Італійська література — твори, написані італійською мовою переважно італійцями, а також авторами інших національностей, що проживали на території сучасної Італії. Італійська література має довгу та впливову історію. До того часу приблизно всі літературні твори Середньовіччя були написані латинською мовою. Окрім того, ці твори були в основному практичні: їхні автори вчилися в духовних школах. Література італійською мовою розвивалася пізніше ніж французька і провансальська літератури (мови півночі і півдня Франції відповідно). Були знайдені тільки маленькі фрагменти італійських народних віршів перед кінцем 12-го сторіччя (хоча ряд правових документів містили секції й італійською).

Початок

Після розпаду Західної Римської Імперії, латинську традицію підтримувало багато письменників та поетів. Гуманітарні науки процвітали в Равенні, а готські королі оточували себе майстрами риторики і граматики.

Італійці, які були зацікавлені теологією з'їзджалися в Париж. Ті, хто залишився зазвичай вивчили Римське право. Це сприяло створенню середньовічних університетів в Болоньї, Падуї, Неаполі, Салерно, Модені і Пармі. Вони допомагали поширювати культуру, і готували ґрунт, на якому могла розвивався б нова народна література. Класичні традиції не зникли, і прихильність пам'яті Риму, заклопотаність політикою і перевага практики над теорією об'єдналися, щоб вплинути на розвиток італійської літератури.

На відміну від інших країн, Італія мала недостатньо легенд, розповідей, епічних поем і сатир, так що на італійську літературу спочатку дуже вплинули іноземні джерела. Historia de excidio Trojae, яка приписується Даресу Троянському, який стверджував, що він був очевидцем Троянської війни. Він подав натхнення авторам інших країн як наприклад Бенуа де Сент-Мору, Герборту фон Фріцлару і Кондраду фон Вюрцбургу. Поки Бенуа написав французькою, він брав свій матеріал з латинської історії. Герборт і Конрад використовували французьке джерело, щоб зробити майже оригінальну роботу своєю власною мовою. Гвідо делле Колонне з Мессіни, один із поетів Сицилійської школи, склав поему Historia destructionis Troiae. У своїй поемі Гвідо імітатував провансальську поезію, але в цій книзі він перетворив французьку романтику Бенуа на серйозну на вигляд римську історію.

Майже те ж саме відбувалася з іншими великими легендами. Куалікіно Ареццо написав римований двовірш за легендою про Олександра Великого. Європа була наповнена легендами про Короля Артура, але італійці задовольняли себе перекладом і скороченням французьких романів.

Латинська мова не зникла в Італії. Використання рідних діалектів в італійській літературі було спочатку рідкісне, в основному використовували французьку або провансальську мови. Було багато італійців, які писали провансальські поеми, як наприклад Маркіз Альберто Маласпіна (12-те сторіччя), Маестро Феррарі Феррара, Чіґала із Генуї, Цорзі Венеційський, Сорделло, Буварело Болонья, та інші. Їхня любовна поезія привчила людей до нових звуків і гармоній.

В той же час, епічна поезія була написана змішаною мовою: діалект італійської мови змішаний з французькою. Гібридні слова читалися за правилами обох мов, ці слова мали французькі корені та італійські закінчення. Коротко кажучи, епічні поеми були написані гібридною мовою. Все це передувало появі виключно італійської літератури.

Рання народна література

Вплив Франції

Французька проза і лицарські романи були популярні в Італії в 12-14 сторіччях. Історії з каролінгінських і артурианських циклів часто читали грамотні люди, а французькі менестрелі декламували вірші в публічних місцях по всій північній Італії.

До 13-го століття розвивалася «франко-венеціанська» література, головним чином анонімна; італійці копіювали французькі оповідання, часто адаптуючи і розширюючи деякі епізоди, а іноді створюючи нові твори на основі французьких.

