Лему́ри () — у римській міфології та релігії духи померлих, яких уявляли як неспокійні, блукаючі або небезпечні тіні. На відміну від манів, що здебільшого сприймалися як узагальнені духи предків, лемури асоціювалися з померлими, які не знайшли спокою або могли становити загрозу для живих. В античній традиції це поняття частково перетиналося з терміном larvae — «ларви», тобто зловісні або шкідливі духи.

Найдетальніший опис лемурів і пов’язаного з ними обряду зберігся у поемі Овідія Фасти, де розповідається про нічне свято Лемурії, що відбувалося у травні. Під час цього обряду голова родини мав умилостивити або вигнати духів із дому за допомогою чорних бобів, очищення водою та ритуальної формули. Згадки про лемурів трапляються також у Горація та пізніших авторів, зокрема в Августина, який передає вже пізньоантичне осмислення лемурів як шкідливих душ померлих.

Походження назви та місце в римських уявленнях про померлих

Походження слова lemures остаточно не з’ясоване. Овідій у п’ятій книзі Фастів подає поетичне пояснення назви через легенду про Рема, брата Ромула. За цією версією, після загибелі Рема його тінь з’явилася Фаустулу та Акці Ларентії й вимагала встановити день шанування. Ромул нібито виконав прохання брата, а свято спочатку називалося Remuria, тобто пов’язане з Ремом. Згодом, за поясненням Овідія, початковий звук у назві змінився, і вона стала відомою як Lemuria; від неї, відповідно, походила назва духів — lemures.Ovid. Fasti. Book V, lines 419–493. Уривок про Лемурії, чорні боби, формулу вигнання духів і переказ про Рема. Див.: Ovid. Fasti, trans. James George Frazer. Loeb Classical Library, 1931, pp. 291–297; також: https://www.theoi.com/Text/OvidFasti5.html

У римській релігії існувало кілька понять для позначення померлих і духів предків. Найчастіше в офіційному та поховальному контексті вживалися manes — мани, тобто душі померлих або божественні предки. Вони фігурували в написах на могилах, у родинному культі й у ширших уявленнях про належне вшанування померлих. Лемури, натомість, не були звичайною формою родинного культу. Вони асоціювалися радше з тими мертвими, чия присутність у домі або біля живих вважалася небажаною.

Дослідник Джордж Таніл звертав увагу на те, що lemures і larvae не були найпоширенішими термінами для померлих у республіканському та ранньоімперському Римі. Значно звичнішими були manes, umbrae, imagines та інші слова для позначення тіней або образів померлих. Саме тому лемури займають особливе місце: вони радше неспокійні або небезпечні мертві, які перебувають на межі між родинним культом і страхом перед привидами.Thaniel, George. “Lemures and Larvae.” The American Journal of Philology, vol. 94, no. 2, 1973, pp. 182–187. DOI: 10.2307/294451.

Важливо також розрізняти лемурів і ларів. Лари в римській релігії були домашніми або місцевими охоронними божествами, пов’язаними з домом, родиною, перехрестями чи певними просторами. Лемури ж не виконували захисної функції. Навпаки, їхня поява в домі вимагала ритуального усунення.

У пізнішій традиції межа між лемурами та ларвами стала розмитішою. Августин у Про град Божий передає класифікацію, за якою душі добрих людей після смерті могли називатися ларами, душі злих — лемурами або ларвами, а ті, чия природа невизначена, — манами.Augustine. De civitate Dei / The City of God. Book IX, chapter 11. Розділ про погляд платоніків на душі людей після смерті; тут згадано поділ на Lares, Lemures або Larvae та Manes. Див.: https://www.newadvent.org/fathers/120109.htm Це свідчить про пізньоантичне переосмислення давніх римських категорій у філософському й християнському контексті. Однак така схема не обов’язково відображає ранню римську практику; вона радше показує, як античні поняття були впорядковані пізнішими авторами.

