Новожуків (до 2016 — І́скра) — село в Зорянській сільській громаді Рівненського району Рівненської області України. Населення становить 585 осіб.
У селі народилися письменники Євген Шморгун та Володимир Заремба.
Географія Селом протікає струмок Сухівський.
Історія села Новожуків Село Новожуків (старі назви Новосілки та Іскра, у середньовіччі містечко Жуків). Заселення території відбувалось ще в період середньої та пізньої бронзи, племенами тшинецько-комарівської культури. Більше відомостей про населений пункт збереглося з часів середньовіччя.
1241 року Пересопниця, як і багато міст Русі, була зруйнована монголо-татарською навалою. Місто вже не відродилося як столиця волості, не відбудувалось тому, що в силу свого географічного положення не могла стати неприступною фортецею для ворогів. Для нового міста місцеві жителі вибрали високий пагорб, через річку Стубла: дві сторони цього городища виходили до болота, а дві інші обкопали 15-ти метровим широким ровом — майже вік середньовічні замки будували саме так.
Містечко, яке збудували пересопняни, назвали Жуковом, а волость Жуківською, яка адміністративно входила до Луцького воєводства Великого князівства Литовського. Ця древня назва побутує і зараз — Жуківщиною називають ліс, який тягнеться смугою по кордоні Рівненської та Волинської областей; починається від села Сухівці і закінчується у Дерев'яному.
1399 року — Пересопницю сильно зруйнував татарський хан Едигей, це остаточно підірвало значення міста. Князі Чарторийські переносять центр своїх володінь на захід — містечко Жуків — де споруджують нові фортечні укріплення. Містечко стає центром окремої волості перебираючи таким чином на себе функції княжої столиці, у Жукові урядували війт, суддя та урядник.
В 1570 році тут проживало 89 міщан, земля була у 86 чоловік, орними землями не користувалися тільки троє ремісників. Основна адміністративна і судова влада зосереджувалась в руках війта, при цьому війт в певній мірі залежав від урядника, що відповідав за стан оборонних споруд замку. Усі міщани платили податок в розмірі 25 копійок 51 гроша щорічно.
За статистичними даними архіву відомо, що в 1570 році тут куріло 12 горілчаних котлів, на річці Стубла було аж 11 млинів, кожен мельник платив у казну з кожного колеса 24 гроша щорічно.
Історія жодного разу не зафіксувала, що це містечко було розбите і взяте приступом ворога, але у XVI ст. на Волині почалось інтенсивне будівництво великих і малих сіл. Князі Острозькі, Чарторийські, Корецькі та Вишневецькі мурують нові фортечні укріплення, при цьому роль Жуковської волості занепадає, та й власник Жукова князь Чарторийський переносить центр волості до Клеваня.
Новосілки, як частина Жукова, уперше згадується актом 1587 року. Там (у закладній, даній Заславському на містечко Жуків) є, крім іншого такі рядки «а местечко Жуков з преселками всема — з селом Новоселками, з селом Новоставом, з селом Суховцы» Акт 1593 року згадує, що «крестьяне Новоселок» допомагали зводити ушкоджений повінню міст на Пересипницю, а через рік інший документ сповіщає про пожежу панської конюшні дворового «чворака».
1611 року збудована церква в честь святого архистратига Михайла, але ким не відомо [4;0037-0038].
За даними 1862 року Новосілки були селом, тоді в них нараховувалось 26 дворів та 207 мешканців.
За переписом 1911року в селі було 381 житель, читальня, одна крамниця та ґуральня виготовляла 30,107 відер горілки на рік та водяний млин на річці Стубла перемелював ЗО тис. пудів зерна щорічно .
18 березня 1921 року підписано Ризький мирний договір згідно якого територія Волині, а разом з ним село, відійшла до Польщі. 23 серпня І939року — Пакт Молотова — Ріббентропа, за яким ця територія входить до складу СРСР.
