Мюзет ( або ) — вдосконалений «шляхетський» варіант волинки чи дуди . Як і волинка, мюзет має одну або дві трубки-співаниці (шалюмо — , — смолоскип) і бурдонний блок. І співаниці й бурдони мають циліндричні отвори й подвійні тростини, які дають м'який тембр, схожий на гобой . Інструмент роздувається міхом (сільфоном) . В Україні існував інструмент шоломія, схожий на трубку-співаницю мюзета як візуально, так і назвою, та ще й подібний за тембром.
Приставка «de cour» не відображається в назві інструменту в оригінальних музичних партитурах епохи бароко, у яких зазвичай інструмент позначається просто як мюзет (musette). Це призводить до певної термінологічної плутанини. Мюзет починають плутати з гобоєм піколо, відомим під назвою «гобой мюзет» (oboe musette).
Історія Вперше з'явившись у Франції, в самому кінці шістнадцятого століття, мюзет удосконалювався протягом наступних століть цілою низкою династій майстрів. Найвідомішими з них вважається сім'я Хотетер (Hotteterre): головним чином Мартін, який додав меншу співаницю, або малий шалюмо, і його син Жак, який опублікував повну Методу Мартін Хотетер додав до мюзету другу співаницю, або малий шалюмо, розширивши діапазон інструменту на шість півтонів. Бурдони стали простішими, оскільки співаниці стали більш складними. Остаточна форма мюзета повністю хроматична, з діапазоном октави і половини, починаючи з фа (F) над середнім до (C); бурдонний блок із до (C), ре (D) і соль (G).
Мюзет був тісно пов'язаний із французьким королівським двором і аристократією на початку XVII століття. «Екзотичні» двірські «пасторальні» інструменти були модними вдосконаленнями традиційних — волинки , колісної ліри та дудки й звучали у виконанні як професіоналів, так і любителів. Дякуючи тому, що мюзет роздувався міхами, він широко розповсюдився, бо на ньому могли грати й жінки, адже в ті часи вважалося непристойним для жінок грати на будь-якому духовому інструменті.
На вершині своєї популярності, мюзет (як і вдосконалена хроматична колісна ліра) використовувалася не лише для камерної музики, а й у крупних формах, наприклад, в опері, де ілюстрував сільське життя в жанрі пастораль. Після Французької революції, мюзет швидко впав у немилість, тоді як простіші форми волинки залишалися популярними як народні інструменти. Як наслідок, музикознавці, які вивчали французьку музику в стилі бароко наприкінці ХІХ століття, не уявляли собі роль волинки у витонченій салонній музиці.
З 1970-х років починає ширитися мода на автентичне виконавство, що викликає потребу у відновленні старовинних інструментів. Завдяки таким виробникам, як Ремі Дюбуа (Верв'є, Бельгія), зазвучали в оригіналах такі твори, як «Пастор Фідо» Шедевіля (Chédeville) (на основі «Пор року» Вівальді), і навіть оперний балет Рамо «Les Fêtes d'Hébé» в оригінальній формі.
Трубки-співаниці мюзета На заглавній сторінці «Трактату» Боржона де Скелрі (1672) зображено пастуха, оточеного рядом інструментів. Вони включають ранній мюзет, з одинарною співаницею що має шість отворів для пальців і жодного клапана. Наступна ілюстрація на повній сторінці показує співаницю (шалюмо), у котрої вже сім отворів і три клапани, які вже сумарно дають діапазон цілої октави.
Другий малюнок на повну сторінку ілюструє більш розвинену форму мюзету, де велика співаниця з п'ятьма клавішами доповнюється малою трубкою-співаницею з шістьма клавішами. Жак Хоттетер (1738) ілюструє найбільш розповсюджену остаточну форму інструменту; шестиклапанна мала співаниця — така сама як у Боржона де Скелрі, але у великої співаниці — сім клапанів.
