Урядо́вий центр (Урядовий майдан, Урядовий квартал) — ансамбль урядових споруд навколо центральної площі, спроєктований після перенесення столиці УСРР до Києва у 1934 році. Будівництво супроводжувалось варварським знищенням видатних культурних пам'яток — Михайлівського Золотоверхого монастиря і Трьохсвятительської церкви.

Із задуманого комплексу вдалось звести лише будівлю ЦК КПУ.

Осідки влади в Києві

Давні часи Упродовж всієї історії існування Києва будівлі державних правителів і міських керівників розташовувались у різних місцях. У середньовічну добу князівські палаци зводили в укріпленій частині Верхнього міста. У XIV—XV сторіччях осідок київських князів, а згодом воєвод містився на Замковій горі. Після надання Києву магдебурзького права адміністративний центр перенесли на Поділ. Тут міський магістрат збирався у двоповерховій будівлі київської ратуші.

У XVIII — на початку XIX сторіччя адміністративно-військовий осередок сформувався на Печерську, біля Старопечерської і Новопечерської фортець. У ХІХ сторіччі царський Маріїнський палац і будинки генерал-губернатора і цивільного губернатора розташовувались на Липках.

У 1876 році на Хрещатицькій площі за проєктом Олександра Шіле звели будівлю міської думи.

Доба Української революції

Після відродження української держави нові органи влади займали будівлі, не пристосовані для адміністративних потреб. Наприклад, Центральна Рада і Генеральний Секретаріат працювали у будинку Педагогічного музею.

У квітні 1918 року міністр внутрішніх справ доповідав на засіданні Ради Народних Міністрів про необхідність зведення будинків парламенту, уряду, монетного двору й палацу правосуддя. Також ішлося про будівництво навчальних закладів, театрів, музеїв тощо. Місцем для урядового кварталу обрали Бессарабку та прилеглі райони. На проведення геодезичних і планувальних робіт уряд мав намір виділити 50 тисяч карбованцівБудування урядових будинків // Нова Рада. — 1918. — 28 квітня. — С. 3..

Резиденція гетьмана Павла Скоропадського містилась у будинку генерал-губернатора на Інститутській вулиці, 20/8. Після підриву 6 червня 1918 року артилерійських складів на Звіринці, Скоропадський доручив голові Ради міністрів Федору Лизогубу ліквідувати Київську фортецю, яка не мала вже стратегічного значення, і розробити проєкт забудови Звіринця. Керівник держави закликав скористатись найсучаснішим західним досвідом розбудови міст, оскільки у Києві, як столиці України й центрі урядового життя, вже назріла нагальна потреба в казенних будівлях для вищих державних установ.

18 червня Рада Міністрів ухвалила рішення створити технічний комітет з питань відновлення і планомірної забудови Звіринця. Водночас за пропозицією гетьмана створили особливий вищий технічний комітет у складі державного секретаря Ігоря Кістяківського, військового міністра, міністрів праці, народної освіти, доріг. Їм ставилось завдання розробити план забудови еспланадних земельних ділянок на Печерську і Липках. На звільнених місцях мали звести урядові інституції: сойм, міністерства, академію наук, академію мистецтв тощоВідбудування Звіринця // Нова Рада. — 1918. — 20 червня. — С. 2..

Кошти на облаштування урядового кварталу передбачалося отримати за продаж частини землі. Первісна робота над проєктом забудови Звіринця була доручена інженеру Чубинському. І хоча справа просувалася дуже швидко, подальші події обірвали її.

Після захоплення Києва більшовиками місцева рада зайняла будівлю колишньої міської думи.

Перенесення столиці

Оскільки більшовики в революційні роки в Києві не отримали значної підтримки, вони перенесли столицю радянської республіки до Харкова. Після придушення селянських повстань 1929—1932 років, ліквідації соціальної бази руху опору шляхом розкуркулення, антирелігійного терору і Голодомору, розгрому «українських буржуазних елементів» та інших каральних акцій лояльність Києва до Москви вже не викликала сумнівів у більшовицького керівництва. Тому 21 січня 1934 року рішенням ХІІ з'їзду КП(б)У йому повернули статус столиці України.

