Комплекс фільтраційних станцій у Варшаві — фільтри для води, розташовані за адресою вул. Кошикова, 81, у Варшаві, Польща. Займають територію між вулицями Кошикова, Кривицького, Фільтрова і Рашинська.
Комплекс є частиною варшавської системи водопостачання, побудованої в 1883—1886 роках за ініціативою мера Сократа Старинкевича, розробленої за проектом Вільяма Ліндлі та Вільяма Херлейна Ліндлі. У наступні роки він розширювався та доповнювався новими об'єктами. Наразі є частиною Департаменту центрального міського комунального підприємства водопостачання та каналізації.
У 1973 та 2008 роках більшість об'єктів, розташованих на території Комплексу фільтраційних станцій, внесені до реєстру пам'яток. У 2012 році весь комплекс був оголошений пам'яткою історії.
Перший варшавський водогін Після заснування міста мешканці Варшави черпали воду з джерел, заболочених земель, ставків, озер, струмків, що стікали на набережну та під нею, а також з Вісли. Перші згадки про колодязі походять з XV століття. Після 1476 року вода була зібрана в багатому на численні джерела районі пізнішої вул. Налевкі, в резервуарах, які називали «налевкамі» (звідси назва вулиці).
Перші згадки про акведук в районі Старої Варшави припадають на 1561 рік, а в Новій Варшаві — з 1600 року. У XVIII столітті на території палаців та магнатських садів існували також локальні водопроводи.
У середині 1840-х років інженер Фелікс Панцер сконструював кам'яний колодязь у руслі річки для відведення води, парові насоси на березі та водосховище на площі Замковій.
У 1851 році цар Микола I наказав побудувати водопровід у Варшаві. Дизайн та пізніше управління роботами були доручені Генрику Марконі. Розпочалися вони в 1852 році, а водопостачання було запущено в 1855 році. Вода з Вісли була спрямована до поселенців та до повільних фільтрів, розташованих на перехресті вулиць Доброї та Карової, звідки її закачували до водосховища у Саксонському саду, що зберігся донині, а звідти вода розповсюджувалася чавунними трубами. Однак водогін Марконі не відповідав потребам міста, що швидко розвивалося, і вода, яку місто отримувало, не завжди була хорошої якості. У 1862 році Томас Хокслі представив проект системи водопостачання та каналізації, але він не був реалізований.
У 1869 році в Празі була запущена невелика система водопостачання, спроектована Альфонсом Гротовським.
Опис
Будівництво Ініціатором будівництва сучасної системи водопостачання та каналізації був президент Варшави Сократ Старинкевич. У 1879 році розіслав проект, розроблений Вільямом Ліндлі, по варшавських газетах, заохочуючи до громадського обговорення. Це викликало широку полеміку, а також опір деяких середовищ. Переважно це було побоювання збільшення фінансових навантажень. Навесні того ж року Міністерство внутрішніх справ у Санкт-Петербурзі надіслало проект нових варшавських водопроводів. Він був затверджений Технічним та будівельним комітетом міністерства у травні 1880 року та остаточно затверджений царем Олександром III у квітні 1881 року. Порядок та строки затвердження проекту каналізації були такими ж, як і для проекту водопостачання. Будівництво розпочалося в 1883 році.
Аналізуючи гідрологічне та санітарно-технічне становище Варшави, Вільям Ліндлі визначив, що достатня кількість води може бути забезпечена лише Віслою, вода повинна бути відфільтрована, а її подача має відбуватися з найвищого місця в місті, яке було в околицях Єрусалимських рогаток.
Відповідно до проекту, водозабори з Вісли побудовані разом з річковою насосною станцією та фільтраційною станцією з очисними пристроями. З річкової насосної станції потрапляла вода по лініях до повільних фільтрів на Фільтраційну станцію, де її піддавали фільтрації. З повільних фільтрів переходить у чисті резервуари для води. Звідти її перекачували до водопровідної мережі за допомогою насосів, які працювали на парових машинах. Тільки Повісле, а також з 1896 року Прага постачались водою від резервуарів чистої води гравітаційно.