Хоча цю літературу писали французькою, автори часто свідомо або несвідомо вводили елементи зі своїх власних північно-італійських діалектів, таким чином створюючи лінгвістичний гібрид. Автори важливих прозаїчних робіт, як, наприклад, венецієць Мартіно да Каналь і флорентієць Брунетто Латіні (їхні найвідоміші твори «Les estoires de Venise» (1275; «Історія Венеції») і «Livres dou tresor» (1260; «Книги Скарбів») відповідно) — були краще обізнані із французькою мовою, ніж такі поети як, наприклад, Сорделло Мантуа, які писали вірші провансальською мовою. Любовні вірші провансальською були, фактично, такими же популярними як і французькі романи.

Сицилійська школа

У культурному оточенні сицилійського двору Священного Римського Імператора Фрідріха ІІ Гогенштауфена, який правив сицилійським королівством з 1208 до 1250 р., лірику писали очищеною версією місцевого діалекту. Поезію вважали прикрасою двору й втечею від життєвих проблем.

Найголовнішим із цих поетів був нотаріус Якопо да Лентіні, який вважається винахідником різновиду сонета. На жаль, уся поезія сицилійської школи збереглася тільки в пізніших тосканських копіях, які мають більшу подібність до сучасної італійської мови ніж це було насправді.

Тосканські поети

Сицилійську поезію продовжували писати після смерті Фрідріха ІІ, але центр літературної діяльності перемістився в Тоскану, де інтерес до провансальської та сицилійської лірики привів до того, що тосканський поет Гуйттоне д'Ареццо і його послідовники почали імітувати її. Хоча Гуйттоне експериментував зі складними формами вірша, згідно з Данте в De vulgari eloquentia, «його мова змішувала діалектні елементи з латинізмами і провансалізмами і не мала краси південної школи». Фактично, Гуйттоне був енергійним і комплексним поетом, чия репутація не витримала впливу Данте.

Новий стиль

Поки Гуйттоне і його послідовники все ще писали, у любовній поезії з'явився новий напрямок, який відзначався турботою про точні і щирі вислови і новим, серйознішим ставленням до кохання. Загальноприйнятим стало називати цю школу Dolce Stil Nuovo або novo («солодкий новий стиль»), вираз, використаний Данте Аліґ'єрі в «Божественній комедії» (Чистилище, Пісня XXIV, рядок 27), де він підкреслив делікатність вислову, підходящого для предмету кохання. Головними поетами цієї школи були Гвідо Ґуйніцелі з Болоньї, Гвідо Кавальканті, Данте, разом із менш відомими поетами Лапо Джанні, Джанні Альфані і Діно Фрескобальді.

На цих поетів вплинули твори один одного. Гвідо Ґуйніцелі найбільш відомий за свою канцону або поему, яка називалася «Al cor gentil rempaira sempre amore» («Любов завжди знаходить притулок у доброму серці»), яка сформулювала питання проблематичного взаємовідношення між любов'ю до жінки і любов'ю до Бога. Його поезію високо оцінив Кавальканті, серйозний і надзвичайно талановитий лірик. Більшість із поем Кавальканті були трагічні і заперечували ушляхетнений ефект любові, запропонований Ґуйніцелі. Данте дуже захоплювався Кавальканті, якого він пізніше називав своїм «першим другом», але його власне поняття любові, що надихнуло його кохання до Беатріче, яка померла молодою (у 1290), мало значно більше спільного з поняттями Ґуйніцелі. Vita nuova Данте (1293; Нове Життя) — ретроспективна історія його любові в раніше складених поемах пов'язанні разом.

Комічний вірш

Poesia giocoso (реалістичний або комічний вірш) був повним контрастом для серйозної любовної поезії. Мова була часто свідомо неочищена, розмовна, а іноді й непристойна. Цей вид вірша належить до давньої європейської традиції, що виникла в 12-х і 13-х століттях, коли поети складали вірші латинською мовою в похвалу розваг, ганьблення жінок, їхніх особистих ворогів або церкви. Хоча персонажі поетів цієї школи часто грубі, навіть жорстокі, комічні поети, чия звичайна форма вірша була сонетом, були культурними, літературно освіченими чоловіками, а не пролетарськими бунтівниками, як вважали їхні критики.

Найпершим поетом у цьому жанрі був Рустіко ді Філіппо, який писав як вишукану любовну поезію, так і грубі, іноді непристойні вірші «реалістичного» типу. Найвідоміший поет, який писав комічні вірші — Чекко Анджольєрі, чия кохана Беччіна була пародією на божественних жінок нового стилю.

