Сварице́вичі — село в Україні, у Дубровицькій міській громаді Сарненського району Рівненської області. До 2020 підпорядковувалося Сварицевицькій сільській раді. Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 722-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Рівненської області» увійшло до складу Дубровицької міської громади.

Населення налічує 1992 особи (2011).

Назва Місцеві історики-краєзнавці В. Попенко і Ю. Максименко вважають, що назва Сварицевичі походить від імені язичницького прабога, володаря світу, батька українського пантеону, бога світла і небесного вогню — Сварога. Також існує інша думка. Старожили села Сварицевичі передають з покоління в покоління легенду, ніби село так назвали подорожні пани, які посварились, сперечаючись, якою дорогою їхати далі, за іншою версією, посварились за знайдені гроші. Ми вважаємо, що ця легенда має історичне підґрунтя. Проаналізувавши документ, можливо, це є «сварка» за те, до якого князівства мала увійти територія сучасного села Сварицевичі. Проте, спираючись на археологічні знахідки, територія Сварицевичів була залюднена набагато раніше знайденої першої писемної згадки про село.

Польською мовою згадується як Swarycewicze.

Географія Площа села — 2,17 км². Поблизу села — річка Стубла. Згідно з дослідженням 2017 року, за яким оцінювалися масштаби антропогенної трансформації території Дубровицького району внаслідок несанкціонованого видобутку бурштину, екологічна ситуація села характеризувалася як «сприятлива».

Клімат Клімат у селі вологий континентальний («Dfb» за класифікацією кліматів Кеппена). Опадів 602 мм на рік. Найменша кількість опадів спостерігається в березні й сягає у середньому 28 мм. Найбільша кількість опадів випадає в червні — близько 86 мм. Різниця в опадах між сухими та вологими місяцями становить 58 мм. Пересічна температура січня — -5,6 °C, липня — 18,5 °C. Річна амплітуда температур становить 24,1 °C.

Історія

Село вперше згадується 1450 року, коли королева Польсько–Литовської держави Бона надає привілеї дворянам Полюховичам. І це не лише писемні історичні свідчення, а матеріальні знахідки дозволяють припустити, що перші поселення на сучасних околицях села були ще в дохристиянські часи. Відомо, що поселенці займались сільським господарством, сплавом лісу по річці Стублі, рибальством, мисливством і бортництвом.

У селі знаходився маєток графа Папули. Сам граф жив у Варшаві, навідувався у село час від часу.

У 1903 році розпочато будівництво школи у Сварицевичах з ініціативи губернатора Мінської губернії Петра Базилевського, що мешкав у Мінську. Керував будівництвом управитель Папула. Його прізвище вибито на одній з цеглин приміщення старої школи. Це добре видно до цього часу. Відомо, що тоді вже була цегляна церква Святого Георгія.

У 1921 році за Ризьким мирним договором під владою Польщі опинилась Західна Україна, в тому числі село Сварицевичі. Воно ввійшло до складу Поліського воєводства Пінського повіту Вичівської гміни. У селі працювала церковно-приходська школа.

У 1921—1939 роки входило до складу Польщі. У 1921 році село входило до складу гміни Вичівка Пінського повіту Поліського воєводства Польської Республіки.

У вересні 1939 року Польща, як держава фактично перестала існувати, і Сварицевичі увійшли до складу УРСР. У 1939 році на територію села ввійшли війська Червоної армії. У 1940 році в Сварицевичах створюється колективне господарство, в якому об'єдналося 48 сімей бідняків. У їх розпорядженні було 256 га орної землі. Поряд з позитивними змінами були і негативні. Нова влада розпочала репресії проти людей, які займали керівні посади, коли село було під владою Польського князівства, або були великими землевласниками (за тогочасними мірками).

Друга світова війна

У роки Другої світової війни деякі мешканці села долучилися до національно-визвольної боротьби в лавах УПА та ОУН. Загалом встановлено 6 жителів села, які брали участь у визвольних змаганнях, з них 4 загинуло, 1 було репресовано.