Ліндлі швидко відійшов від роботи, проект був реалізований його старшим сином Вільямом Херлейном Ліндлі. Хоча постійно перебував за кордоном, виконував до смерті (1917 р.) функцію головного інженера будівництва. Інвестиція фінансувалася містом та здійснювалася під безпосереднім наглядом муніципалітету. Перша очищена вода потекла до жителів Варшави з Фільтраційної станції 3 липня 1886 року. Наприкінці 1886 року протяжність мережі водопостачання становила 18,1 км.
Під час будівництва були використані найсучасніші технічні рішення того часу. При будівництві всіх об'єктів були використані матеріали найвищої якості, які піддавалися контролю на декількох рівнях. Основним будівельним матеріалом була спеціально випалена, вологостійка шпонова цегла та цегла з білим глазурованим покриттям. На створення великого нахилу використовувались пісковикові та гранітні блоки. Гранітні стовпи підтримують виконані з цегли вітрильні склепіння в резервуарах з чистою водою та шістьма групами повільних фільтрів. Будинки були спроектовані у «фабричному» стилі.
Сучасний водогін Ліндлі замінив установки, розроблені Марконі та Гротовським. Водопровод Марконі був закритий у лютому 1889 року, а Празький водогін у вересні 1896 року.
За часів Ліндлі варшавська водопровідна мережа була поділена на: Верхнє місто — постачається водою за допомогою водонапірної башти, розташованої на Фільтраційній станції, що забезпечує достатній тиск у системі водопостачання. Нижнє місто, або Повісле, а потім Прага — постачається водою, що стікає безпосередньо з резервуарів з чистою водою.
Річкова насосна станція, де воду брали з Вісли та перекачували на фільтраційну станцію, була побудована за адресою вул. Черняковська, 124.
Обладнання фільтраційної станції було засипано землею. Під насипом знаходяться чотири відстійники сирої води, шість груп повільних фільтрів (всього 36 фільтрів) та дев'ять баків з чистою водою. Площа шести груп повільних фільтрів становила 82 236 м², а ємність резервуарів для чистої води була доведена до 60 тисяч м³. На зміну запланованій сьомій групі повільних фільтрів у 2008—2010 роках було побудовано установку для озонування та вуглецеві фільтри.
Станція була побудована в місці, розташованому приблизно на 36 м над так званим Нулем Вісли (локальна система висот), що сприяло водопостачанню багатоповерхових будинків. На території комплексу був розташований фрагмент колишньої Королівської дороги (частина Станіславської осі) на вулицях Нововейській, Нємцевича і Прондзинського; її хід відповідає алеї, розташованій на цій ділянці.
Загальна площа, яку займає станція фільтрації між нинішніми вулицями Кошикова, Кривицького, Фільтрова та Рашинська, становила близько 36 га.
1886—1939 У початковий період воду з річкової насосної станції направляли на повільні фільтри, частина камер яких функціонувала як криті відстійники. Їх назва пов'язана зі швидкістю процесу фільтрації (близько 10 см водного стовпа на годину). Відфільтровану воду направляли до резервуарів з чистою водою, а потім на насосні зали. Звідти її закачували у водонапірну башту, де починалася водопровідна мережа Верхнього міста.
Через кілька років після запуску фільтрів потрібно було додати криті відстійники перед відводом води до повільних фільтрів, оскільки проведені випробування показали низьку якість води. З цією метою після 1890 року площа станції була збільшена та розпочато будівництво відстійників.
5 серпня 1915 року російські війська, що відступали від Варшави, підірвали центральні прольоти Кербедзького мосту, знищивши труби, які використовували для подачі води на правий берег міста. До празької мережі розпочали тоді качати воду з чотирьох артезіанських свердловин, розташованих в межах Спиртової монополії та ректифікації на вул. Зомбковській. Водопостачання з Фільтраційної станції було відновлено 30 вересня 1915 року після того, як провід було підвішено на риштуваннях мосту, що відбудовувався.