Релігійна література

У 13-м сторіччі в Італії мав місце релігійний рух із появою Домініканського і Францисканського орденів. Франциск Ассізький, містик і реформатор Католицької Церкви, засновник Францисканського ордена, також писав поезію. Хоча він був освіченим, поезія Франциска була менш очищена від розмовної мови ніж творчість поетів при дворі Фрідріха ІІ. Згідно з легендою, Франциск диктував церковний гімн Cantico del Sole на вісімнадцятому році свого покаяння, майже занурений в екстаз, але залишаються сумніви про достовірність цієї легенди. Це була перша велика віршована робота Північної Італії, написана формою вірша, яка відзначалася співзвучністю, поетичним методом, що був широко розповсюджений у Північній Європі. Інші поеми, які раніше приписували Франциску зараз визнані, як недостатньо достовірні.

Якопоне да Тоді був поетом, який представляв релігійні відчуття, які великий успіх в Умбрії. Якопоне був одержимий містицизмом Святого Франциска, але він був також і сатириком, який висміював корупцію і лицемірство Церкви. Коли дружина Якопоне померла, горе її раптової смерті примусило його продавати все, чим він володів, а гроші роздати бідним. Якопоне покрив себе ганчірками, вступив до Третього ордену Святого Франциска. По дорозі туди його супроводжував натовп людей, які висміювали його й кричали Якопоне, Якопоне. Він продовжував марення протягом років, піддавши себе найжорстокішим стражданням, і даючи волю релігійному сп'янінню у своїх поемах. Якопоне був містиком, який через свою відлюдницьку келію дивився на світ.

У північній Італії релігійна поезія була переважно моралістичною і охоплена песимізмом, що вкорінявся в єретичних ідеях, які походили від маніхеїзму. Видатними поетами цього жанру були Бонвенсін де ла Ріва (Libro delle tre scritture, іт. «Книга Трьох священних Писань»), Джіакоміно да Верона, автор De Jerusalem celesti («На Небесному Єрусалимі») і De Babilonia civitate infernali («На Пекельній Вавилонській Землі»).

Рання проза

Італійська літературна народна проза зародилася в 13-му сторіччі, хоча латинську мову продовжували використовувати для написання робіт із теології, філософії, права, політики й науки.

Засновник італійського артистичного прозаїчного стилю, болонізький професор риторики Ґнідо Фаба, який ілюстрував свої розповіді прикладами, перекладеними з латинської мови. Ґуіттоне д'Ареццо, його найвідоміший послідовник, схилявся до пишного стилю, наповненого риторичними образами. У контрасті зі стилем Ґуіттоне — ясною науковою прозою писав Рісторо д'Ареццо (Della composizione del mondo, іт. «На Побудові Світу»). Шедевр прози 13-го сторіччя — Vita nuova Данте. Данте скомбінував простоту з великою витонченістю й поетичною енергією.

Епоха Відродження

Чотирнадцяте століття вважають початком епохи Відродження в Італії. Три основні автори цього періоду — Данте Аліґ'єрі, Франческо Петрарка і Джованні Боккаччо.

Данте

Данте Аліґ'єрі — одне із найголовніших і найвпливовіших імен у всій європейській літературі, але всі свої найвідоміші твори він написав тільки після вигнання з рідної Флоренції у 37 років (1302 рік). Трактат Il convivio (1304-07; «Банкет») показав його докладні знання зі схоластичної філософії й був першим великим трактатом, написаним народною мовою: його мова уникала відвертості популярних авторів і штучності перекладачів із латинської мови. De vulgari eloquentia («На Народному Красномовстві») — трактат, написаний у той же час, але латинською мовою, містив перше теоретичне обговорення і визначення італійської літературної мови. Обидві ці роботи залишилися незавершеними. У пізнішому догматичному творі, також латинською, De monarchia (записаний в 1313 р.), Данте викладає свої політичні теорії, які описували координацію двох середньовічних сил, папи римського і імператора.

Божественна комедія