Офіційно ж партійне керівництво так обґрунтувало свої дії: «З огляду на зміцнення основних промислових районів України, створення областей, що забезпечують керівництво цими промисловими районами України (Донбас, Харків, Дніпропетровськ), беручи на увагу необхідність наблизити уряд України та центральний радянський апарат до найважливіших сільськогосподарських районів,.. розташованих на Правобережжі України, а також для дальшого швидкого розвитку національно-культурного будівництва і більшовицької українізації на базі індустріалізації та колективізації, — перенести столицю України до м. Києва, що є її природним географічним центром».

Організацією переїзду займалась спеціально утворена урядова комісія на чолі з головою ДПУ УСРР Всеволодом Балицьким.

Генеральний план

Про генеральний план Києва заговорили ще до перенесення столиці УСРР. 1933 року в часописі «Соціалістичний Київ» наголошувалось на важливості негайного затвердження генплану розвитку міста і створеного на його основі проєктного плану реконструкції.

У 1936—1938 роках розробленням плану займалось Архітектурно-планувальне управління (АПУ) при Київській міськраді на чолі з Павлом Хаустовим. До складу групи архітекторів залучили Василя Кричевського, Олександра Вербицького, Павла Альошина, Григорія Головка, Михайла Гречину, Петра Юрченка та інших.

Проєкт Урядового майдану З 1934 року паралельно йшла робота з проєктування Урядового майдану. Ще у січні 1934 року щойно створена урядова комісія з організації переїзду столиці поставила завдання обрати місце для урядового кварталу. Увесь процес проєктування майдану і розроблення генерального плану відбувався під особистим контролем партійного керівництва республіки Станіслава Косіора, Павла Постишева і комісара Всеволода Балицького.

Вибір місця

Перед архітекторами поставили завдання «перетворити Київ на зразкове столичне місто» і «правильно» визначити на плані Києва місце розташування і найкраще «розв'язання урядової площі». За визначенням архітектора Петра Юрченка, планування Урядового майдану було завданням не так технічним, як політичним, оскільки «майбутній архітектурний комплекс повинен стати живим зразком… досягнень… соціалістичного будівництва».

Викликом для архітекторів стали складний рельєф Києва і простір майбутньої площі, оточеної старою забудовою. АПУ окреслило найважливіші вимоги до проєкту. Урядовий майдан мав розташовуватись поруч з основними міськими магістралями і водночас бути осторонь від трамвайних та інших транспортних ліній; мати зручний зв'язок із залізничним і водним вокзалами. Площа бачилась як міська домінанта. 3 неї та її будинків мали відкриватись «наймальовничіші дніпровські далі». Попри помпезність майдану й урядових споруд вартість робіт мала бути відносно невисокою. Будівництво майдану повинно було проводити без «великого знесення наявних будівель». І хоча це стосувалось переважно житлових будинків уже в проєктах передбачалось зруйнування «студентських гуртожитків на території монастиря», а в цілому і всього Михайлівського монастирського комплексу, перлину давньоруської архітектури.

Розглянувши різні варіанти, АПУ запропонувало шість можливих майданчиків: звіринецький, печерський, липський, хрещатицький, розосереджений і михайлівський.

Звіринецький варіант

Більшовики слідом за гетьманом Скоропадським теж розглядали варіант забудови Звіринця кварталом урядових установ і наукових закладів. «Звіринецький проєкт» розробили архітектори Нестеренко й Зінченко з АПУ. План передбачав облаштування Урядової площі на території колишнього Звіринецького укріплення, на горі над Дніпром. Перевагою проєкту було те, що територія була вільною, а тому нічого не довелося би зносити. Це місце мало зручний зв'язок з лівим берегом. Водночас Звіринецький варіант мав і недоліки. Передусім на той час район містився далеко від міста і вокзалів. Сюди не було прокладено жодних комунікацій, водогону, каналізації. Це вимагало значних капіталовкладень.