У 1924 році парові насоси були відключені, замінено їх швейцарськими електричними насосами, а в 1933 році польськими насосами, виготовленими на варшавському заводі Станіслава Твардовського. У 1924 році після встановлення електричних відцентрових насосів водонапірну башту вилучено з вжитку. Пізніше її застосовували лише при запуску парових або насосних установок (що відбулося в 1945 році). У 1926 році розбудовано шостий комплекс повільних фільтрів. У 1931 році було запроваджено хлорування води, оминаючи повільні фільтри.
У 1932 році до мережі водопостачання довжиною 501,5 км було підключено 10 057 об'єктів нерухомості. Зростаючий попит на воду призвів до будівництва в 1929—1933 роках сучасного Департаменту швидких фільтрів за канадською ліцензією. Це дозволило здійснити початкову та швидку (до 7 метрів водного стовпа на годину) фільтрацію води перед її відводом на повільні фільтри. ККД департаменту склав 180 000 м³ на добу. Після запуску воду з річкової насосної станції перекачували в розширювальні баки (колишні криті відстійники), потім у швидкі фільтри, а від них у повільні фільтри.
Друга Світова війна Під час оборони Варшави у вересні 1939 року багато споруд на Фільтраційній станції (в тому числі Департамент швидких фільтрів, резервуари з чистою водою та повільні фільтри) були пошкоджені авіаційними бомбами. У пошкодженому трьома бомбами будинку Департаменту швидких фільтрів вода затопила прецизійні фільтраційні пристрої та електричні насоси. Через побоювання, що підтримання тиску в трубах може спричинити подальше пошкодження, в полудень 24 вересня водопостачання міста було перервано. Водогін відновив роботу 4 жовтня 1939 року за допомогою парових насосів. У цей день надійшло в мережу приблизно 20 % зазвичай вживаної води. Водопровідна мережа, пошкоджена в 586 місцях, була повністю наповнена водою в грудні 1939 року, а усунення пошкоджень на станції тривало до червня 1941 року. Протягом усієї німецької окупації сума плати за воду та користування каналізацією не змінювалася.
У 1942—1944 роках станція фільтрації постраждала під час радянських повітряних нальотів на Варшаву. Після знищення німецького варшавського гетто приблизно 100 км (із приблизно 640 км) водопровідної мережі було виключено із вжитку.
У перший день Варшавського повстання, 1 серпня 1944 року, територія станції була осаджена підрозділом Вермахту, але вона продовжувала свою роботу. 9 серпня Німеччина вимагала припинити водопостачання міста, але польські робітники відповіли, що з технічних причин це неможливо. 15 серпня були закриті всі водогінні магістралі у напрямку Срюдмєсця (), але цей наказ було скасовано.
У серпні 1944 року в комунальну систему водопостачання було закачано рекордну кількість води (в середньому 145 000 м³ на добу), однак вона текла з пошкоджених під час боїв та бомбардувань магістралей та вуличних каналів. 4 серпня до міста було відправлено 160 000 м³ води — найбільше в історії варшавських водогонів. Внаслідок витоку води з пошкоджених трубопроводів з 4 серпня вихідний тиск із Станції почав знижуватися, тому будівлі, розташовані поруч із нею, мали воду аж до третього поверху, включаючи третій поверх, а інші лише на першому поверсі. Від 29 серпня кількість викачаної води також почала зменшуватися. Після вимкнення електростанції в місті Повісле 4 вересня вода подавалась до міста за допомогою парових насосів. 18 вересня німці підірвали Станцію річкових помп, але Фільтраційна станція працювала за допомогою двох парових насосів до 21 вересня, доставивши того дня 2600 м³ літрів води. У ранкові години 22 вересня остання група працівників за наказом німців залишили територію станції. До цього їм вдалося, серед іншого, убезпечити плани найважливіших приладів, сховати частину лабораторної апаратури, злити воду з повільних фільтрів у канали, а також затопити підземелля Департаменту швидких фільтрів, щоб запобігти вивезення апаратури для закриття та відкриття клапанів. Близько 50 000 м³ літрів води залишилось у резервуарах з чистою водою, яку після припинення нацистської окупації міста в січні 1945 року видавали жителям до травня в кількості близько 350 м³ на добу.