Хоча фізично Малий шалюмо (мала співаниця) і пов'язаний із «великим шалюмо» (великою співаницею) спільною подачею повітря з сильфона (міху), але має власну подвійну тростину й функціонує як окремий інструмент. Найнижча нота меншої співаниці — на напівтона нижче верхнього ля (А) більшої співаниці. Підтримка гармонії та строю між співаницями належить до труднощів інструменту.
Велика співаниця відкрита й тому завжди звучить. Мала співаниця закрита, як і пізні північноумбрійські труби, тому звучить лише при відкритті отвору або натисканні клавіші. Аплікатурною особливістю мюзета є те, що, в цілому, система є «закритою» й, за винятком гри на деяких мелізмах, одномоментно може бути відкритою лише один отвір.
Бурдони Подібно до фаготу, короткий циліндр бурдонного блоку містить двічі обернені повітряні канали. Отвори в кожному повітряному каналі (еквівалент пальцьових отворів) відкриваються шляхом переміщення повзунків, закріплених в чотирьох кулісах . Дві найнижчі ноти використовують один і той же повітряний канал, тому не можуть звучати разом.
На ранніх мюзетах було до дев'яти куліс і дванадцяти повзунків, щоби можна було грати музику в різних тональностях і завжди мати тонічно-орієнтований бурдон в залежності від тональності. По мірі того, як співаниці розвилися й стали повністю хроматичними, стало можливим відтворення музики в різних тональностях, але починаючи з однієї ноти; потрібно було менше можливих нот бурдонного блоку й він був спрощений. Незважаючи на це, в бурдонному блоці все ще є чотири або й більше окремих тростин, які вимагають регулювання й настроювання.
Репертуар Мюзет був інструментом як для професіоналів, так і для любителів. Тому музика, написана для цього інструменту, коливається від простих обробок популярних мелодій — фольклорних танців у «Трактаті» Боржона де Скеллері, пісень із сучасних опер у «Методі» Хоттетерре — до досить складних творів найвідоміших композиторів того часу. Основна частина музики, написаної для мюзету — не сольна. Найпопулярнішою формою були дуети. Трохи менше — тріосонати. Значна частина музики, доступної для інструменту, була написана для ансамблів за участю мюзета, колісної барокової (хроматичної) ліри, поперечної флейти, гобою та скрипки.
Композитори, які писали для мюзету (в алфавітному порядку): Шарль Батон (Bâton), Джозеф Бодін де Буамортье (Boismortier), Жан-Батіст Бютерн, Ніколя Шедевіль, Мішель Коре, Філіберт Делавіньє, Жак-Мартін Хоттетерр, Жак-Крістоф Нодо і Жан-Філіпп Рамо). Майже всі - виключно французькі композитори.
Інструмент цей зараз досить рідкісній, в основному його можні бачити в музеях або на фестивалях барокової музики, але він залишив по собі слід у класичному репертуарі. Часто навіть у шкільній програмі з фортепіано чи духових інструментів зустрічаємо спокійну танцювальну форму з назвою «Мюзет».
Лінії колісної ліри та мюзету також знаходимо в оркестрових сюїтах Телемана .
У своєму «Трактаті» Боржон де Скелері, згадуючи про малу співаницюі включаючи її до ілюстрацій, зосереджується на великій співаниці і наводить приклади переважно танцювальних мелодій та популярних пісень. Хоттетер у своїй «Методі» використовує весь діапазон інструменту, й спирається на приклади, взяті з популярних опер, а також подає ряд оригінальних композицій, розроблених для розширення майстерності гравця в конкретних діапазонах. Обидві ці роботи також вчать читати музику з листа. Боржон де Скелері наводить приклади в стандартних позначеннях і в табулатурах, а також дає поради з базового технічного обслуговування інструменту. Зрозуміло, що ці «самовчителі» були розраховані на читачів тодішнього Парижу, чи одного з великих провінційних міст Франції, де можна було досить просто знайти виробників інструментів та музикантів, які могли навчити грі.
Примітки
Література
Сторінка музеїв на сайті Олівера Зелера [./Http://www.hotpipes.com/pipe0025.html Всесвіт волинки] Вебсайт барокової колісної ліри, що містить інформацію про твори, написані для мюзету та історичну довідку про нього.