7 липня 1941 Сварицевичі були окуповані гітлерівськими військами. В роки Другої світової війни мешканці села підтримали і влилися в партизанські загони. За антифашистську діяльність село було жорстоко покаране — спалене вщент, жителі ховались в навколишніх лісах. Сварицевичани перенесли багато негараздів: голод, холод та різні хвороби, але вистояли. Все чоловіче населення до 1928 року народження, було мобілізовано до лав радянської армії та взяло участь у звільнені Східної Європи. 259 жителів села воювали в діючій армії і партизанських загонах, 97 — нагороджено бойовими орденами та медалями, 119 — загинуло на фронтах Другої світової війни та в партизанських загонах, 6 — підтримали воїнів УПА. 9 січня 1944 року с. Сварицевичі було звільнено. Відновлено Радянську владу.

У музеї с. Сварицевичі зібрані спогади жителів, ветеранів війни, експонати, які стосуються Другої Світової війни.

Життя та долі сварицевицьких євреїв у 1939—1944 роки Сім сімей сварицевицьких євреїв загинули у серницькому гетто. Сьогодні важливо з документальною точністю відтворити страшну епоху гітлерівського лихоліття. Бібліотекарі Сварицевицької публічно шкільної бібліотеки спільно з вчителем історії Сварицевицького НВК Полєшко Ольгою провели краєзнавчо — пошукову роботу по виявленню живих свідків тих страшних подій. Записали спогади старожилів села про життя та долі сварицевицьких євреїв в роки Другої світової війни.

У Сварицевичах, як і по всій Західній Україні, жили поляки і євреї, гострих міжнаціональних конфліктів не було.

Згадує Швайко Віра Андріївна ( 1927): «До війни у нас проживало 7 єврейських сімей, вони були не дуже багаті, займались торгівлею, була серед них швачка. Їх діти разом з нашими дітьми ходили до польської школи. Коли прийшли німці, наказали їм носити одяг із спеціальною нашивкою. У свято євреї збиралися разом, і все по–своєму говорили. На запитання про що вони розмовляють відповідали: „Спочатку нас, а потім буде ваша черга“. Їх водили поліцаї на роботу садити і сапати ліс».

Спогади Вишневської Євгенії Степанівни ( 1925): «Євреї були працьовиті, дітей годували, чоботи шили, були у них швейні машинки. Заказів було дуже багато. Сім'ю годували з праці своїх рук. Сварицевицька єврейка Нисилиха завдяки шиттю утримувала всю сім'ю із 7 чоловік. Землі вони не мали. У євреїв Янкеля і Берка були свої торгові лавки. А Галецький утримував єврейську школу, куди збиралися євреї для молитви. Одягали на себе чорні довгі ризи, на праву руку ремінь на лоб і на долоню накладали чорну кулю з невідомого матеріалу (мабуть якась релігійна єврейська атрибутика) і починали голосно молитись на своїй мові. Для нас дітей це здавалося дуже страшним і незрозумілим. Розмовляли з нами на нашій українській мові. Деякі єврейки ходили допомагати жати жито до селян. До нас також приходили. Коли німці прийшли у село то стали переслідувати євреїв. Молодші утікали а малих і старих розстрілювали біля ями: кого поранено, кого убито всіх засипали землею. Казали люди що земля стогнала і здригалася. На війну йшли всі, чи то пан, чи єврей, чи мужик, кого мобілізували той і йшов. Були євреї і у партизанах. Ховалися бідні, щоб не вбили. Як і сьогодні утікають з Донецька і Луганська. Знущалися німці, а сьогодні вони наші друзі. Так і треба бути друзями, не треба ворогувати.»Особливо жорстоко німці і поліцаї відносилися до людей єврейської національності. Юшкевич Матрона Андріївна (1928 р.н.) стала свідком страшної сцени:- «Поліцаї зловили у селі жінку єврейської нації. Вона була вагітна. Фашисти вчинили над невинною жінкою розправу. Вони обложили її соломою і підпалили, коли солома згоріла, жінка була ще жива. Шкіра в цієї жінки, як ви розумієте, також підгоріла. Їм цього було мало, і вони почали здирати з неї ножами підгорілу шкіру. Люди за декілька кілометрів чули, як вона кричала від болю». Цей випадок стався не в Сварицевичах. Син Матрони Андріївни був у партизанах, і вона змушена була міняти місце проживання, де саме, вона вже не пам'ятає.