Серед подій Другої світової війни варто акцентувати свою увагу на Боротьбі УПА, до якої входили мешканці села, з нацистськими окупантами та радянськими загарбниками.
Вересень 1943 року — німці спалили села: Новосілки, Радухівку та навколишні хутори. Спалили близько 18 мирних жителів. Напевно, у той же час окупанти спалили новоселецьку церкву святого Михайла (буде відбудована лише у 1991 році). Розвиток краю у 70-80-их роках відзначався складністю та суперечливістю — зріс економічний потенціал, велося житлове і соціально-культурне будівництво, однак відбувається відтік трудових ресурсів, зокрема молоді, з села. Стара назва села — Іскра перенесена з імені тутешнього колгоспу як ідеологічна, символізуючи першу марксистсько-ленінську газету «Іскра».
Сучасне село має дуже компактне розміщення — в центральній частині зосереджені майже всі іскрівські культурно-побутові споруди: школа, клуб, фельдшерський пункт, три магазини, кафе, спортзал, пилорама, дві церкви та два будинки молитви. Сьогодні від містечка Жукова залишилось лише земляне городище. Місцеві жителі гордяться своїм селом, але чомусь не поспішають повернути стару назву для свого села та відновити історичну справедливість.
Населення Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 556 осіб, з яких 249 чоловіків та 307 жінок.
За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 585 осіб.
Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: Мова Відсоток українська 99,32 % російська 0,51 %
Ветерани німецько-радянської війни
Демидко Максим Охрімович Народився 25.11.1921 року в с. Новожуків.
Забрали на війну в травні 1944 року. Свій бойовий шлях почав з Брянська до Берліна. Воював на другому Білоруському фронті в 72-му стрілецькому полку, командиром мінометників. Найбільш пам'ятним є наступ на Берлін. Бої були дуже тяжкими.
Був поранений за 40 км від Берліна. Коли поранили, лежав у госпіталі 3 місяці. Після госпіталю воював знову в Берліні, але в іншій частині. Демобілізувався з армії в липні 1946 р.
Нагороджений Медаллю «За відвагу», Медаллю «За перемогу над Німеччиною» та ювілейними медалями. Інформацію взято зі слів онуки Юлії Бебко.
Стельмах Федір Терентійович Народився 30 грудня 1920 року.
Воював на I Українському фронті під командуванням Конева. Найбільш пам'ятними подіями у роки війни — бої в Німеччині. Наш полк форсував річку Одер.
З тяжкими боями взяли м. Опель, де отримав поранення в ногу.
Після одужання знову вернувся в свою частину. В одному бою під час наступу багато людей загинуло. У взводі залишилося живими 17 чоловік. Ми відірвались від своєї частини і не знали, де знаходимося. Незабаром ми побачили підводу з харчами і боєприпасами. За нею йшло два танки. Це були наші. Наш командир сказав, що попереду невелике німецьке містечко. Ми вирішили до вечора його зайняти і пішли в атаку. Атака успішно завершилась. В ній було втрачено всього одну людину.
За хоробрість та мужність нагороджений орденами «За мужність» та Вітчизняної війни ІІ ступеня, медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» Записано зі слів сина Олександра.
Яковчук Дмитро Петрович Почав я війну в Румунії, закінчив у Чехословаччині.
Воював у 34 бригаді, 30 дивізії мінометником.
Брав участь у вигнані нацистських окупантів зі столиці Австрії- Відені, за це нагороджений медаллю «За взяття Відня».
Найважче було під Прагою. Наша дивізія йшла позаду всіх, ми вели обстріли міста з важких мінометів. Дуже важко було під Будапештом. Попереду нас йшла піхота, сорокоп'ятки, ми стояли від передової на відстані приблизно сім кілометрів, попереду нас йшли ще «Катюші». Коли ми ввійшли в Будапешт, то бились за кожний будинок, поверх. Було так, що на одному поверсі ми, а на другому німці.