Лемури в античних джерелах

Одне з ранніх уживань слова lemures трапляється у Горація, в другій книзі Послань. У фрагменті, де поет говорить про забобонні страхи, він згадує сни, магічні жахи, чудеса, ворожок, нічних лемурів і фессалійські чари. У латинському тексті це місце звучить як Somnia, terrores magicos, miracula, sagas, / nocturnos lemures portentaque Thessala rides? — тобто йдеться про сміх над снами, магічними страхами, ворожками, нічними лемурами та фессалійськими дивами.Horace. Epistles. Book II, Epistle 2, lines 208–209. Уривок: Somnia, terrores magicos, miracula, sagas, / nocturnos lemures portentaque Thessala rides?. Див. видання з коментарем: Q. Horati Flacci Epistulae, II.2.208–209.

Набагато докладнішим джерелом є Овідієві Фасти. У п’ятій книзі поет описує Лемурії як давній нічний обряд, призначений для «мовчазних духів». Ритуал відбувається опівночі, коли все занурене в сон, а голова родини встає, босоніж обходить дім, очищує руки водою, бере чорні боби та кидає їх за спину, не озираючись. Під час цього він промовляє формулу: «Це я кидаю; цими бобами я викуповую себе і своїх». Далі він повторює дію дев’ять разів. Овідій пояснює, що тінь нібито підбирає чорні боби й невидимо йде слідом. Після цього господар знову миє руки, вдаряє по бронзі та дев’ять разів наказує духам предків вийти з дому.

У цьому описі поєднуються кілька важливих елементів римського ритуалу. Дія відбувається вночі, що підкреслює зв’язок лемурів із темрявою й небезпечним часом доби. Обряд виконується не жерцем у храмі, а головою родини у власному домі. Це показує домашній характер ритуалу. Чорні боби виступають своєрідною жертвою або викупом: вони мають відвернути духів від живих. Заборона озиратися вказує на уявлення про небезпеку прямого контакту з тінню.

Формула «вийдіть, духи моїх предків» демонструє подвійність образу: ці духи пов’язані з померлими родичами, але їхня присутність у домі небажана. Ритуал завершується лише тоді, коли господар може озирнутися й вважати, що виконав усе належно.

Після опису обряду Овідій переходить до легенди про Рема. Тінь убитого Рема з’являється після поховання і скаржиться на свою долю. Він просить, щоб для нього було встановлено день належного вшанування. Ця розповідь пов’язує Лемурії з темою насильницької смерті, родинної провини та необхідності ритуальної пам’яті. Навіть якщо етимологія Remuria → Lemuria не є історичною, вона добре відображає римське уявлення про те, що непошанована або неспокійна душа може вимагати відповіді від живих.

У пізнішій християнській традиції образ лемурів був переосмислений. Августин, полемізуючи з язичницькими й платонічними уявленнями про демонів, згадує лемурів разом із ларвами як душі поганих людей після смерті. Для нього ця класифікація є частиною критики язичницької демонології. Однак його свідчення важливе, бо воно показує, що в пізній античності лемури вже могли сприйматися як різновид шкідливих демонічних істот.

Лемурії та ритуал вигнання духів

Лемурії були нічним римським святом, яке відзначалося у травні. За Овідієм, воно припадало на 9, 11 і 13 травня, тобто на три непослідовні дні. У ці дні, як зазначає поет, храми зачиняли, а час вважався несприятливим для шлюбів. Звідси він виводить народне уявлення про те, що одружуватися в травні небажано.

Ритуал Лемурій мав домашній характер. Його виконував paterfamilias, тобто голова родини. На відміну від державних свят, де важливу роль відігравали жерці, магістрати або публічні жертвопринесення, Лемурії стосувалися передусім простору дому. Саме дім міг бути місцем появи небажаних тіней, і саме господар відповідав за його очищення.

Початок обряду припадав на дванадцяту годину ночі. Цей час у римській уяві був пов’язаний із тишею, сном і наближенням мертвих до живих. Овідій підкреслює, що тоді мовчать собаки й птахи, тобто весь живий світ ніби завмирає. На цьому тлі господар прокидається і починає ритуальну дію. Він має бути босоніж, без вузлів або зв’язувальних елементів, що могло символізувати відкритість ритуальної дії та відсутність перешкод для очищення.

