперії, незважаючи на свої союзницькі відносини з Королівством Італія.

Офіційно „Трибуна“, спростовуючи газетне повідомлення з Константинополя, ніби Королівство Італія претендує на виключно економічне панування в Триполітанії, заявила, що „італійський уряд вимагає лише справедливого ставлення до італійських інтересів. Італія ніколи не допустить, щоб італійські піддані й економічні інтереси Італії були в порівнянні з іншими поставлені в Триполі в менш сприятливі умови“ (9).

У самій Османській імперії при обговоренні на раді міністрів питання про можливу оборону Триполі з'ясувалося, що там знаходилося всього 3000 солдатів. Негайно було вирішено послати туди транспорт патронів і снарядів, а також призначити нового командувача військами. Як і раніше, напруженою в країні залишалася і ситуація з фінансами.

Незважаючи на небезпечну перспективу в Триполітанії, військовий міністр Махмуд Шевкет-паша після тривалих дебатів з міністром фінансів Джавід-беєм погодився переглянути кошторис військового міністерства і зменшити витрати на 1 млн фунтів (10). 23 вересня з Османської імперії в Триполі був відправлений новий транспорт артилерії, снарядів, рушниць і патронів, які передбачалося роздати населенню.

Розгортання конфлікту

Італія провела масштабні воєнні маневри, які продемонстрували повну готовність її збройних сил до бойових операцій. 17 вересня в Ракконіджі пройшла секретна зустріч короля Італії Віктора Еммануїла з прем'єром Джолітті, в ході якої вдалося отримати згоду на оголошення війни Османській імперії і на всі необхідні для цього підготовчі заходи (11). 20 вересня у бойову готовність були приведені берегові укріплення південних портів Бріндізі, Таранто, Мессіни і всього особового складу флоту. 23 вересня було оголошено про мобілізацію резервістів 1888 р. і частково 1889 р. народження — всього близько 80 тис. чоловік. До берегів Триполітанії була направлена італійська ескадра, яка ще до пред'явлення ультиматуму почала патрулювати узбережжя, загострюючи і без того напружену ситуацію (12). Провокуючи конфлікт, 23 вересня уряд Королівства Італія направив Османській імперії ноту, в якій він висловлював побоювання за безпеку своїх громадян в Триполі, вимагаючи відмінити перекинення зброї у північноафриканські землі. Нота була повною несподіванкою для османського уряду. Через день, 25 вересня, у зв'язку з прибуттям туди османського транспорту зі зброєю „Дерна“ італійський уряд знову направив нову ноту протесту. У відповідь Османська імперія поспішила запевнити Королівство Італія, що італійцям у Триполі небезпека не загрожує. Італійські заяви активно обговорювалися усією європейською пресою. Відгуки французьких газет були в основному співчутливі діям Королівства Італія. Одні з них висловлювали свої симпатії до Королівства Італія, інші обіцяли повний нейтралітет з боку паризького кабінету. Такий настрій французької громадської думки пояснювався результатами франко-італійського зближення і деяким незадоволенням політикою молодотурок, а також припущеннями можливого послаблення Троїстого союзу та бажанням розширення латинського впливу на Середземному узбережжі Африки (13). Німецька імперія більш прохолодно поставилася до заяв Королівства Італія. У німецькій „Kolnische Zeitung“ повідомляли, що тут сподіваються, що при обговоренні Триполійського питання італійським урядом холодна розсудливість візьме верх над прагненнями пристрасних політиків. Захоплення Триполі може привести в рух усе східне питання з різноманітними несподіваними наслідками. Всі країни, не виключаючи Італії, зацікавлені в тому, щоб спокій Європи не був порушений. Зрозуміло, що Італія, в силу свого географічного положення, має особливі інтереси в Триполі і не могла б залишитися байдужою, якби інша держава там укріпилася. Туреччина проявила б мудру політику, якби вона пішла назустріч італійцям в їх бажанні взяти участь у культурному розвитку Триполі» (14). Тим часом італійські газети продовжували нагнітати тривожну обстановку.