Бі́лка — село в Україні, у Рівненському районі Рівненської області. Населення становить 1058 осіб. Раніше було центром Білківської сільської ради. З 2020 року у складі Березнівської міської громади.
Географія Селом протікає річка Кривуха, права притока Случі.
Перша письмова згадка про село та походження Вперше село згадується в письмових джерелах 1600 року. В 1629 році в ньому нараховувалось 40 дворів (дворів або господарств. Інколи в одному дворі проживало кілька сімей). Село було обнесене парканом з колотої дубини, на чотири сторони стояли ворота, навкруги росли густі ліси. Збереглися народні перекази про заснування села та його назву. Розповідають, що на його місці були болота, ліси, чагарники. А з навколишніх сіл людей, що провинилися, пани висилали сюди на покуту. І от селяни, що приходили, розчищали ділянки і будували оселі. Кількість їх усе зростала і з'явилося село. А назвали його Білкою, тому що в лісах водилося багато білок. Існує інша версія про виникнення села. Бєлка — це польська колонія. Потім на село поширилась страшна хвороба, чума, від якої всі жителі повмирали. Село стало пусткою. Пройшло 50 років. Сюди виїхала урядова комісія: брали проби ґрунту, робили інші дослідження і виявили, що збудників хвороби вже немає, і місце придатне для проживання. Після цього сюди стали заселяти людей з довколишніх сіл : Моквина, Бистрич, Холоп, Лінчина, Михалина, Балашівки, Князь-села та інших. Це, до речі, підтверджують прізвища мешканців села. Скажімо, звідки взялися тут Данильчуки, Стельмахи, Боровці, Синюки, Натяжки і ін. Очевидно, у цих народних переказах є доля істини. Село на початку свого існування являло собою колонію переселенців (можливо, покутників) з інших місць.
Історія Поступово Білка обростала хуторами. Переважна більшість хуторів утворилася в 1911—1915 рр., після столипінської аграрної реформи, коли була зруйнована селянська община, селянам було дозволено виселятись на хутори або утворювати свої відруби. Тоді і з'явились навколо села хутори Підгало, Хильчики, Корчик, Ліски, Залісся, Чагарі, Яблонівщина, Заруддя, Волока, Костюки і ін. В 1902 році православне населення Білки нараховувало 701 чоловіка, було 94 двори. Панського маєтку в селі не було, селяни належали до зірненського фільварку панів Малинських. Вони змушені були платити великі податки і відбувати різні повинності. Багато з них наймитували у поляків, які мали кращі землі, а заможніші господарі мали власні тартаки, молотилки, віялки, по кілька пар коней. На Липниках була молочарня, маслобойня і вітряний млин. На території Білки ніяких промислових підприємств, крім млинів, не було. Ще в XIX ст. тут був водяний млин, рештки його збереглися. Станом на 1922 рік в селі діяло два вітряних млини їх власниками були Єрофій Бецько, Василь Грицінта. Згодом до них прилучився ще один, Йосипа Кондратюка, він працював аж до початку 50-х років. Це свідчить про те, що люди інтенсивно займались вирощуванням зернових. В XIX ст. в селі була побудована громадська комора, де кожен житель міг позичити зерна на посів, яке віддавав осінню, коли збирав урожай з процентами. При в'їзді в Білку стояла корчма (теперішня територія школи), де вівся торг промисловими товарами. Там могли зупинятись на ночівлю приїжджі. Корчма була місцем відпочинку селян. Вони збиралися там вечорами, спілкувались, веселились, випивали. Належав цей заклад поляку Мунішу, поряд стояв магазин єврея Лейби. В роки війни ці сім'ї були вбиті німцями. До 1962 року в цих приміщеннях була розміщена семирічна школа. На початку XX століття село потрапило у коловорот першої світової війни, а потім української революції. За кілька років воно побувало під владою німців, австрійців, поляків, росіян і своїх, українців — за часів Центральної Ради, УНР С. Петлюри. Зрештою, у вересні 1920 року сюди повертаються польські війська і село на 20 років (до вересня 1939 року) опиняється у складі польської держави.