Спогади Легкого Івана Костянтиновича ( 1930): «Десь у кінці літа, під осінь, євреїв з нашого села повели до села Серники, там було єврейське містечко. По дорозі вдалось втекти Янкелю, Морші, Лейзору, ще десь чотирьом чоловікам. Вони пішли до партизан — місюринців. Усіх євреїв назбиралося у загоні до 80 чоловік, там були жінки і діти — всі ті, кому вдалося втекти від смерті. Поробили свої землянки не далеко від партизанських. Вони щовечора приходили в село просити хліба і продуктів».

Спогади Чудінович Марти Сергіївни: «Був такий випадок, коли над нашим селом підбили радянський літак. Один з пілотів спустився на парашуті. Він хотів добратися до Висоцька. Його побачили місцеві жителі — Полюхович Федір з братами, Іванцік, Шверчук. Один з них сів на човен і поплив, щоб дати звістку поліції, другий підійшов — запропонував свою допомогу (перевезти через річку Стубло). Коли вони підпливали до берега, парашутист щось помітив, хотів витягти пістолет, але отримав удар веслом по голові. Він знепритомнів. Заволокли його в льох. Уранці з Висоцька приїхало машиною ще шість поліцаїв. Льотчика повели через все село на собаче кладовище. На цей самосуд зібралося багато селян. Там євреї за наказом поліції викопали ямку. Всі поліцаї разом вистрелили в груди парашутиста — легені вилетіли. Поліцаї примусили євреїв закопати парашутиста і танцювати на його могилі, приспівуючи: „Через нас війна“. Потім вони отримали наказ принести горілки і харчі. Поліцаї напились, наїлись, свої залишились, а висоцькі повернулись назад. Пізніше євреї, які пішли в партизани, вбили коменданта поліції, який влаштував цей самосуд, а дочок заставили танцювати біля вбитого батька».

В Інтернеті ми знайшли спогади наших земляків-євреїв, яким вдалося уникнути німецької розправи у Серниках і стати партизанами місюринського загону. Вони добрими словами згадують самого очільника партизанського загону імені Ворошилова Місюру М. Й., тому що командири інших партизанських загонів не хотіли мати цивільний табір і єврейських жінок, дітей, стариків до себе не приймали. Тоді євреї утворили свій табір на який стали нападати німецькі поліцаї і націоналісти, захищатися їм було нічим. Після цього Місюра М. Й. дозволив, поселитися їм недалеко від свого загону і дбав про цивільний табір. До якого приходили євреї з Дубровиці, з Пінська (Білорусія), з навколишніх сіл. Своїм героїзмом відзначилися партизани -євреї: Нахман Зильберфарб і Пурим із Серник, Голда з Пінська, яка витягувала поранених під сильним обстрілом, всі вони отримали нагороди. Тих, кому не вдалось втекти, німці загнали у єврейське гетто у с. Серники Зарічненського району, яке до війни було єврейським містечком. Там над ними вчинили страшну розправу. За польським переписом у 1921 році в Серниках проживало 1987 євреїв. Тільки в урочищі Шуміль загинуло — 800 чоловік скільки ще загинуло невідомо.

Згадує Островська Марія Федорівна ( 1910): «За кожен день свого життя євреї платили, наприклад, за сьогоднішній день потрібно здати стільки золота, на завтра — нова ціна. Коли перестали платити, заставили їх викопати велику яму. Потім євреїв ставили перед ямою і розстрілювали. Падали в яму вбиті, поранені. Після цього яму засипали. Все це робили поліцаї на чолі із серницьким комендантом. Німці тільки спостерігали за цим дійствам. Три дні ще земля „стогнала“, і кров виступила поверх ґрунту, стікала струмочками. Так жорстоко розправились німці і поліцаї з мирним єврейським населенням»

Сварицевицькі євреї, розстріляні німцями: Сім'я Боброва Берка (5 осіб) Сім'я Галецького Шолома Аврамовича (6 осіб) Сім'я Цукерман Бейли (6 осіб) Сім'я Бромберг Хайки (4 осіб) Сім'я Дрижуна Іцка (4 осіб) Сім'я Дрижун Шоломки Іцкевич (7 осіб)

Детальнішу інформацію надає Сварицевицька публічно-шкільна бібліотека .

Період розбудови