Очищення водою є першим важливим кроком. Вода в римській релігійній практиці часто пов’язувалася з очищенням перед контактом із сакральним або небезпечним. У випадку Лемурій вона готує господаря до взаємодії з невидимими духами. Після цього він бере чорні боби. Чорний колір у давніх релігіях часто асоціювався з підземним світом, ніччю і мертвими, тому вибір чорних бобів добре відповідає хтонічному характеру обряду.

Кидання бобів за спину без оглядання є центральною частиною ритуалу. Господар не дивиться на духів, не вступає з ними в прямий контакт і ніби віддає їм замінник себе та своєї родини. Формула «цими бобами я викуповую себе і своїх» показує, що боби мають функцію викупу. Вони відвертають увагу духів і дозволяють живим залишитися недоторканими. Повторення формули дев’ять разів підкреслює магічно-ритуальний характер дії.

Після кидання бобів господар знову очищується водою, а потім створює шум за допомогою бронзи. У багатьох античних практиках шум використовувався для відлякування шкідливих сил. У Лемуріях бронза виконує саме таку функцію: вона має остаточно вигнати духів із дому. Завершальна формула «духи моїх предків, вийдіть» також повторюється дев’ять разів. Лише після цього господар озирається і вважає обряд завершеним. Значення образу та пізніша рецепція

Образ лемурів відображає одну з головних рис римської релігійності — увагу до правильного виконання обряду.

У соціальному сенсі лемури нагадували про обов’язок живих перед померлими. Належне поховання, пам’ять і родинні ритуали були необхідними для підтримання порядку. Якщо померлі не отримували належного місця у пам’яті родини, вони могли повертатися як неспокійні тіні. Тому лемури втілювали страх перед забуттям, родинною провиною та невиконаним обов’язком.

Порівняння з манами, ларами й ларвами допомагає точніше зрозуміти роль лемурів. Мани були пов’язані з узагальненим культом померлих і часто мали нейтральний або шанований характер. Лари виконували охоронну функцію і були пов’язані з домом, місцем або спільнотою. Ларви, особливо в пізнішій традиції, сприймалися як шкідливі або демонічні духи. Лемури перебували між цими категоріями: вони були духами померлих, але такими, яких треба було не стільки вшановувати, скільки умилостивлювати й віддаляти.

У пізній античності та християнській літературі лемури дедалі більше втрачали специфічно римський ритуальний контекст. У таких авторів, як Августин, вони входили до ширшої дискусії про демонів, душі й помилковість язичницьких вірувань. Через це образ лемурів поступово зближувався із загальним поняттям шкідливих духів або демонів. Проте античні джерела, особливо Овідій, дозволяють побачити давніший шар уявлень, де лемури були насамперед домашніми неспокійними духами померлих.

У новий час слово lemures набуло ще одного значення. Карл Лінней використав споріднену форму для назви нічних приматів — лемурів. Таке найменування було пов’язане з їхньою нічною активністю, великими очима та «примарним» виглядом. У цьому випадку античний образ нічних духів був перенесений у наукову номенклатуру, хоча самі тварини не мають стосунку до римської міфології.

У літературі лемури можуть поставати як привиди, слуги потойбічних сил або символи неспокійної смерті. Проте в історичному контексті їх варто розглядати насамперед як частину римської релігії, пов’язану з родинним культом, страхом перед непошанованими мертвими та ритуальним очищенням дому.

Примітки

Література

Ovid. Fasti. Book V, lines 419–493. Уривок про Лемурії, чорні боби, формулу вигнання духів і переказ про Рема. У виданні Loeb Classical Library: Ovid. Fasti, translated by James George Frazer. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1931, pp. 291–297. Horace. Epistles. Book II, Epistle 2, lines 208–209. Уривок із згадкою nocturnos lemures — «нічні лемури». Augustine. De civitate Dei / The City of God. Book IX, chapter 11. Розділ про погляд платоніків на душі людей після смерті; згадано поділ на Lares, Lemures або Larvae та Manes. Thaniel, George. “Lemures and Larvae.” The American Journal of Philology, vol. 94, no. 2, 1973, pp. 182–187. DOI: 10.2307/294451. Ovid. Fasti. Latin text: The Latin Library, Book V.