Село Білка в період Другої світової війни
В 1941—1943 рр. Білка перебувала під німецькою окупацією. За цей час тут було спалено 53 будинки, розстріляно 25 чоловік (частина — німцями, частина — націоналістами). В ті роки розгортається жорстока боротьба між українцями і поляками, її наслідком стало повне викорінення поляків з села. Повністю було знищене польське село Липники. Лише небагатьом його мешканцям вдалося втекти. Пощастило врятуватись і матері майбутнього польського космонавта Гермашевського, якому було 2 роки.
У війну на території Білки діяли загони УПА, у яких перебувало понад 30 жителів села. Один з них навіть керував сотнею УПА. Дев'ятеро повстанців заподіяли собі смерть, щоб не здаватись радянській владі. Командиром повстанців був Сергій Горбатюк, псевдонім — Гичка, він загинув, підірвавшись на міні. За роки окупації 93 білківчан було вивезено на примусові роботи до Німеччини, ще понад 30 загинуло на фронтах. Село було відвойоване від німців 10 січня 1944 року силами 121 стрілецької дивізії. В його історії починається нова доба — радянська.
Вони кували Перемогу Седун Артем Парфенович
народився 14 квітня 1913 року в с. Білка на Рівненщині. В 1939 році був призваний у польську армію. Був кавалеристом і охороняв польсько-німецький кордон. Після нападу Німеччини на Польщу в 1939 році, потрапив у полон. Два з половиною роки був у полоні, спочатку у концтаборі (з розповідей рідних у Освенцімі), а згодом був вивезений на роботи у Німеччину. Працював у бауера. Зробив три спроби втечі з полону, остання з яких увінчалась успіхом і Артем Парфенович у 1943 році повернувся у рідне село.
15 січня 1944 року, після визволення села від німців, був призваний на військкомат. Із Старокостянтинова пішов на фронт. Служив артилеристом у 88 артилерійському полку. Пройшов війну починаючи з Білорусі, через всю Прибалтику і дійшов до Берліна. Був поранений в око. Мобілізований 25 вересня 1945 року, про що свідчить запис у військовому квитку. Повернувся до дому, у село Білку. Помер Артем Парфенович 14 червня 2001 року.
Нагороджений Орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня медалями: «За відвагу»; «За бойові заслуги»; «Захиснику Вітчизни»; «Медаллю Жукова»; «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»; Ювілейною медаллю «20 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»; Ювілейною медаллю «30 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»; Ювілейною медаллю «40 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»; Ювілейною медаллю «50 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»; медаллю «50 років Збройних сил СРСР»; медаллю «60 років Збройних сил СРСР»; медаллю «70 років Збройних сил СРСР». Пам'ятними знаками: «25 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»; «50 років визволення України».
Хімін Юрій Іванович
народився 11 березня 1923 року в с. Білка на Рівненщині. На початку війни був вивезений німцями на роботи до Польщі, де працював на фабриці. В 1943 році Юрій Іванович повернувся в рідне село, де одразу ж був призваний на фронт. Служив стрільцем у 365 Червонопрапорній Новгородській дивізії з січня 1944 по жовтень 1945 року. Військову присягу на вірність Батьківщині склав 10 березня 1944 р. Під час форсування річки Західна Двіна, у Прибалтиці, був тяжко поранений у хребет. Закінчував службу на Уралі. Мобілізований і повернувся до рідного села у жовтні 1945 року. Помер Юрій Іванович 3 жовтня 1998 року.