За бойові заслуги нагороджений Медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» та ювілейними медалями Записано зі слів Нагорної Оксани
Фесюк Іван Дем'янович Народився 5 травня 1924 року в с. Пісників Острожського р-ну, Рівненської області. В армію забрали в 1944 році. Воював у 619 стрілецькому полку автоматником.
Весною 1945 року воював в Німеччині Нас було 60 чоловік, але ми перемогли. Влітку 1945 року нас перекинули на Далекий Схід. Ми захищали свою батьківщину від другого ворога — Японії. Демобілізувався з армії у березні 1947 року.
Нагороджений медалями «20-років Перемоги», «50- років Збройних Сил СРСР», «30-років Перемоги», «60-років Збройних Сил СРСР».Записано зі слів дочки Лариси.
Вовк Михайло Григорович Народився 12 січня 1924 року в с. Чесники(Cześniki) Люблинської обл. Томашівський р-н. Коли почалася війна, працював у колгоспі.
Воював у 28 стрілецькому полку 9 гвардійської повітряно-десантної дивізії, Першого Українського фронту. Воював з вересня 1944 по лютий 1945 р. У лютому 1945 року брав участь у форсуванні річки Одер, де був поранений у ліву ногу.
Нагороджений Орденом «За мужність» медалями: «60 років Перемоги», «50 років збройних сил СРСР», «60 років визволення України…» Помер у 2015 році. Записано від сина Анатолія.
Бокій Овсій Іванович Призвали мене в армію на другий день війни в 1941 році.
Попав у робочий батальйон під Москву в м Чкалов.
Наш батальйон будував площадку для літаків, виконував різні оборонні роботи. В 1944 році мене забрали в діючу армію. Почав війну в Латвії.
Найкраще мені запам'ятався бій під Кенінгсбергом.
Служив у піхоті, ручним кулеметником. Бій під Кенінсбергом був дуже важкий, де мене було важко поранено.
Лежав спочатку в госпіталі в Німеччині (6 місяців), потім у м. Горькому. Після нового року в 1945-му нас відвезли знову в полк. Воював я в 27 стрілецькому полку, 11 стрілецькій дивізії.
Нагороджений Медаллю «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» та іншими ювілейними медалями.Інформація подана від Кушнір Людмили Володимирівни.
З історії школи Наша школа звичайно, не найкрасивіша в районі. Є і просторіші, і кращі, але вона нам дорога, тому, що це наша школа. І написати її історію — для нас приємне доручення. Коли ми говоримо слово історія, то чомусь завжди хочеться уявити сиву давнину. Ми ж почнемо розповідь лише з 20 століття. Саме тоді у нашому селі була побудована нова школа. Вона невеличка, у літописах про неї не згадується, і тому ми мало що знаємо. Але наш клас відшукав тих людей, які вчилися в ній на початку 20 століття. Це Хмілецький Карпо, Шморгун Іван, Шинеля Павло, Самсонюк Дорофій. В 1900—1920 рр. школа була на місці теперішнього кладовища. Це була однокласна, церковно-прихожанська школа. Навчання проводилося старослов'янською мовою. Голова повітового відділу був Коробай, повітовий інспектор шкіл Чернігівський. Проіснувала школа до 1920 року, потім розвалилася, адже була стара. Наше село, як і багато сіл і містечок Рівненщини, перебувало під владою панської Польщі, тому життя селян було важким, навчатися могли тільки діти заможних. У багатьох селах не було шкіл, вчились по хатах. Батьки хотіли, щоб діти вміли писати, читати, щоб не потрібно було всякий раз звертатися до старости, попа, адже вони вимагали грошей.
З 1920 року по 1930 рік, коли стара школа розвалилася, дітям не було де навчатися і тому селяни наймають приміщення в хаті дочки священика Лозінської Варвари Леонтівни. Дітей вчила вона сама. Та будинок Лозінської був уже не такий великий, всі охочі вчитися не могли туди ввійти і Атаманчук Степан здає під школу частину своєї хати (на місці теперішнього будинку Атаманчук Ніни), де і сам навчає дітей.