Хоча Звіринець не обрали місцем для урядової площі, Звіринецьно-Печерський район планувалось забудувати житловими кварталами і науковими закладами. Верхню Теличку, територію Видубецького та Іонинського монастирів відвели під новий ботанічний сад загальною площею в 100 га. А територію колишніх порохових складів і братського цвинтаря пропонувалось віддати під забудову академії наук із великим садом.

Печерський варіант

«Печерський варіант» розробляла бригада АПУ у складі архітекторів Михайла Гречини, Миколи Холостенка, Василя Онащенка. Автори пропонували відвести під Урядову площу території Іподрому біля Печерського узвозу. Вважався спочатку одним із найвдаліших варіантів.

До переваг відносили розташування «на високій красивій місцевості», відносна близькість до центру і мосту імені Євгенії Бош, який зв'язував урядовий квартал із лівим берегом, відсутність необхідності зносити споруди, велика вільна територія для забудови, сприятливі геологічні характеристики.

Однак подальше дослідження цього району виявило й недоліки. Насамперед прокладання великого шляху з кварталу до Бессарабки і далі до вокзалу вимагало значних капіталовкладень, близько 12-15 мільйонів карбованців. Підлягала демонтуванню залізнична гілка до «Арсеналу». І, нарешті, як ішлося в роз'ясненні, за панівних у Києві північно-західних вітрів цей завод буде постійно «задимлювати площу і заносити туди кіпоть».

Липський варіант

За «Липським варіантом» (бригада АПУ у складі архітекторів Павла Альошина, Олександра Колесниченка, Георгія Любченка) Урядовий майдан проєктувався між сучасними Шовковичною й Липською вулицями включно з площею перед Маріїнським палацом.

Перевагами проєкту називали «великі можливості щодо її архітектурного розв'язання, завдяки наявності красивого парку, високому розташуванню місцевості, порівняно задовільній архітектурній забудові Липок, а також впорядкованості даного району міста».

Водночас виявлені недоліки зводили ці переваги нанівець. Липки були ізольовані від решти районів міста і вокзалів. А рельєф місцевості ускладнював зв'язок з цією місцевістю. Круті схили вулиць у 9 % і навіть 13 % ускладнювали запуск сюди трамваю. А зм'якшити круті схили вулиць заважала щільна забудова великими будівлями.

Хрещатицький варіант

«Хрещатицький варіант» підготувала група архітектора Володимира Заболотного з Київського будівельного інституту. За їхньою пропозицією майдан мав розташовуватись на початку Хрещатику, на території сучасної Європейської площі і Хрещатого парку.

Проєкт одразу відкинули перш за все через брак місця і неможливість «розгорнути достатню урядову парадну площу через звуженість території та дуже несприятливі дані про ґрунт» й інтенсивність руху з Липок до Подолу. До того ж будівництво спричинило б знищення «наймальовничіших кутків міста» — Хрещатого парку та Володимирської гірки.

Єдиною перевагою було прагнення створити архітектурну закінченість перспективи Хрещатику в бік парку.

«Розосереджений» варіант

Василь Кричевський запропонував урядові будівлі не розміщувати навколо одного майдану, а розосередити у кількох місцях уздовж «наймальовничішої магістралі». Проєкт включав територію Михайлівського монастиря, Володимирську гірку, від якої над Володимирським узвозом йшов віадук, частково сучасну Європейську площу, Хрещатий парк і далі до Печерська. Будівля ЦК КП(б)У мала бути з одного боку віадуку, а будинок Ради Народних Комісарів — з іншого. Навмисно чи ні, але, як вважає Тит Геврик, Василь Кричевський таким чином намагався частково зберегти архітектуру Старого міста.

Проєкт не затвердили, однак ідею про розташування урядового центру на території Михайлівського монастиря назвали правильною. Також звернули увагу на слушну думку про «сполучення віадуком Володимирської гори з Пролетарським садомХрещатий парк, бо вона дає радикальне і дуже цікаве розв'язання для парку культури й відпочинку на схилах Дніпра». Саме цю частину проєкту реалізували лише у 2019 році, коли спорудили Скляний міст.

Михайлівський варіант