Нагороджений орденом «Вітчизняної війни ІІ ступеня». медалями: «За відвагу»; «Захиснику Вітчизни»; «Медаллю Жукова»; Ювілейною медаллю «20 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»; Ювілейною медаллю «50 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»; Ювілейною медаллю «60 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»; медаль «70 років Збройних сил СРСР». Пам'ятними знаками «25 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»; «40 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»; «50 років визволення України»
Село за радянської влади Спочатку селяни одноосібно господарювали на своїй землі. Як показує аналіз погосподарських книг за 1944—1945 рр., станом на 1 січня 1945 року в селі та довколишніх хуторах нараховувалось 300 дворів: Білка — 161 двір, х. Підгало — 29, Корчик — 46, Ліски — 19, Залісся — 16, Чагари — 23, Яблонівщина — 6. Тут ще не враховано х. Заруддя (14 дворів), який тоді ще належав до Липників. Середній склад сім'ї — 4-5 чоловік. Але й було багато сімей, які складались з 10-12 осіб. Такими були сім'ї Корнія Діхтяра, Бориса Стельмаха, Спиридона Мартинова та інші. Найбільш чисельними були родини Хіміних (24 чоловіка), Стельмахів, Савчуків, Прокопчуків, Грицют, Юсенків, Андрощуків. Всі селянські господарства поділялись на хутірські і відрубні. Розміри земельних ділянок коливалися в середньому від 1 до 10 десятин (1 десятина — 1,25 га). Найбільшими землевласниками були Яким Рудюк (майже 40 дес), Спиридон Мартинов (12,50 дес.) Дмитро і Каленик Стельмахи (20 дес). Зазначу, що це можуть бути дещо занижені цифри, тому що селяни намагались приховати свої землі від обліку, оскільки за кожних 60 сотих землі слід було заплатити 15 крб. податку, крім того, були великі податки на худобу.
Як показують погосподарські книги, основною зерновою культурою були жито і овес, гречка. Обов'язково сіяли льон та коноплі (з волокна ткали одяг). Господарство мало натуральний, замкнутий характер. Все необхідне для споживання (за винятком залізних виробів, солі і деяких інших речей) виготовлялось селянами у власних господарствах. Деякі селяни мали у своїй власності ліс, чагарник, вигони, пасовища. Зустрічалися люди, які мали професії кравців, шевців (наприклад, Хіміни). Більшість селян були неписьменними, молодші селяни вміли читати і писати, діти (не всі) навчались у початковій школі.
Найбільш вживаними іменами того часу були Ганна, Марія, Надія, Марина, Агафія, Микола, Федір, Адам, Олексій, Василь, Олександр, Ісак, Лаврін. Дітям давали такі імена як Платон, Параска, Агрипина, Хотина, Мотря, Євдокія, Харитина, Марія. З того часу змінився кількісний і національний склад населення села. Багато сімей виїхали в інші села, були вивезені (до Сибіру) або безслідно зникли у вирі післявоєнного лихоліття. Не проживають більше на території села сім'ї Рачків, Козлових, Бокієвих, Стельмахів, Солов'їв, Свиридюків, Синюків, Зайків, Натяжків, Боровців, Новачків, Шевчуків, Михальчуків.
Були повністю переселені поляки, виїхали євреї. Відійшли від села хутори Яблонівщина, Захарщина, зник хутір Волока, майже зникають і інші хутори, там залишалось всього по кілька хат. Хутір Чорнило відійшов до земель Зірненської сільської ради.
Незалежна Україна 12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 722-р від «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Рівненської області», увійшло до складу Березнівської міської громади.
19 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Березнівського району, село увійшло до складу Дубенського району.
Населення За переписом населення 2001 року в селі . Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: МоваЧисельністьВідсотокукраїнська105799,91%російська10,09%Усього1058100%
Сільське господарство В 1949 році в селі було організовано колгосп ім. Щорса. Першим головою колгоспу став Федір Іванович Хімін. Тоді керівники господарства змінювались часто, майже щороку. Наступниками Хіміна були Лаврін Трохимович Юсенко, Іван Степанович Романенко, Каменьков, Коваль та інші. Селян силоміць змушували вступати до колгоспу, забирали в них землю, худобу, реманент, будівлі, перетворюючи з господарів у жебраків, наймитів. Спочатку заробітна плата колгоспників була мізерною — 20 коп. на трудодень (за них можна було купити кілька коробок сірників), і лише згодом, з кінця 50-х років, матеріальне становище селян стало покращуватись.